Банкір
Мій шлях лежав через велику площу старого міста. В якомусь химерному танку тут переплелись різні епохи і культури. Будівлі з часу Габсбургів стояли поруч з архітектурною «величчю» совєцького будівельного зодчества. Вінцем того строкатого ансамблю був, звісно, монумент вождя трудящихся в незмінному кашкеті, що вказував рукою світле майбуття, яке десятиліттями губилося в тумані, проте йому продовжували свято вірити або вдавали непохитну віру…
На одному зі світлофорів я перейшов широку вулицю і пішов у напрямку шпилястої Ратуші, центральну башту якої прикрашав величний годинник. Я дістав телефон і вчергове переконався, що годинник на Ратуші на кілька хвилин гальмував…
Проте хибний час Ратуші — не найбільша проблема цього міста… На площі було тісно від безлічі дрібних кав’ярень, акуратних вітрин магазинів. Подекуди на старих будинках відреставрували навіть унікальну ліпнину, однак загальне тло псували розбиті тротуари і убогі вулиці зі шматками недолуго залатаних асфальтом ямок.
Знову вражали випадкові перехожі, котрі тримали біля вуха лискучі, дорогі і модернові телефони, але жодним чином не соромились на тій-таки руці дешевої біжутерії. Це виглядало як якесь безглуздя. Люди, здавалось, сновигали з тими телефонами без мети і кінцевої зупинки… Цим людям було байдуже, що телефон на Ратуші їх зухвало обманює.
Таке поганьбливе ставлення до життя та власної свободи обурювало мене – того, хто на якусь часинку зміг вирватись із пазурів божевільні і дихав тепер повітрям волі. Я з подивом усвідомлював, що бачив більше життєлюбства в стінах психлікарні, аніж на цій велемовній «вільній» площі. В розмірковуванні про внутрішню свободу і пусте існування, я нарешті опинився біля дверей тату-салону.
В салоні стояв гуркіт тату-машинок, схожий на дзижчання бджолиного вулика. Інтер’єром займалась людина зі смаком і хистом. На підлозі була плитка чорного кольору, що пасувала до стін з червоної цегли. На стінах висіли картини в чорних рамках із зображенням загадкових світів, виконаних технікою різьблення.
З високої стелі звисала велика декоративна люстра ручної роботи. Вона виглядала важкою, кованою із металу, помальованою в матовий чорний колір. Інтер’єр був загалом похмурим, у темних тонах, але яскраве освітлення перетворювало все довкола на магічну казку місячної ночі. Нарочите світло, немов нестримна вода чи гострі промені, переломлювалось крізь дві величезні скляні вітрини від підлоги і до самої стелі.
Опинившись тут, я ніби втік із фальшивого міста. Тут був, окремішній світ – мені здавалось, чесний і справжній. Трохи поодаль від входу стояв скляний журнальний столик, пообіч нього – двоє дорогих фотелів з чорної шкіри, а навпроти – великий диван. В одному фотелі зручно вмостився чолов’яга з лисою головою і густою сивою бородою. Він закинув ногу на ногу і уважно читав місцеву газету, яку дехто зневажливо називав «ковбасною», але брав до рук першою з-поміж решти. В глибині зали чотири майстри-татуювальники працювали з клієнтами.
Відколи я переступив поріг, ніхто і не подумав звернути на мене увагу. Я тихенько пройшов до вільного крісла і скромно присів. Чоловік з газетою раптом лишив читати, очі із-за окулярів ковзнули по мені. Він посміхнувся, рвучко кинув на стіл газету і простяг мені руку.
— Привіт, Сергію. Давно тебе не бачив, — він підвівся.
— Привіт, — я встав також.
Ми потисли один одному руку і знову всілися.
— Проходив повз? – запитав він.
— Зрештою, не те, щоб… — запнувся я і розгублено блукав поглядом по інтер’єру. — Дещо сталося і мені потрібна допомога.
— Яка саме?
— Я втратив пам’ять…
— Ще раз, — він з цікавістю і переляком дивився на мене.
— Не всю, — зауважив я, — деякі моменти пригадую, як, скажімо, назву цього салону.
— А шо сталось?! В аварію потрапив?
— Шось близьке до того, — я відірвав спину від крісла, нахилився до нього і зазирнув у вічі. — Ви добре мене знаєте?
— Ну, як тобі сказати.., — він замислився, почухав бороду, — я тобі татуювання роблю, ти записуєшся раз на три-чотири місяці і коригуєш його, додаючи певні елементи. Я маю підозру, що моє ім’я ти також не пригадуєш?
— На жаль, не пам’ятаю, вибачте…
— Я про таке чув, але навіч ніколи не бачив, — він ще досі був заскочений. – Віктор. Мене звати Віктор. Будьмо знайомі ще раз.
— Дуже приємно.
— Це ж треба! Шо, отак взяло і відібрало пам’ять? А що з тобою трапилось?
— Саме це я й намагаюсь з’ясувати. Ви ведете якийсь облік клієнтів?
— Звичайно. Але це тобі не допоможе. Ми записуємо лише ім’я клієнта, час сеансу та номер мобільного, — Віктор насупився, намагаючись щось пригадати.
— Номер телефона — це вже щось, можеш дати?
— Звичайно. Без проблем, — він пішов до стільниці, оздобленої темно-коричневим деревом, котра слугувала і ресепшном, і барною стійкою водночас. Обійшовши її, він дістав звідкілясь блокнот і гортав сторінки.
– Ага, ось і ти, — він повернувся до мене і вказав пальцем на рядок, де корявим почерком було написане моє ім’я та номер телефону.
— Дякую, — я «забив» номер із блокнота на свій мобільний. — Випити не хочеш? – гукнув Віктор від стійки.
— Не п’ю, — запротестував я.
— Ти впевнений? – він уточнював з якоюсь єхидною посмішкою, але завваживши мій категоричний погляд, підняв обидві руки вгору, ніби я звів на нього гвер, — я ж тільки поспитав, не сердься.
Два рази помилившись з набором цифр, я нарешті набрав правильно номер і натиснув «виклик». По кількох гудках увімкнулась голосова пошта: «Ви подзвонили на номер… якщо ви потрапили куди треба – залиште повідомлення». Залишати повідомлення самому собі було безглуздо, тож я вимкнув телефон і нервово кинув його на столик.
Віктор тим часом вже сидів на дивані навпроти мене і тримав у руках дві склянки з рідиною іржавого кольору з притопленими там шматочками льоду. Він опустив одну склянку на гладеньку поверхню стола, зробив різкий рух і я перепинив ковзку шклянку на своєму боці.
— Випий, полегшає, — сказав Віктор. – За тебе!
— Навзаєм! – відповів я.
Ми синхронно відпили і я вже від перших крапель скривився. Я, напевно, і справді не вживав алкоголь.
— Що, не сподобалось? – здивувався Віктор.
— Я ж тобі казав, що не п’ю.
— Як ти живеш у цьому світі, без випивки?, — іронічно кинув він і зробив ще ковток.
— Може, ти ще щось розкажеш про мене? – повернув я до пекучої теми.
— Я навіть не знаю, що тобі сказати, — він стенав плечима і дивився на мене безпорадно, — ти хороший клієнт. І не тільки тому, що прийшов з незвичним, оригінальним ескізом для татуювання, — Віктор зробив паузу, напевно, пригадуючи мій ескіз, — і навіть не тому, що не торгуєшся, а більше тому, що мовчкуватий. Розумієш, люди приходять і весь сеанс базікають. А ти мовчиш. Завжди сидиш і мовчки дивишся у стелю. З тобою комфортно, легко працювати.
— Не інформативно, — байдуже зауважив я і потягнувся до склянки.
— Ти ж не п’єш, — примружився Віктор.
— Правда, — я відставив склянку і поглянув на Віктора, — раніше, коли я приходив, ти пропонував мені випивку?
— Так.
— І я пив?
— Зазвичай клієнти в мене абсолютно тверезі. Але коли ти вперше прийшов і ми говорили про твій ескіз, ти випив цілу склянку віскі. Тому я й здивувався сьогодні твоєму алкогольному пручанню.
— Маячня якась, — я взяв склянку з віскі і трохи надпив. Не смакувало. Навпаки, я знову дивувався як міг пити цю гидоту?
— Слухай, а, може, перш, ніж втратити пам’ять, ти «зав’язав» чи «підшився», і тому воно тобі таке огидне? – доколупувався Віктор.
Стало зрозуміло, що чогось посутнього я тут не доб’юся. Це все не те, на що я розраховував, ідучи сюди. Хоча, власне, на що я міг розраховувати, організувуючи цю «Втечу з Шоушенка»?
— А ти пробував знайти себе у соціальних мережах? — відволік мої роздуми Віктор.
— Пробував. Безрезультатно.
— Тобі це не здається дивним?
— Що ж тут дивного?! – ущипливо відповів я, насправді нічого в тому дивного не вбачаючи.
— Сьогодні всі користуються соціальними мережами, — не вгамовувався він, — зараз це норма. А ти, бач, з цієї норми випадаєш. Це дивно!
— Що дивного? Просто не користуюсь та й годі. До чого ти ведеш?
Нашу бесіду урвала поява високого чоловіка, гарно зодягнутого, в темних окулярах, який увійшов до салону, ніби до себе додому. Завваживши мене та Віктора, він привітно посміхнувся, на ходу знімаючи окуляри. Віктор розпростер руки.
— Здоров, друже, — звернувся він до незнайомця. — Як воно?
— Все гаразд, — відповів той. — Сьогодні влаштував собі вихідний.
— Сергію, радий тебе бачити, — незнайомець раптом простягнув і мені руку для потиску.
— Навзаєм, — відповів я розгублено.
— О, Максе, ти нам маєш стати у пригоді, — радісно вигукнув Віктор і, обернувшись до мене, додав: — зараз все повирішуємо!
— Що трапилось? – запитав Макс, присідаючи.
— Тобі щось налити? – Віктор знову опинився біля барної стійки і гукав уже звідтам.
— Ні, дякую, я за кермом, — заперечив Макс, поклав на стіл окуляри і витяг з кишені срібний портсигар.
— Як хочеш, а я вип’ю, я сьогодні піший, — повернувся до нас Віктор зі склянкою віскі.
— Цигарку? – запитав мене Макс, відкриваючи портсигар.
— Дякую, в мене свої, — я дістав пачку цигарок з кишені.
— То шо сталося? – припалюючи, знову запитав Макс Віктора.
— Сергію потрібна допомога, — Віктор кивнув у мій бік. — У нього проблема. Сергію, розкажи.
Я підозріло поглянув на Макса, який дивився на мене хоч привітно та водночас сторожко, з недовірою, ніби слідчий на підозрюваного. Я мав великий сумнів чи вартувало перед цим франтом отак відразу і спонтанно сповідатися, якого я, можливо, знав колись, але зараз не пам’ятав, ані на дрібок.
— Не хвилюйся, Сергію. Макс — своя людина, тим більше, що ви знайомі, — ніби відчувши мої сумніви, спонукав Віктор.
— Не розумію, що за таємниці?, — заінтриговано і нетерпляче подивився Макс на Віктора, а потім у мій бік.
— Я втратив пам’ять, — почав я нерішуче, — день тому лише згадав своє ім’я…
— Цікаво!, — обірвав моє переднє слово Макс, обернувся до Віктора і наказав: — Наливай!
Віктор, сміючись, підвівся з крісла і пішов до бару. Макс струшував із цигарки попіл до сріблястої попільнички і потай, але з цікавістю спостерігав за мною. Його погляд був справді схожий на прокурорський, який точно вміє вирішувати проблеми або створювати їх.
Нервово запаливши, я продовжив:
— Проблема в тому, що я не можу згадати ні де живу, ні де працюю, власне, хто я такий…
— Хвилинку, — озвався до мене Віктор, сідаючи в крісло і подаючи склянку з віскі Максові, — коли це з тобою сталося?
І я зважився.
Я вирішив, що мені нема чого втрачати. Я розповів їм захоплюючу історію моєї з’яви у психіатричній лікарні, упустивши лише моменти, пов’язані з галюцинаціями. Бо якщо би вони хоч на мить засумнівалися в моїй психічній притомності – я би від них жодної допомоги не отримав. Весь час, поки я снував мою мінорну повість, Макс пожирав мене очима і ловив кожне слово. Коли я скінчив, він довго товк давно згаслу цигарку в попільничці, відпив добру порцію віскі і сказав:
— Це, друже мій, цікава і в той же час дивна історія. Чув про таке, бачив у фільмах, але щоб наживо з таким стикнутися – не сподівався.
— Я йому те саме говорив, — піддакнув Віктор.
— Ось така сумна історія, — видихнув я цигарковим димом.
— У наш час знайти людину – не проблема, — сказав Макс, дістаючи з внутрішньої кишені телефон.
— Ти працюєш у поліції? – обережно спитав я.
— Я?! – Макс обернувся до Віктора, і вони обидва зайшлись реготом.
Мене здивувала їхня реакція. Я почувався ніяково. Мене раптом здушила образа. Я, напевно, зціпив зуби, намагаючись угамувати злість. Помітивши те, Віктор зробився серйозним і мовив:
— Макс — банкір.
— Банкіри знають про людей набагато більше, аніж репресивні органи в цій продажній країні, — уважно дивлячись мені в очі, сказав Макс, клацаючи в телефоні. Потім підніс його до вуха і милим голосом промовив: «Алінка, привіт, сонце. Знайди мені інформацію на Німця Сергія… Аліна, не виводи мене… Німець Сергій… Так, я розумію, що їх там багато, звузь коло до тих, хто прописаний в нашому місті, і терміново перешли мені файли. Тільки оперативно, Аліна, я чекаю».
Макс якось дуже акуратно і бережливо сховав телефон до кишені, і одразу озвався до мене:
— То ти нині в нашій психушці лежиш, я правильно розумію?
— Ну, не знаю чи у вашій, — грайливо відповів я і Макс подивився на мене таким раптовим і таким колючим поглядом, що я одразу збагнув – він не сприймає саркастичного тону.
— Вона там довго розбиратиметься? – спитався Віктор.
— Пару хвилин, — знехотя промовив Макс. – Аліна — як машина. Ні, вона пре як танк, коли їй чітко окреслиш завдання, — Максові, напевно, сподобався його власний експромт про Аліну-панцерника і він гучно зареготав. Регіт підхопив і Віктор, і цей дует вражав синхронністю.
Ці двоє вели себе як найкращі друзі, хоча поза манерою спілкування, якщо брати до уваги лише зовнішність, то безперечно — вони були людьми абсолютно різних світів. Макс уособлював своєрідну міську еліту, але ту, котра за необхідності не гидує забруднити руки. Це був такий собі «рєшала» в дорогому одязі, але разом з тим — не бандит чи рекетир, хоча, думаю, і в тому товаристві є людиною «своєю». Віктор натомість – чоловік творчий і неординарний. Обидві руки та шия — в татуюванні. Одягнутий у чорну футболку з малюнком якихось потойбічних істот, охайні джинси. На перший погляд – пофігіст, котрий пливе за течією. Але рішучий погляд і експресивність у рухах свідчили, що це людина егоцентрична, яка ладна захищати звичний спосіб життя у будь-який спосіб. Мені тоді здалося, що я не хотів би переходити дорогу цим двом, а від їхнього прагнення допомогти мені раптом повіяло неясною тривогою.
В компанії цих людей я почувався захищеним і водночас боявся повертатися до них спиною. Поки вони «перетирали» якісь буденні справи, я відсторонено розглядав картини з пейзажами на стінах тату-салону. Мені навіть привиділось як я сиджу в кріслі, а Віктор неквапом мудрує з тату на моєму плечі. Я закрив очі і відчув запах чорнил, а у великому люстрі навпроти з’явився… мій Двійник…
Я з переляку відкрив очі і… тієї ж миті засюрчав телефон. Макс у слухавку відповів: «Алло… Так… Дякую Алінко». Він кілька секунд дивився на мене, а потім зосередившись на екрані телефону, почав швидко «гортати» інфу вказівним пальцем. Було ясно, що то Аліна надіслала файли.
— Ну, що там? – з нетерпінням спитав я.
— Чекай трохи, — не відриваючись від екрана, кинув Макс.
Час рухався повільно. Мені здалося, все довкруж закам’яніло. Цигарковий дим, що досі колисав повітря, завмер, мов намальований. Макс, мовчки совав пальцем по екрану і врешті голосно сказав:
— Єсть! Німець Сергій Віталійович! Так, що тут у нас? Рік народження, неодружений, банківський рахунок… Нічого собі!!! І це при тому, що безробітний… Трясця! Звідки в тебе такі гроші?! Так. Адреса? Є адреса! Я знайшов, де ти живеш…
Він передав мені телефон. Його обличчя світилось самовдоволенням. Справді, на екрані мобільника був файл з моїм фото, адресою, номером банківського рахунку і рештою важливої інформації, котра мене наразі не дуже обходила. Головним для мене було те, що я тепер знав, де живу.
— Я так розумію, ти без автівки?, — запитав мене Макс.
— Ага, — відповів я, ховаючи цигарки і телефон до кишені пальто.
— По конях! – Віктор скочив з крісла. — Валєра, ти тут лишаєшся за старшого!
Один із майстрів, не відриваючись від роботи, вигукнув: «Так точно, шеф», а ми, троє, вийшли на вулицю…
Згадати все
Коли дістались за адресою, годинник показував чверть на 15-ту. Я мав удосталь часу на пошуки свого минулого. Які б відкриття не чекали на мене в моєму помешканні, але ще за його брамою я точно знав, що вже цієї доби мушу повернутися назад, до лікарні. Мені потрібно розібратися з Двійником, що переслідує мене, а з тим я навряд чи впораюсь без лікаря.
Максів «Мерседес» плавно спинився біля кованої огорожі, через яку прозирав двоповерховий, старий, проте добре відреставрований будинок з невеликою територією і зеленим газоном. До його західної стіни було прибудовано гараж з автоматичними воротами. Фасад будівлі — повитий диким плющем.
Я вийшов з автівки, посмикав масивну ковану браму. Вона була замкнута. Будинок стояв у глухому закутку вузького провулка по сусідству зі схожими помешканнями. Місцина була тихою і затишною.
Макс заглушив двигун, підійшов до брами і різким рухом відкрив її. Я оторопіло дивився на нього.
— Я бачу, ти знесилів там, — сказав Макс і підозріло зміряв мене поглядом. Я пройшов повз нього і опинився в дворику перед будинком. Озирнувшись, рушив на ганок, піднявся сходами до дверей, вони справді були замкнуті, і я натис на ґудзик дзвоника. Не було чути жодного руху. А раптом дзвоник не працює? Я постукав у двері. Ніхто не відкривав. Макс від гаражних воріт кричав, що вони також замкнуті.
— Я обійду будинок, — сказав Віктор і зник за рогом східної стіни.
Перший поверх був високим, і аби зазирнути у вікна — потрібна драбина. Підвальні вікна фундаменту тоновані білою матовою плівкою, через яку годі щось угледіти. Поки я вивчав фасад, повернувся Віктор.
— Це не будинок, а фортеця, — мовив скрушно.
— Сергію, а де твої ключі? – повернувшись від гаража, спитав Макс.
— Не знаю, у мене їх нема.
— І шо далі?! Ти свої речі перевіряв? Ті, в яких до лікарні прийшов.
— Перевіряв, — знічено сказав я. – У кишенях не було ключів.
На мене напосідав відчай. Відповіді були там, за дверима будинку, який згідно документів Макса належав мені. Але я не міг до нього потрапити. Я мало не сатанів від безпорадності. Обхопивши голову руками, спустився з ганку, став серед подвір’я і оскліло дивився на будинок, який ніби насміхався з мене наглухо законсервованими вікнами й дверима. На межі безуму, що важкою хвилею накривав мене, я відчув нестерпний головний біль, а на язиці — металічний присмак. Я мав дивний стан – свідомість потьмарилась, запанувала мертва тиша, Макс і Віктор кудись зникли. Враження – буцім я упав на дно глибокої криниці. Здавалось, я не контролюю своє тіло і є маріонеткою, нитки якої — у руках садиста-ляльковода. Ті нитки враз почали пружинити, натягуватись, мій погляд, ніби з чиєїсь принуки, знайшов серед решти велетенську сосну неподалік гаража, і я з чужої волі попрошкував до неї. Я торкнувся рукою шорсткого стовбура, і від сухої, теплої кори мене ніби струмом прошило. Я ніби ожив від того струму. Мені повернувся контроль над тілом, пітьма зникла. Я глибоко вдихнув просякнуте хвоєю повітря, присів навпочіпки і стромив руку у щілину між масивного коріння, що ховалось глибоко в землю. Намацавши метал, я витяг руку і розчепірив кулак: там лежала в’язка з двох ключів.
Мене охопила радість. Я швидкими кроками рушив до ганку, біля якого стояли мої приятелі і дивились на мене, ніби на Гагаріна, ще в шоломі і космічній пилюзі. Не звертаючи на них уваги, я піднявся сходами до дверей, упхав один із ключів у замкову щілину. За плавним обертом замок клацнув і масивні металеві двері легко прочинилися, запрошуючи до господи.
Переступивши поріг, я опинився у невеликому холі, ліворуч стояла різьблена вішалка, на якій висіла довга чорна парасоля з дерев’яним руків’ям. Праворуч хол одразу переходив у простору кімнату з каміном і двома м’якими фотелями, з круглим столиком між ними і стільницею із чорного скла. Кімната була заразом бібліотекою – від підлоги до стелі – полиці, вставлені книжками. А в кутку ще й великий глобус, дерев’яний, кольорами оздоблений.
Фіранки на вікні, котре виходило на ганок, були напівприкриті, через те декор притлумлювався напівтемрявою, і був ще ошатнішим. Макс, що зайшов за мною, захоплено свиснув, прочинив якісь двері і зник за ними. Віктор стояв при вході, не наважуючись увійти.
Я пройшов до кімнати-бібліотеки і помітив, що вона переходить до вузької, але досить довгої зали, посеред якої стояв великий стіл овальної форми, з масивною стільницею, лакованою в темний колір. Стіл обставлений вісьмома стільцями з різьбленими спинками. Інтер’єр будинку був виконаний з металу, дерева та скла, стіни — з цегли без штукатурки, на яких подекуди висіли картини з пейзажами мегаполісів. Кімната з великим столом переходила у простору кухню, виконану у сучасному стилі з дерева та мармуру. Між кухнею та їдальнею були ще одні двері, за якими я опинився на просторому задньому подвір’ї з газоном, котрий вже потребував стрижки.
Ближче до металевої огорожі росла вишня, яка вже почала квітнути. По периметру подвір’я метрів на 3 увись здіймалися густі туї, відділяючи територію будинку від решти світу. Прикривши двері, я повернувся на кухню і зазирнув до великого холодильника. Він працював і був напханий продуктами. Дещо з овочів почало псуватись. Я дістав пакет яблучного соку…
— Сергію, ходи сюди, — почув голос Макса, закрив холодильник і, тримаючи пакет соку в руках, пішов до холу.
— Максе, ти де? – гукнув я.
— Тут, — почув за тими дверми, куди він пірнув, доки я розглядав бібліотеку. Я спустився сходами і опинився в гаражі.
— Це твоє авто? – із заздрістю і захопленням розглядаючи чорний «Кадиллак АТС», сказав Макс.
— Схоже, що так, — відповів я і погладив долонею поліровану поверхню.
— Хороше авто, — підсумував він. – Ну, то ти хоча б щось пригадав?
— Поки що все дуже тьмяно.
Макс все ще продовжував зачаровано дивитись на авто, коли ми залишали гараж і повертались до холу. Широкими хідниками піднялися з ним на другий поверх, де невеличкий коридор розгалужувався на дві кімнати. Макс відкрив двері ліворуч, а я – праворуч і опинився у просторій спальні. Стіни, як і в кімнатах на першому поверсі, були оздоблені у стилі «лофт». На підлозі — м’який ковролін кольору кави з молоком. Широке ліжко акуратно заправлене та накрите пухкою ковдрою. Над ним у гарній рамці велика фотосвітлина Нью-Йорка з висоти пташиного лету.
Панорамне вікно виходило невеликим балконом на задній двір. Між дверми навпроти ліжка на стіні висів великий плазмовий телевізор. Я відкрив двері праворуч і опинився у просторій ванній кімнаті з туалетом, душовою зі скляною ширмою, умивальником із розбитим дзеркалом та ванною, що стояла біля вікна.
Все було зі смаком, сучасно і бездоганно. Видно, на будинок я гроші не шкодував. Вимивши руки з милом, вмив обличчя холодною водою і втерся чистим рушником, який ще зберігав залишки пахкої свіжості. Лишивши ванну кімнату, я прочинив інші двері, ліворуч від телевізора. Намацавши вмикач, увімкнув світло – це був мій гардероб, де на полицях лежав акуратно складений одяг, взуття, на вішаках висіли пальта, куртки і костюми в захисних чохлах. На окремому вішакові було кілька краваток, а у ящику дерев’яного комода — шість дорогих годинників, кожен у шкіряному футлярі. На цьому ж комоді стояв дерев’яний ящик. Я відкрив його. Там був шкіряний гаманець, окремо — три паки грошей у срібних зажимах, ключ від авто та невеликий складаний ніж.
Я відкрив гаманець і витяг з нього водійські права на моє ім’я, банківську картку. Біля ящика лежав розряджений мобільний телефон та зарядний пристрій до нього. Поклавши все на місця, я вимкнув світло і пройшов до кімнати навпроти, що була своєрідним кабінетом. Навпроти вікна стояв стіл з великим монітором та шкіряним кріслом. На екрані монітора світилось повідомлення з вимогою ввести пароль. Праворуч у кутку — масивний металічний сейф. Макс стояв між сейфом і столом. Завваживши, що я увійшов, він обернувся.
— Чим ти займаєшся? – спитав він, свердлячи мене поглядом.
— Максе, я дуже вдячний тобі за допомогу, — відірвав погляд від монітора і подивився на нього, — але вам з Віктором час іти.
— Ну, як знаєш, — сказав він і вийшов з кімнати.
Я пішов за ним. Ми спустились на перший поверх. Віктор сидів у бібліотеці, у його руці була склянки з віскі, який він знайшов у барі біля вікна, який я навіть не помітив.
— Нічого так будиночок, — сказав Віктор, помітивши нас із Максом.
— А таки непоганий, — погодився я і пішов до вхідних дверей на ганок, ніби запрошуючи за мною гостей.
— Там замкнуті двері, — мовив Віктор, встаючи з крісла.
— Які двері? – спитав я і обернувся.
— А ось, — показав Віктор на двері під сходами, — я так думаю, вони ведуть до підвалу.
— Гаразд, я розберуся, — сказав я і недвозначно поглянув на Макса і Віктора, натякаючи, що хочу лишитись на самоті.
— Якщо треба буде щось — звертайся, — сказав Макс, проходячи повз мене, — Віктор знає як мене знайти.
— Ну, бувай, — подав мені руку Віктор, прихопивши з собою віскі.
— Дякую за допомогу, — чемно попрощався я і дивився як вони пройшли у браму та сіли в «Мерседес».
Дочекавшись, коли Макс та Віктор від’їхали, я повернувся в дім, і замкнув за собою двері. Замок автоматично клацнув і я лишився на одинці зі спогадами. Там, у гаражі, я збрехав Максові, коли сказав, що нічого не пригадав. Я згадав моє життя у цьому домі, і моє авто. Я пригадав майже все. Проте було щось, що залишалось таємницею. А саме — що за тими дверима, що ведуть до підвалу?
Сонце сідало. На місто поволі опускався вечір. Багряне сонце хилилось до обрію, заливаючи бібліотеку загадковою красою теплих променів згасаючої зірки. Я неквапом увійшов до кімнати, взяв з відкритого бару чисту склянку і налив віскі. Стомлено опустившись у м’яке крісло, я надпив міцного напою, який вже не здавався мені неприємним. Мене не полишало відчуття тривоги, я боявся стулити повіки і прокинутись на лікарняному ліжку чи на твердому ліжникові ізолятора психіатричної лікарні.
Я сидів у кріслі і мені ввижався вогонь у каміні, де, потріскуючи, догорали полінця. Я згадував своє дитинство, батьків та друзів, школу з безтурботними днями. Спогади обсотали мене солодким туманом – світлим і радісним.
Раптовий звук склянки, котру поставили на скляну стільницю, сполохав мої спогади. У каміні згас вогонь і сонце заховалось за сусідніми будинками. Я обернувся і побачив свого Двійника. Він сидів у іншому кріслі із самовдоволеним обличчям, смакуючи віскі.
— Як минув день? – запитав він.
— Знову ти?! – я встав з крісла. – Був гарний, доки не пролунав твій голос.
— Вважаєш, то я все зіпсував? — він єхидно посміхнувся.
– Та що ти, боронь Боже, ні! – з сарказмом мовив я і пішов з порожньою склянкою на кухню. Опустив її до мийки і повернувся назад, без надії сподіваючись, що моя галюцинація зникне.
— Склянку помий, — роздратовано сказав двійник.
— А тобі яка різниця? – байдуже відповів я і всівся у крісло. — То як твої спогади?
— Маю помітний прогрес.
— Та невже? – він озирнувся у бік холу.
— Слухай, ти ще довго будеш мені набридати?
— Потерпи. Ще трохи, – двійник встав з крісла, підійшов до вікна, склав руки за спиною і вивчати глобус.
— Мені потрібно повернутись до лікарні, — я згадав Михайла.
— А це тобі навіщо? – він здивовано поглянув на мене.
— Цей день свободи мені влаштував Михайло, — хвилюючись, промовив я, — не можу його підставити.
— А ти впевнений, що зможеш сюди повернутись? Я, наприклад, ні, – застерігав мене двійник.
— Розберуся, – рішуче сказав я і встав з крісла. Двійник між тим стояв біля дверей підвалу.
— Ти не все оглянув, — показав він на двері біля хідників. — Це останні, не відкриті тобою двері.
— Не сьогодні! – відповів я, минаючи його.
Я мав повернутися до лікарні якнайшвидше. Мені дуже не хотілося, аби через мене постраждав Михайло. Я швиденько прийняв душ, босоніж побіг до гардероба, знайшов потрібні мені речі, зодягнувся, убрав на руку новий дзигарок і підійшов до комоду. Взяв з ящика паку грошей, поклав її до кишені брюк, взяв посвідчення водія. Відкривши ніж, оглянув його лезо, склав і кинув до кишені. Туди поклав і телефон.
У шафі я знайшов компактну спортивну сумку, до якої запхав речі, які мені позичив Михайло, пару спортивних брюк, дві футболки, кросівки та шкарпетки. Я вже напевно знав, що і де лежить, тому діяв на «автоматі».
Я звернув увагу на своє відображення у люстрі. Я виглядав тепер точнісінько, як доппельгангер у ту ніч, коли я його вперше побачив: весь у чорному – брюки, мешти, сорочка, краватка, кашемірове пальто. Такий же лисуватий, з такими ж порожніми очима, але впевнений у собі. За браком часу на розмисли, я схопив з комоду ключі від авто, вийшов з гардеробної, вимкнувши за собою світло, забіг до ванної кімнати за зубною щіткою, дезодорантом і гелем для душу.
Двійника вже не було, і я на мить зупинився, поглянув на двері до підвалу, згадуючи: «Це останні, не відкриті тобою двері».
– Ні, не сьогодні, — сказав уголос сам собі, взяв ключі від вхідних дверей, що висіли на гачку, і спустився до гаража, водночас автоматично відкриваючи ворота. Завів двигун і вирулив на вулицю. Упевнившись, що всі ворота закрились, натиснув на газ. Я швидко згадав маршрут до психіатричної лікарні, плануючи свої наступні дії.
Вже стемніло, коли під’їхав до лікарняної брами і посигналив. За хвилину біля неї з’явився чоловік, який затуляючись від світла фар, потягнув ворота на себе. Я повільно в’їхав, кивнувши йому рукою. Байдужість і нерозторопність цих людей була мені на руку, я вільно потрапив на територію психіатричної лікарні, ніде не реєструючись і не пояснюючи хто я і чого сюди заїхав. Скільки платили цьому охоронцеві – настільки він і пантрував тут браму…
Я знайшов вільне місце, припаркувався і вимкнув двигун. Схоже, до відбою ще був час і мого зникнення ніхто не помітив. Перевдягнувшись у спортивні штани та кросівки, я подумав: яким глупством було вбиратись, ніби на побачення! Як нам іноді псують життя наші звички! Акуратно склавши речі на задньому сидінні, я переклав паку грошей з брюк до кишені спортивних штанів, помітивши раптом, що забув телефонний зарядний пристрій. Взяв сумку з пасажирського сидіння і вийшов з автівки.
На вулиці було прохолодно, але вже віяло пахощами дерев, що починали квітнути. Я підійшов до дверей і натиснув на дзвінок. Він так гучно задзеленькав, що відлуння озвалося по всьому приміщенню. «Оце називається зайшов тихо» — подумав я.
За дверима почулися кроки, клацнуло замком і в отворі з’явився санітар Василь, який дивився на мене спантеличено.
— Я не зрозумів…
— Так, Василь, не зараз, — я попер на нього буром, — Петро на місці?
— Це не Петро, а я тут впускаю і випускаю, — продовжував він гнусявити.
— Слухай сюди, — я спинився, підійшов до нього впритул, змушуючи зробити крок і впертися спиною до стіни, — розбиратимешся завтра із Петром.
— Задовбали вже цим ходінням туди-сюди, — не вгавав він. — А що в сумці?!
Я спинився, запхав руку до кишені, дістав одну із купюр і простягнув йому.
— На, і прикрий рота, — грубо мовив я. У Василя заблищали очі. Він різким рухом вихопив хрусткий папірець і швидко зник за дверима великої зали.
«Справа завжди в грошах», – подумав я і пішов хідниками на другий поверх. Петро, як завжди сидів у «сестринській» і голосно сьорбав чай. Я кивнув, аби він вийшов. Він неохоче підвівся зі скрипучого дивану з виглядом страждальця. Тієї миті я пообіцяв собі, що перш, ніж вийду звідси, мушу вибити з нього все лайно. Петро тим часом причинив за собою двері, презирливо глянув на мене і спитав:
— Шо, повернувся вже? Хоч до відбою встиг, і за це спасибі.
Його вигляд і голос виводили мене з рівноваги, я згадав про складаний ніж у кишені…
— Миша де? – потамовуючи гнів, спитав я.
— Завтра, все завтра, – позіхаючи, сказав він. — Тебе провести в «апартаменти» чи ти сам дорогу знайдеш?
— Яка палата?
— Ну, яка?! Твоя рідна! Але все одно доведеться йти з тобою, бо ми ключі психічно хворим не роздаємо, — він вишкірився і я мимоволі нащупав ніж у кишені.
Ми пройшли коридором. Петро відкрив двері, впустив мене до палати і з поважним виглядом тюремного наглядача оглянув решту тутешніх мешканців.
– Відбій, — голосно гарикнув і хряцнув замком у дверях. Я підійшов до свого ліжка, обережно поклав під нього сумку і пакет з Михайловими речами. Ліг, а перед моїми очами було ліжко у спальні мого будинку.
Останні двері
Цієї ночі я не міг стулити повіки. Я дивився у стелю, а в думках блукав кімнатами свого помешкання, виходив на задній дворик, прислухався до співу пташок і віддаленого гуркоту міста десь там, за високими туями. Я знову пригадував безтурботне дитинство, улюблені уроки хімії та біології. Єдине, що псувало мені мажорний настрій та стискало серце тривогою – двері до підвалу. Я вже шкодував, що не відкрив їх. Хоча на підсвідомості я ніяк не міг здолати страх перед тим невідомим, що неодмінно маю уздріти там, за тими дверима. Кожного разу, як щойно я намагався прочинити ті двері – кадр в моїй уяві миттєво уривався і я знову опинявся то бібліотеці, то на задньому дворі будинку.
Той підвал не давав мені спокою, і я, знесилений, намагався про нього не думати, вертаючись до картин свого минулого, розкладаючи ті давні і свіжіші епізоди в хронологічному порядку на полицях пам’яті. Цей аналіз призвів до того, що я, на мій подив, виявив величезну прірву, яка брала початок десь с другого року навчання в університеті і закінчувалась початком мого мешкання в будинку. Проте і тут не все було гаразд. Річ у тім, що моя пам’ять, ніби мала низанку уривків – то я пригадував розмови з чужими мені людьми, але не міг чітко означити їхні обличчя, то згадував пейзажі якихось екзотичних країн, де особливо притомно вирізнялися засніжені гірські вершини.
Я усвідомлював напевно, що любив подорожувати. Одна із-поміж багатьох тих скалок пам’яті, чіпляла мене крижаним вітром, я ніби фізично відчував біль у м’язах, дихав розрідженим, холодним повітрям, підіймаючись на якусь вершину. Пригадував мотузки, альпіністське спорядження і страшну прірву піді мною. Емоції, які відчував, коли з’являлись окремі деталі подорожей, не давали мені сконцентруватись на точній їх хронології, проте це не дуже хвилювало мене, позаяк я нарешті відчував щось більше, аніж пригнічення і безпорадність.
У тих моїх спогадах я зустрів світанок і з нетерпінням чекав, доки клацне у дверях замок. Щойно вони рипнули, я взяв зубну щітку і прошмигнув у коридор повз санітара. Завершивши з ранковим туалетом, повернувся до палати, взяв пакет з одягом і пішов до їдальні. Тут все було як завжди – виляск ложок, чавкання… Ніби у тому фільмі «День бабака» — замкнуте коло без надії на бодай найменші зміни. Але я мав надію позбутись цієї клітки. Я навіть не подивився у тарілку з моєю порцією. Я запримітив Михайла, який сидів за столом і монотонно помішував кашу.
— Миша привіт!
— О! Привіт! – Михайло з радістю потиснув мені руку. – Слухай, ходімо на подвір’я, я це їсти все одно не годен.
Я простягнув йому пакет з речами і подякував. Михайло посміхнувся і ми вийшли в коридор. Він залишив пакет у своїй палаті. Ми спустились на перший поверх, Миша, як завжди, забіг до старшої медсестри і повернувся з кавою. У коридорі ми зустріли санітара Василя, який по-панібратськи кинув мені: «Привіт», я ніяк не відреагував, а лиш спровадив його поглядом.
На подвір’ї ми всілися на облюбовану лавицю і запалили. Миша здався мені сьогодні якимось іншим – надміру задумливим, стривоженим, він майже не дивився на мене, а блукав поглядом у прозорому весняному небі.
— Миша, дякую тобі за все, — тепер уже я поклав йому руку на плече. – Ти дуже допоміг мені.
— Без проблем, — він, ніби повернувся з неба на землю. – То ж ти нарешті все пригадав?
– Майже. Залишились деталі, але то вже не важливо.
— Знаєш, — Миша знову поглянув у небо, — інколи те, що нам здається несуттєвим, потім є щонайважнішим!
Такі філософські імпровізації мене насторожили. Я за ним чогось подібного не помічав, відтак занепокоївся: чи не черговий напад?
— Миша, може тебе до лікаря відвести? – абсолютно нейтральним голосом, без жодного притиску запитав я і раптом помітив, як по щоці Михайла повільно скотилася сльоза.
— Шо? – по паузі мовив він і поглянув на мене. – А! Ні, все гаразд. То я згадав сумне… — він затягнувся цигаркою і опустив голову.
— Друже, ти в порядку? – допитувався я.
— Так, все добре. Ти мені скажи, я точно тобі допоміг?
— Без тебе я не впорався б, друже.
— Це добре. Це дуже добре, — він кивав головою.
— Слухай, я тут приніс тобі гроші, хочу повернути, — дістав паку купюр і взявся відраховувати.
— Не треба! – рішуче запротестував він і схопив мене за руку.
— Михайло, ти витратився. Хочу повернути борг, — я тактовно намагався звільнитися від його руки.
— Борг – то пусте, — він знову заговорив якось відсторонено і заглиблено. – Гроші нічого не вартують. То є папірці, якими дехто міряє людське життя. Є гроші – значить ти живий, нема… Тоді що, – він обернувся до мене, — тоді вмер? Так виходить?
— Будь-де і будь-коли ми за все маємо платити, Миша. Безкоштовного нема нічого.
— Я працював. Все своє життя працював. Багато, тяжко працював, заробляв гроші. Але мої гроші не вберегли мого сина. Розумієш? – він подивився на статую Нептуна. – Я вже ніколи не поверну ні сина, ні дружину. Я тепер не маю задля кого працювати. Бог покинув мене, Сергію?
— Михайло, я не той, перед ким вартує сповідатися. Я нікчемний посередник між Богом і людьми.
— Ти не віриш?
— Кому? – мені дуже не подобалась ця тема.
— Ти не віриш у Бога? — Михайло дивився то на мене, то на Нептуна.
— Я вірю в те, що можу осягнути розумом. І розумію, що осягнути Бога я не можу, тому не шукаю ані неспростовних доказів, ані спростувань його існування.
— Звісно! Так набагато простіше – бути вільним від віри, – він з прикрістю подивився на мене, потім знов на Нептуна і кинув недопалок в його бік.
— Ну, не те, щоб я не вірив…
— Але ти не сприймаєш усталені правила, — підхопив мою думку Михайло. – Як же ти розрізняєш де добро, а де зло?
Я не знав що відповісти. Мене дуже хвилював на ту мить душевний стан мого товариша. Ще позавчора ми пили каву з цим щирим і веселим кахлярем, а сьогодні переді мною сидить сивий батько, котрий втратив усе найдорожче, що мав у житті, і навіть віру, яку так пристрасно захищав, а тепер на мить засумнівався.
Миша постарів за цей день. Його очі втратили блиск, ще вчора міцний, жилавий чоловік сьогодні став схожий на втомленого старця, який вирішив припинити боротьбу, стомився йти далі, і вже не пручається викликам долі. Я дивився на Михайла і розумів, що допомогти йому вже не зможу. Його життя ледве жевріло у змученій оболонці, його розум плющило від нестерпних спогадів та докорів сумління.
Ми якийсь час мовчки сиділи на лавиці в тому сумному сквері, аж поки сльози на його обличчі не висохли. Він встав і сказав:
— Друже, мені знадобиться твоя допомога.
— Миша, що завгодно. Все, що в моїх силах, — з радістю відповів я, марно сподіваючись, що темна хмара над моїм другом розвіялась.
— Я зараз мушу йти до лікаря, а згодом ми побачимось.
Михайло пішов до дверей відділення. Я теж встав з лавиці, зробив останню затяжку, загасив недопалок і раптом біля велетенського бука побачив знайому постать мого Двійника. Він бовванів, сховавши руки до кишень, і осудливо спостерігав за мною. Я подумав, що маю також зустрітися з лікарем. Мені направду набридло марнувати час у компанії психів.
– Заходьте, — почув я голос Наталі Дмитрівни і, витримавши кілька секунд, увійшов до кабінету.
— Доброго дня, — переступаючи поріг, сказав я. – Дозвольте?
— Добрий день, — привітно відповіла вона, — заходьте, будь ласка, Сергію.
Я без запрошення присів на стілець і доброзичливо посміхнувся психотерапевтові.
— Як ви? – щиро спитала вона.
— Значно краще, дякую.
— Підстриглись, поголились, – посміхнулась Наталя Дмитрівна.
— Так. Учора…
— Я знаю, що у вас був… Назвемо це — відгул, — вона відповідала за мене, і мені не довелось вигадувати якоїсь нісенітниці. – То ж де ви були ще, окрім перукарні?
Я розповів їй історію свого візиту до тату-салону, про знайомство з Віктором та Максом, про наші пригоди біля мого помешкання. Змовчав лише про те, яким чином знайшов ключі від вхідних дверей до будинку та мої гризоти стосовно дверей до підвалу…
Лікарка уважно слухала мою розповідь і коли я вмовк — відкинулась на спинку крісла і мрійливо подивилася у вікно.
— А як ви знайшли ключі? – спитала вона і уважно подивилась на мене.
— Я пригадав раптом, куди їх ховав раніше.
— Он як! – вона знову подивилась у вікно. – Я щиро радію за вас. До вас повертається пам’ять. Це безумовно прогрес.
— Я теж так гадаю.
— Ви розібралися, яка причина втрати пам’яті? – лікарка знову поглянула на мене доскіпливо.
— Очевидно — стрес. Я маю відповідальну, напружену працю, пов’язану з ризиком. Я граю на біржі, відслідковую рух великих коштів і вирішую проблеми людей, котрі потрапили у скруту. Ну, приблизно як ви нині вирішуєте мою проблему.
— Це якесь витіювате і плутане резюме до вашої професії. Вам не здається, Сергію?
— Ви маєте рацію. Але я спробую уже вдома обгрунтувати більш логічно і точно.
— Ви натякаєте, що хотіли би виписатись? – вона усміхнулась і подивилась на мене з-під лоба.
— Так. Я би хотів повернутися додому.
— Давайте зробимо в такий спосіб — ви ще ніч побудете у нас, і якщо все лишатиметься, як є, я вас завтра випишу. Але з умовою – ви з’являтиметесь у мене раз на тиждень. Як вам таке?
— Слушно! Тим паче, що вибір у мене обмежений, — я зголошувався, проте перспектива знову тут ночувати мене засмучувала. — Гаразд, то я тоді піду?
— Ви більше ні про що не хочете поговорити? – вона загадково подивилась мені в очі.
— Ні. Я лише хочу, аби цей день скорше скінчився, — відверто зізнався і підвівся.
— Тоді до завтра, Сергію.
— До завтра Наталіє Дмитрівно, — попрощався я і вийшов.
Хилилося до обіду. Я згадав тутешню кухню, мене знудило і я поставив за мету з’їсти чогось доброго. У «сестринській» не знайшов, як зазвичай, Петра за сьорбанням чаю, він пішов, повідомили, «у справах». Я його здибав у палаті біля пацієнта, котрий не вставав. Петро із невдоволеною пикою клав систему.
— Петре, маю до тебе нагальну справу, — прошепотів я.
— Я зайнятий, — то був не голос, а гарчання пса.
— А так? – я дістав одну з купюр і помахав у нього перед фейсом.
— Шо треба? – значно лагідніше почулося у відповідь.
— Мені треба на пару годин вийти в місто.
— Ну, я навіть не знаю…
— Ось що, — аби пришвидшити торги, дістав ще одну купюру. – Це все тобі, але я візьму з собою Мишу.
— Михайлові взагалі не можна виходити за територію лікарні, — мляво запротестував він, зиркаючи на гроші.
— Ну, як не можна, то шо ж… — я сховав гроші до кишені.
— Ну, хіба на дві години…
Я знову дістав гроші і віддав Петру.
— Підійдете до санітара на першому поверсі, він вас випустить, я розпоряжуся…
Я пішов шукати Михайла. Він сидів на кушетці біля кабінету Ромашки. Побачив мене і пожвавішав. Намагався щось сказати, але я його спинив.
— Миша, збирайся!
— Куди? – здивувався він.
— Поїдемо у місто, з’їмо доброї їжі.
— Так я…
— Шо? Ти в черзі на прийом до Ромашки?
— Ні. Я якраз щойно вийшов звідти…
— Ну, то йди, перевдягнися і дуй вниз, я тебе чекатиму біля виходу.
— Гаразд, – розгублено промовив Михайло і почимчикував коридором.
У палаті я витяг сумку з-під ліжка, перевірив її крам, учепив на плече і вийшов. Спустився на перший поверх і присів на стілець у холі, очікуючи Михайла. Доки чекав, згадував місто, забігайлівки, де можна з’їсти борщу та дерунів зі сметаною. Мені, край, хотілося дерунів і борщу!
Миша з’явився хвилин за десять.
— Все гаразд, друже?
— Так! – він посміхнувся, але посмішка була силуваною і втомленою. Я зрозумів, що розмова з професором не додала моєму приятелю втіхи.
– Чекай тут, – сказав я і пішов шукати санітара, який би випустив нас із відділення. Виявилось, йому теж потрібно заплатити. Заплатив.
Вже коли йшли до автівки, я звернув увагу на Михайлове вбрання і розсміявся. Він взув чорні шкіряні мешти, чорні брюки і білу сорочку, крізь яку світилась майка. Уздрівши мою реакцію, Михайло спитав: «Шо?!»
— Миша, ми ж не на весілля ідемо! Ти б ще піджака вдягнув. І застібнувся на всі ґудзики!
– А я якраз засумнівався: чи вдягати піджака? Але подумав: ми ж не на весілля ідемо!
За цим його тонким почуттям гумору ми обидвоє пирснули сміхом. Мені на мить здалося, що Михайло знову повернувся до себе – веселого, кмітливого, розважливого кахляра. З жартами ми підійшли до автівки. Михайло заскочено подивився на «Кадиллак», який раптово верескнув від пульта у моїй руці.
— Це твоє? – Михайло ніжно погладив полірований метал.
— Так. Всідайся.
— Знаєш шо, я передумав, — він подивився на мене серйозно. – Поверни мені гроші і я піду…
За хвилю він зайшовся реготом, як колись… Я кинув сумку на заднє сидіння, завів двигун, прогрів трохи і ми неквапом рушили. Поки їхали містом, Михайло дивився у прочинене вікно, вдихав весняне повітря та мружився від сонця, яке то ховалося за кронами дерев, то виринало. Біля мене знову сидів той притомний кахляр, з яким я познайомився за сумних обставин.
За кілька кварталів ми в’їхали на невелику парковку однієї закусочної, де справді варили смачний борщ і подавали зі сметаною, чим так пишається наша національна кухня. І не дарма! Весняний день був теплим, і ми сіли за дерев’яним столиком на відкритому майданчику. До нас підійшов офіціант і подав меню. Але мені його вивчати не було потреби. Я тут часто бував. Михайло натомість «зачитався».
— Так, — сказав по паузі, — борщ однозначно, а на «второє» хочу вареників із картоплею та смаженою цибулькою.
— Я теж візьму борщу, — сказав я, запалюючи цигарку, — тільки замість вареників з’їм деруни.
— О, деруни! Терта бараболя, — Михайло усміхнувся і також запалив.
Офіціант прийняв замовлення і зник. Миша курив і насолоджувався свободою. Довкола співали пташки, котрі так заповзялися, що в тому щебеті розчинявся навіть гомін міста. Ми говорили з Михайлом про мій вчорашній день. Я розповів йому про будинок і пообіцяв запросити в гості, щойно він вийде з лікарні. Миша натомість згадував пригоди у Європі, працю там та як відрізняється рівень життя пересічного європейця від нашого тутешнього життя. Поки ми непоспіхом балакали, офіціант приніс дві порції запаморочливо пахучого борщу. Ми насолоджувались їжею, зрідка обмінюючись фразами про найкращу кухню світу. Після відверто нікчемної лікарняної кухні цей борщ справді здавався шедевром кулінарного мистецтва. Михайло дивувався: невже є хтось, хто лишається байдужим до Українського Борщу?! Ми швидко впоралися з рідким і нам принесли решту страв.
— А ти знаєш, що деруни – це не наша кухня? — з виглядом досвідченого ресторатора запитав Миша.
— Мені однаковісінько, кому належить відкриття, — нагорнувши шматком деруна сметани, відповів я, — мені смакує, а все решта – не обходить.
— І то правда, — зголосився Миша, пережовуючи вареник. – Тож скільки у нас є часу?, — раптом поспитав він.
— Петро офірував нам дві години. – повідомив я. – А що?
— Та так, запитую, – він сумом поглянув на людей, що сиділи у приміщенні, за великим шклом.
— Михайле, а де ти живеш? Може, бажав би, аби ми заскочили до тебе додому? Може, щось потрібно взяти?
— Я живу за містом, — він спохмурнів і відклав вареник із виделкою в ньому, — але там порожньо. В будинку ніхто не живе, господарство я все спродав.
— Може, хочеш кудись з’їздити? – я намагався загладити необачно зронену фразу, бо після неї він помітно посмутнів. – Тут, неподалік я знаю парк із гарним озером. Може, прогуляємось?
— Підтримую, – пристав я на пропозицію і доїв останній дерун.
Парк уже розквітнув зеленими барвами. Люди, втомлені зимою, активно снували алеями. Двоє, на вигляд заслужених пенсіонерів «союзного значєнія», сиділи на лавиці і грали в шахи. Їхні пики були гладенькі і доглянуті, їм нічого не бракувало. Михайло вдихав повітря на повні груди і, здавалось, не міг надихатись. Ми минули озеро. Михайло згадував дитинство. Він, виявляється, захоплювався рибальством, але останніми роками не міг на те знайти часу. Розповідав про сина. Картав себе, що рідко був з ним поруч, і все через ті вимушені вояжі на заробітки.
Дослухаючи сумної історії життя, я щиро співчував його втраті, але мав надію, що все влаштується. Ми годину блукали алеями, спілкуючись, немов старі і добрі друзяки, проте пригнічений Михайлів настрій нікуди не зникав. Він навіть намагався жартувати, але було не смішно.
Час догорав невблаганно і ми мали повертатися до лікарні.
— То ти був сьогодні у лікаря? – спитав Миша.
— Так. Мене завтра виписують, — одказав я, — якщо мій стан, звісно, не погіршиться.
— Це добре, — зітхнув він.
— Ти теж скоро звідти вийдеш, — бадьоро запевнив я. Він гірко посміхнувся. А в автівці, дорогою до лікарні, мовчав.
Коли приїхали, сказав, що має розібратись із нагальними справами, і знайде мене пізніше.
В останній день перебування тут, я вирішив пройтися поверхами історичної будівлі. Захопившись, потрапив на третій поверх. Те, що я там побачив, мене добило. Обабіч напівтемного коридору були двері з вузенькими віконцями і гратами на них. За тими віконцями шепіт змінювався то несамовитим криком, то переростав у нелюдське волання. Я зазирнув у одне із вікон. Обшарпані стіни поросли цвіллю. Дерев’яна стеля в кількох місцях прогнила і струхлявіла. Я нарахував вісім ліжок. На п’ятьох лежали пацієнти і стогнали. Решта троє чоловіків сновигали палатою. Один із них помітив мене і кинувся до дверей, учепився руками за грати, приплюснувся до них обличчям і витріщився на мене червоними очима з божевільним поглядом. Він важко дихав. З відкритого рота капала слина…
Але мене налякав не цей нещасний, а те, що замість страху я відчував холодну цікавість, роздивляючись стражденне обличчя. Чоловік тим часом оскаженіло зарикав, вгатив лобом у залізне пруття і пішов геть у глиб палати. Тут, у цьому заперті, божевілля переходило у розпач і навпаки. Людським психозом був просякнутий кожен квадратний метр цього поверху. З гострим смородом людських виділень я вдихав густий чад безумства, що сотався у всі клітини мого тіла, отруюючи свідомість. Гіршого закінчення дня годі було уявити і я втік із того пекла.
Біля фонтану у внутрішньому дворику я спершу дихав свіжим повітрям, а потім запалив. Мої думки плутались, я волів аби цей день нарешті закінчився. Сонце помалу ховалось за дахом будівлі. Михайло з’явився, ніби нізвідки.
— Друже, — мовив стиха, — мені потрібна допомога.
— Що трапилось?
— Ходімо.
Ми піднялись на другий поверх, зайшли до палати. Михайло відкрив тумбу біля свого ліжка, дістав щось звідти і поклав на підвіконня.
— Сергію, — обернувся до мене, — я знаю, що ти атеїст. Отам, на підвіконні лежить шприц, але я не можу зробити собі укол.
— Миша, — я взяв його за лікоть, — давай я покличу лікаря, тобі треба допомога.
— Почуй мене, — Михайло сів на край ліжка та схопив голову руками, — я все втратив. Мене більше ніщо не тримає і ніщо не втішає. Все, чим живу – їжджу на заробітки і вертаюсь сюди, до психлікарні. Я хочу змінити нарешті цей незмінний маршрут. Я його свідомо вибрав. І він нарешті в один кінець…
— Друже!, — я сів поруч з ним, — те, що ти замислив — не вихід! Згадай свою віру, згадай Бога. Якщо ти поквитаєшся зі своїм життям ось так – ти не потрапиш до раю!
— Тому я і прошу тебе, – в його очах бриніли сльози, а погляд був зі смутком і надією. – Ти не скутий ланцями віри. Я прошу допомогти мені.
— Ти просиш, аби я вчинив Убивство?!
— Я прошу звільнити мене.
Як щойно там, на третьому поверсі, я знову не відчував ні страху, ні розгубленості, а тільки холодний і тверезий аналіз, і мені подумалося, що це направду може бути вихід для Михайла.
— Це моє останнє уклінне до тебе прохання, – благав він. – Сьогодні був чудовий день, аби закінчити все на мажорній ноті. Я би хотів останньою миттю мати саме цей день, а не вмирати повільно серед божевільних. Допоможи мені!
У дверях палати стояв мій Двійник і мовчки дивився на мене з-під лоба. Я не розумів, що було в його погляді – застереження чи заохочення? Я поглянув на підвіконня, де лежав шприц зі смертельною ін’єкцією. Михайло сидів на ліжку і пожирав мене очима, тримаючи в руці гумовий джгут. Дзвеніла мертва тиша, яку час від часу полохала галузка дерева за вікном, яка під вітром шкрябалась об шибку.
Я закрив очі і… побачив раптом двері, ті двері, що були під сходами і вели до підвалу в моєму будинку. Які я так і не наважився відкрити… Вони тепер самі повільно, скрипучи, відкрилися… Я не пішов до тих дверей. Я натомість розплющив очі. Двійник і далі стояв навпроти. Михайло затягував джгут на лівій руці, стискав кулак і ліг на ліжко… Я взяв шприц, витиснув з нього кілька крапель, схилився на коліно, намацав вену на Михайловій руці. Впустивши трохи крові до шприца, я повільно ввів препарат до останньої крапелини. Коли виймав голку, Миша послабив джгут, забрав з моїх рук шприц і затис у долоні. Його останніми словами було: «Дякую, друже!»
Я знову сів на ліжко і дивився як Михайло поволі засинає з посмішкою на обличчі. Надворі стемніло. А вітер ще дужче колисав гілки дерев і шкрібся до вікна, за яким відходив у кращий світ ще один тимчасовий на цій землі грішник. Можливо тієї хвилини він вже сидів у товаристві свого сина десь на березі мальовничого озера під ясним небом і вони безтурботно рибалили. Тепер у нього є Вічність для розмов із сином і споглядання поплавка.
Тишу порушили двері, що гучно відкрились і до палати увійшов санітар Петро. Він увімкнув світло і помітивши мене, кинув: «А ти, що тут робиш?!». Аж потім завважив Михайла. І закляк. По хвилі отупіння, схилився над ним, перевірив пульс.
— Таки зробив це!, — сказав, забираючи руку від Михайлової шиї. — Нарешті! Набрид уже ходити тут і скімлити.
Я подивився на Петра вовчим поглядом. І далі, не тямлячи себе від гніву, схопився з ліжка, ухопив його рукою за горлянку і припечатав до стіни. В моїй руці зблисну ніж.
— Слухай сюди, падлюко! Якщо ти ще щось скажеш про Михайла – я виріжу твоє гниле серце. Ти добре чув мої слова?!
Петро важко дихав і перелякано кліпав очима. Я хвилину незворушно дивився йому в очі і ледве стримувався, щоб не встромити ніж поміж ребер. Він запопадливо підняв руки, я відпустив його, сховав ножа до кишені і вийшов у коридор.
Мені знову потрібно було вийти на свіже повітря. Двійник стояв біля статуї Діви Марії, розглядав її, помітив мене і обернувся:
— Він живий?
— Що я наробив?! – підійшов до Двійника так близько, як ще не підходив. — Я вбив його…
— Ти зробив те, що він просив, — сказав Доппельгангер, — хоча, власне, справді – ти вбив його.
— Як я міг?!
— Що ти відчуваєш? – Двійник узяв мене під руку, ми кудись пішли і опинились у довгому коридорі.
— Порожнечу, — відповів я. – Я маю таке відчуття, ніби в мені щось вмерло разом з Михайлом. Я мушу розповісти про все…
— І куди твоя сповідь приведе тебе?
— Це не важливо, я мушу…
— Ти мусиш піти, – зупинив мене Двійник і поглянув у очі.
— Куди?
— Цей коридор веде до роздоріжжя, – ми зупинились, Двійник показав рукою на двері. – Цей шлях — до палати, в якій ти заснеш і прокинешся завтра тим самим Сергієм, але вільним. Тебе випустять звідси і ти повернешся до життя, яким жив доти. Інший шлях, — він повернувся і вказав у глибину коридору, кінця якому годі розгледіти, — веде до судової зали, а згодом до тюремної камери, де ти проведеш решту свого жалюгідного життя, і кращим вислідом буде — повиснути у зашморзі.
Я уявив судовий процес, вирок, сірі стіни тюремної камери, загратовані вікна. Мені стало зле. Бездонний коридор лякав мене більше, аніж безмовна снігова пустеля. Двійник стояв і дивився на мене в очікуванні мого рішення. Я схилив голову і переступив поріг палати, пройшов до ліжка і присів на нього, сховавши обличчя руками. Не роздягаючись, ліг. І тільки-но моя голова торкнулась подушки, я знову побачив прочинені двері під сходами до підвалу у моєму будинку…
Звідти віяло холодом. Я пригадав кожен день, що провів у стінах цієї лікарні, внутрішній дворик, розмови з Михайлом, всіх санітарів і пацієнтів. Я нарешті зважився і пішов туди. До того підвалу. Мене ніби підхопило навскісними потоками вітру і понесло, і поглинуло холодною темрявою. Я падав кудись у прірву, з якої вже не було вороття.
Зворотній бік Місяця
Сергій Миколайович Німець прокинувся на світанку з першими променями сонця у палаті психіатричної лікарні. Він підвівся, протер очі, озирнувся довкола, ніби вперше сюди потрапив. Посидів трохи мовчки, примружився, глибоко вдихнув і тихо мовив сам собі: «Ну, нарешті!» І справді, нарешті у дверях клацнув замок. Сергій борзо підвівся з ліжка, взяв необхідне і рушив до ванної кімнати. Роздягся догола, відкрив старий вентиль і на весь струмінь пустив холодну воду. Потім обтерся насухо, вдягнувся і поглянув на себе в брудне люстро, злегка посміхаючись своїм думкам.
Він чистив зуби і знехотя спостерігав за пацієнтами психлікарні. Помітивши як чоловік набирає в жменю зубного порошку, Сергій підійшов до нього, простягнув тюбик з пастою і сказав: «Це смачніше». Чоловік обтер руку об брудну піжаму, взяв тюбик і, розпливаючись у блаженній посмішці, душив і душив собі до рота білий крем…
Сергій полоскав рота і посміхався. Зрештою кинув з відразою до вмивальника щітку, рушник і вийшов звідти. Пройшов коридором до дверей з табличкою «Психіатр», постукав тричі і, не дочекавшись відповіді, увійшов. Наталія Дмитрівна з подивом поглянула на відвідувача, за інерцією помішуючи каву у маленькому порцеляновому горнятку.
— А, Сергій, доброго ранку! — гукнула вона. – Ви мене заскочили зненацька.
— Добридень, Наталя Дмитрівно. Перепрошую за ранній візит. – Сергій присів на стілець.
— Як ви себе почуваєте? – співчутливо спитала лікар.
— Ви, напевно, про Михайла? – здогадався Німець.
— Так. Ви були досить близькими…
— Все гаразд, — спокійно і врівноважено відповів він, — Михайло зробив свій вибір.
— Петро сказав, що ви були в палаті, коли…
— Я якраз шукав його по лікарні, а знайшов із тим злощасним шприцом у руці… Принагідно хочу запитати: де він взяв суворо контрольований препарат? І що за отрута була в шприці?
— Дуже міцне снодійне, — налякано і винувато сказала вона, — доза була непомірною, що і призвело до зупинки серця.
— То де ж він дістав препарат?! – чіплявся реп’яхом Німець і осудливо дивився на Наталію Дмитрівну.
— Ми з цим розберемось…
— Дуже сумніваюсь!
— Сергію, ми розберемось! Поліція вже приїжджала, все зафіксувала, склали протокол.
— Протокол? – Сергій іронічно пхекнув і встав зі стільця. – Але то вже ваші проблеми. Що зі мною? Ви мене виписуєте?
— Як і домовлялися, — Наталя Дмитрівна розгорнула папку, дістала папір, поставила свій підпис та печатку і простягла Сергієві Німцю. – Ось, візьміть, віддайте це старшій медсестрі на першому поверсі, і розпишіться ось тут, – вона подала йому ще один аркуш, де йшлося, що він, Німець Сергій Миколайович, виписується з психіатричної лікарні за умови відвідування психіатра один раз на тиждень.
— Який сьогодні день? – запитав Сергій, підписуючи документ.
— Четвер.
— Тоді до наступного четверга, – він повернув їй аркуш паперу.
— Сергію, з вами все гаразд? – підозріло запитала Наталія Дмитрівна.
— Все добре. А що?
— Ні, нічого. До наступного четверга, – мовила вона і проводжала його поглядом, аж поки не зник за дверима.
Німець зайшов до палати, востаннє оглянув її, вдихнув запріле повітря і назавжди пішов звідти. На першому поверсі проминув загальну залу і в «Сестринській» показав папір старшій медсестрі. Вона уважно вчитувалась у рядки, підійшла до столу, дістала якийсь бланк, щось швидко туди вписала, відірвала корінець і подала Сергієві: «Віддасте при виході». Сергій пішов. Не прощаючись.
На вулиці був чудовий теплий ранок. Сергій Миколайович підійшов до авто, оглянув його і сів за кермо. Приємно пахло шкіряним салоном. Він завів двигун. Потуга кінських сил і голосне щебетання птаства були, мов життєствердна симфонія його свободи. Він заплющив очі, і якийсь час періодично натискав на педаль газу. Ворота лікарні були відкриті, тож Сергій вільно минув КПП божевільні і рушив додому.
Біля воріт свого помешкання він натиснув кнопку на пульті – кована брама поволі відчинилась і він в’їхав на власне подвір’я. Дістав із заднього сидіння речі, піднявся на ганок будинку і відімкнув двері. «Навіщо було псувати хороше дзеркало?» – промовив уголос, оминаючи скалки у ванній кімнаті. Він роздягнувся, кинув одяг до корзини з брудною білизною, став під гарячий душ, намагаючись якомога швидше позбутися смороду божевільні.
Після душу він вбрався у все чисте, набрав пароль на клавіатурі комп’ютера – на моніторі забігали цифри та рядки системного коду. Декілька хвилин він вивчав інформацію, а потім спустився до кухні, аби заварити нарешті горнятко пристойної кави.
Сьогодні він ще мав перевірити стан занедбаних справ, винести сміття, скласти список нагальних покупок та передзвонити на декілька номерів, що без успіху домагались його вимкнутого телефона.
Його життя нарешті повернулось у звичне русло, він знову контролював його – планував ділові поїздки, подорожі та призначав зустрічі. Вечір Німець провів у зручному кріслі серед книжок його бібліотеки, з келихом бурбону на столику і читанням до глибокої ночі.
День за днем, тиждень за тижнем він жив звичним для нього життям, з єдиною чужорідною «скалкою» — систематичними відвідуваннями психіатра, що було умовою його дострокового звільнення. З кожною наступною сесією Наталія Дмитрівна все відчутніше усвідомлювала, що до неї ходить хтось інший. Це був не той боязкий, нервовий, озлоблений на світ хворий, з амнезією та забинтованими руками. Навпроти неї сидів тепер завжди охайний, начитаний, освічений чоловік, що добре знався на найрізноманітніших темах. Його ґрунтовні вівісекції з психіатрії та психології часто примушували ніяковіти Наталію Дмитрівну через усвідомлення, що то саме він проводить сеанс, а не навпаки.
Зрештою, жодних симптомів, відомих сучасній психіатрії, вона не помічала, а отже не було сенсу, аби Сергій Німець і надалі сюди ходив.
— Ви знаєте, Сергію, — промовила якось Наталія Дмитрівна, — я більше не бачу потреби у ваших візитах.
— Ви допевнились, що я здоровий? – трохи зарозуміло відреагував Сергій і вдоволено поправив манжет сорочки.
— Можна і так сказати.
— А хочете, я потрактую це в інакший спосіб?
— Сергію, давайте без цих ваших… — вона запнулася з легким роздратуванням.
— Гаразд. Перепрошую, Наталя Дмитрівна, я не мав наміру вас образити.
— Думаю на цьому ми справді завершимо, – вона намалювала галочку в блокноті, закрила його і посунула на край столу.
— Ну, що ж. Дозвольте запитання? – Сергій підвівся і поправив комір.
— Прошу.
— Якщо стосунки лікаря з пацієнтом вичерпані, то чи міг би я запросити вас на вечерю?
— Сьогодні? – Наталія Дмитрівна розгублено подивилася на Німця.
— У вас є якісь плани?
— Взагалі то…
— У вас нема планів, Наталя Дмитрівна.
— Нема. Проте я вважаю, що це не правильно і не розумно.
— Це лише вечеря в ресторані і нічого більше. Зголошуйтесь…
Коли Сергій та Наталя Дмитрівна заходили до просторої зали фешенебельного ресторану «Версаль», неподалік центрального парку, над містом нависли тяжкі грозові хмари. Вітер судомно здіймав пил і сміття, ворохобив їх вулицями міста. В ресторані було гамірно. Офіціант провів двох нових відвідувачів до столика на двох біля великого вікна з виглядом на парк. Зробили замовлення. І Сергій почав розмову, яка згодом призвела до незворотних змін у житті одного психіатра.
— Як просувається справа Михайла?
— Він учинив самогубство, – відповіла Наталія Дмитрівна і печально подивилась у вікно. – Така версія поліції.
— А якою є ваша версія?
— Михайло був дуже хворий.
— Я не цікавлюсь його діагнозом, — повернув у інше русло Німець, — я питаюся вас не як психіатра.
— Він не зміг пережити втрату і зламався. Чому люди вдаються до крайнощів? Нема чіткої і доконечної відповіді. У кожного своя історія і своя межа, за якою невідворотність…
— Отже ви вірите, що він вкоротив собі віку?
— А я, на тлі цього випадку, маю у щось вірити?
— А якщо я вам скажу, що він себе не вбивав?!
Німа сцена не мала ефекту вибуху і не була тривалою. Наталія Дмитрівна відірвала від вікна трохи здивований, але спокійний погляд і подивилась на Сергія.
— Бачу, ви хочете мене вразити. Спробуйте.
— Давайте поглянемо на все з іншого кута зору. Яким було ваше перше враження, коли ви побачили мене в своєму кабінеті?
— Враження психіатра?
– Враження людини.
— Я подумала, що вам потрібна допомога.
— Такий висновок ви зробили з мого вигляду? – Сергій посміхнувся.
— Переді мною стояла перелякана людина, що не пам’ятала свого імені. Ваш зовнішній вигляд не мав жодного значення! – обурилась вона.
— Вам вірю, — примирливо сказав Сергій, — іншому спеціалістові не повірив би.
— Ну, це втішає, – іронічно зауважила вона.
— Не ображайтесь, я говорю зазвичай, що думаю.
— Тут ви, Сергію, лукавите, – заперечила.
— Гаразд, але ви мусите визнати, що я не міг бути з вами гранично відвертим на прийомах. Адже від вашого слова залежала моя свобода.
— І ви вирішили запросити мене сюди, і тут, у невимушеній обстановці, коли мажорний висновок для вас підписано, і стоїть моя печатка, щось таке сказати…
Вітер за вікном розгулявся не на жарт. Він гнув дерева в три погибелі. Чорні хмари вкрили небо. Ось-ось небесне сито мало розірватися, аби місто вмила перша весняна злива.
— Сергій народився у пристойній родині неблагополучною дитиною, – порушив недовгу тишу Німець. Його голос був тепер абсолютно чужий Наталії Дмитрівні, яка сиділа навпроти вражена і розгублена. – Його батьки, — продовжував Німець, — були поважними та достатньо відомими людьми в місті. Свій статус, як і більшість громадян цієї занедбаної країни, вони надбали своєю невсипущою працею та вмінням налагодити зв’язки з іншими, впливовими людьми.
— Хто ви? – оговтавшись, вставила Наталія Дмитрівна.
— Я народився у той момент, коли Сергій вперше відчув себе безпорадним. Річ у тім, що не всі люди народжуються лідерами та переможцями. Переважна більшість з нас легко піддаються впливу. Це ті, хто ніколи не сягне висот, хто довіку залишатиметься величезною сірою масою, наймення якій — людство. Сергій не був безталанним. Навпаки – він мав хист до певних речей, йому добре давались природничі науки, не був генієм у математиці чи фізиці, але його уява, його космос фантастичного і неосяжного – просто вражали. Ви, як спеціаліст з людської психіки та природи підсвідомості, розумієте, про що я.
Розмові завадив офіціант, що приніс замовлення. Поки він сервірував стіл і виставляв наїдки, співрозмовники мірялися поглядами. Наталя Дмитрівна силкувалася збагнути, хто насправді сидить проти неї. Єдине, що вона знала безпомильно — це був не Сергій. Не той її давній пацієнт психіатричної лікарні, а якийсь умілий, витончений, замаскований маніпулятор.
— Те, про що ви зараз подумали – омана, – сказав Сергій, коли офіціант побажав їм смачно і пішов.
— Ви читаєте думки?!
— Читати думки не вміє ніхто, — він посміхнувся, — це гарний міф, придуманий шарлатанами.
— Тоді як ви знаєте, про що я думаю? – запитала вона, незворушно дивлячись йому в очі.
— Ви картаєте себе, мовляв, як не помітили патологію?! Але я вас заспокою: ви не помітили, бо не було що помічати. Ви насправді хороший лікар, і я дивуюсь – що ви забули у тій психлікарні?
— Це моя робота, – невпевнено пояснила вона.
— Робота має приносити гроші і задоволення. Ви задоволені?
— Цілком.
— І хто з нас лукавить? – Сергій поглянув у вікно, де чорні хмари ставали чорнішими. – Але ми відволіклися. Отже, він не був безталанним…
— Він, це хто – Сергій?, – уточнила лікарка.
— Наталя Дмитрівна, не змушуйте мене засумніватися у ваших професійних здібностях… Вам добре відомо, що ми народжуємось із набором певних якостей. Життя нанизує хвилини, дні, роки, і наше оточення, події, ситуації формують характер, який в свою чергу і визначає наш життєвий шлях. Але фундаментом характеру є якості, котрі в людині ще з народження і які ви, психіатри, називаєте темпераментом. Якість і міцність будинку, котрий вивершують, залежить від міцності фундаменту. Фундамент Сергія не був міцним. Він не тримав «стіну». Якогось дня той фундамент дав тріщину – саме тоді, у підсвідомості Сергія і з’явився я.
За вікном загриміло, ударила блискавка і пішов дощ. Спершу дрібний, а потім уперіщив.
— Психологи запевняють, — продовжував Сергій, — що в кожній людині є Двійник, протилежність тому, що ми звично називаємо власним «Я», такий собі, темний бік Місяця, Доппельгангер, зліплений із наших нереалізованих бажань, невимовлених слів, погамованих думок, які ми так глибоко приховуємо в темряві власної підсвідомості, що чуємо лише їхній крик, наївно сподіваючись, що там, у темряві, вони згинуть навіки і ніколи більше не потурбують нас. Я довго і мовчки спостерігав за тим, як Сергій поступово руйнує власне життя під тягарем покладених на нього надій та сподівань, як гибіє від власної безпорадності, зловживаючи алкоголем та наркотиками. Переконавшись, що все йде до печального кінця, я витворив йому інший світ у закутку підсвідомості. Дочекавшись слушної миті, коли він черговий раз напився, я кинув його у примарливий, ілюзорний Всесвіт і ув’язнив там, серед проекцій найкращих людей, яких він колись зустрічав в своєму житті. Я використав найсвітліші його фантазії та мрії, продумав до найдрібніших деталей кожну цеглину облюбованих ним місць, куди б він міг піти, створив міріади можливих варіантів розвитку подій. Але вся моя робота виявилась марною. Посівши його місце, я почав заново вибудовувати його життя у цьому, як ви кажете, реальному світі. Я модерував нові відносини, навчався, подорожував і з подивом дізнався, що люди мають… ціну! Тобто кожен продає своє життя. Тільки за різну ціну. Гроші дали мені контроль над іншими. Зрозумівши це, я втратив будь-який інтерес до людей. Занадто захопившись цим світом, я зовсім забув про стан того, кого намагався врятувати. Сергій знищив моє творіння. Цей світ настільки отруїв його, що він приніс отруту і туди – в ідеальний, як я гадав, Всесвіт. Він якимось чином зміг вирватись назовні і, зберігши більш-менш здоровий глузд, піти по допомогу. Так він опинився у вашій, Наталя Дмитрівно, божевільні…
Сергій замовк, надпив води зі склянки і поглянув на лікаря, яка з подивом слухала розповідь. Посміхнувшись він додав:
— Повірте, я прекрасно розумію як це звучить. Ви можете вважати мене хворим, але це нічого не означає. Не важливо, що ви знаєте, важливо, що ви зможете довести. Ми спілкувалися з вами достатньо, аби упевнились, що довести ви нічого не зможете.
— Я не вважаю вас хворим, — озвалася Наталія Дмитрівна, — я лише не годна зрозуміти, з ким я розмовляю.
— І не намагайтесь. Я сподіваюсь лишень, що знання які даю вам зараз, хоч якось прислужаться вам, можливо, змінять ваше життя, і ви облишите даремно використовувати час, що даровано вам Усевишнім.
— А де зараз Сергій? – вона не втрималась, аби не запитати.
— Коли він опинився у вашій лікарні, я почав створювати сюжет – вже не такий оптимістичний. Йому потрібна була трагедія, поштовх, аби він з власної волі запраг піти з цього світу. Михайло був ідеальним кандидатом – людина, яку жорстокий світ пережував і виплюнув. До того ж, Сергій не погано орієнтувався у психіатрії, що дало мені змогу вийти на сцену, маскуючись галюцинаціями. В такий спосіб я повільно підштовхував його до забуття.
— Він ніколи не говорив, що галюцинує, – заперечила Наталія Дмитрівна.
— Хіба я стверджував, що Сергій недоумок? Він був людиною розумною, але мати розум і вміти ним користатись – різні речі. Він намагався вийти з лікарні, а для цього йому мене довелося тримати в таємниці. Хоча одного разу він мало не зірвався. То була моя провина. Можливо, образ мертвої дівчини та пам’ять, пов’язана з ванною, наповненою формаліном – було дещо занадто. Тоді, коли він зірвався у вас в кабінеті, пам’ятаєте? То я вас тоді врятував. Мусив матеріалізуватися, бо він занадто оскаженів. Але і його злість, вона також зіграла мені на руку. Гнів – одна з найміцніших людських емоцій, що живиться з глибин людської підсвідомості, сягаючи тваринних інстинктів. Він затуманює розум, руйнує крихкі принципи моралі, повертаючи людину до первісного тваринного єства. А твариною легко керувати – це лише справа техніки. Реакція з вашого боку на поведінку Сергія була прогнозованою – заспокійливе та ізолятор. Уривками я показав йому життя, яким жив за нього і вклав до свідомості ідею відшукати будинок та повернути собі власне життя, яке, по-суті, йому вже не належало…
На вулиці тим часом з чорного неба падала злива. Блискавиці прошивали горизонт, а від грому тремтіло шкло у вікнах. Німець оглянув залу, де було тісно від святкових і веселих людей.
— Подивіться на них, — сказав він Наталії Дмитрівні. — Жоден з цих людей не знає себе так, як я їх знаю. Чи не в кожному з них є істота, подібна мені, що блукає в темряві їхньої підсвідомості та благає про волю. Власний голос ми часто називаємо совістю, але дослухаємось до нього вряди-годи, — Німець знову глянув у вікно на краплі дощу, що бились об шкло і стікали донизу. – Вбивство Михайла стало тією межею, переступивши яку немає вороття назад. Воно змінило все безповоротно і назавжди. На противагу Сергієві, я вчуся на своїх помилках, і тепер періодично відкриваю двері підвалу, аби пересвідчитись, що він не має наміру вийти, та нагадати про те, що вчинив.
— Ви вбили Михайла? – Наталія Дмитрівна дивилась на Сергія з жахом.
— Ми врятували його. – Німець підвівся зі стільця. – Мені було приємно познайомитись з вами. Ви направду дуже хороша людина і добрий спеціаліст. Я наполегливо раджу вам не шукати мене, якби вам таке спало на думкую. Вам не сподобається наша ймовірна зустріч. Спробуйте струдель. Вони його тут чудово готують, – з цими словами він попрямував до виходу, дорогою розрахувавшись з офіціантом за вечерю, до якої жоден з них так і не торкнувся.
Наталя Дмитрівна сиділа за столиком фешенебельного ресторану і дивилася як по той бік вікна, під зливою, повільно зникає постать Сергія Миколайовича Німця – людини, яка змінила її життя назавжди.
Павло Ісаченко
