У суботу їхали автівкою столичними вулицями. На проспекті Перемоги прямо під колеса кинулися два лобуряки з букетиками підсніжників у руках…
Мені було байдуже до них, цікавіше було спостерігати за патрульним поліцейським авто, котре їхало поруч з нами. Але реакції з боку правохоронців не було жодної. Вони поїхали далі, ми за ними, а хлопці продовжували снувати поміж машин і пропонувати купити квіти…
Неподалік нашої хати в селі великий ліс.
Школяриками ми бігали туди і за підсніжниками, і за сон-травою, і за конваліями. Інколи просто гралися і милувалися, інколи несли додому маленькі букетики, вириваючи стебельця з квітами бережно, аби не нашкодити рослинці.
Нас цьому вчили змалку вдома. Але щоб отак масово хтось зривав у селі квіти і продавав їх — я не пам’ятаю. Це вже почалося значно пізніше. І що тепер? Сон-трави в нашому лісі майже нема. Підсніжники, кажуть, є, але щоб натрапити на них — треба знати місця…
Не знаю, з яких лісів звозять до столиці перші весняні квіти? Але бачу, що люди заради власної наживи не гребують нічим, знищують красу навколо, і рука, як кажуть, не здригнеться. Якби хлопці з букетиками знали, що будуть суворо покарані – чи бігали б між автівками? Адже це не тільки квіти, а й аварійна небезпека.
Та й зрештою – бігають, отже є попит.
На жаль.
Тетяна Череп-Пероганич
