Дама старшого віку питає: «а ви разговаріваєтє на чістом укрАінском, ілі на суржикє?». «Ну все, – думаю, – почалося: зберися, і – в бій». Довелося вчини по-одеськи, відповісти питанням на питання: «а ви розмовляєте літературною, довершеною російською, чи діалектом, який увібрав у себе впливи усіх мов, що побутували на півдні України?»
Ніби просте питання, однак відповіді я так і не отримав.
Вирішив «добивати»: «Ваша вимова схожа на мову Достоєвського, чи якогось Пєлєвіна?»
Ігнор…
Натомість мені починають розповідати щось таке: «ти понімаєш, мнє очєнь даже нравітся укрАінскій, но протівно, когда слишу вот етот сєльскій суржик…». Доводиться парирувати: «цікаво вже те, що після століть московської окупації українська мова взагалі збереглася, і більше того, досі є однією з найпоширеніших мов Європи – думаю, скільки б Московія не старалася, вбити її неможливо…»
От коли говориш приблизно так: спокійно, без агресії, але впевнено, – усі ці «поборники» чистої української, як правило, замовкають. Іноді бісяться. Але, зрештою, все одно припиняють своє «філософствування».
Можна, звісно, і просто «послати», але це опція – на крайній випадок. Як на мене, дратувати опонента, повільно його «розігріваючи», значно цікавіше і приємніше. Вони мають розуміти, що ми не слабкі!…
Коли мій малий повертається з прогулянки, і в його лексиконі з’являються різні там «папа», «самольотік», «окошко» (не скажу, що так буває часто, але трапляється), я одразу ж намагаюся це виправити. Миритися з тим усім, «бо це ж Одеса», не в моїх правилах! Я хочу, щоб наш рівень мовлення був достатньо високим. Але це моя справа.
Взагалі ж, коли хтось починає розповідати про «протівний сєльскій суржик», я розумію, що переді мною московська зараза. Принцип тут простий: «ви говорітє на плохом укрАінском, потому давайте лучше – на русском» (поганою російською? – «нє важно, главноє на русском»)
Ні! Будь-яка українська краща, ніж будь-яка російська!
Сергій Бригар
