Біг зранку на роботу, трохи невиспаний, злий через останні події в країні… Підбігає на станції метро «Вокзальна» дівчина, простягає руку (аби я потис), починає щось швидко і ледь розбірливо тараторити…
Простягає якусь штуку. Виявилося — пробничок чоловічих парфумів.
— Доброго раночку, — експресивно нанизує слова. — Шо у вас з настроєм? Наш магазин пропонує сьогодні акцію. Тримайте парфуми. Якраз для таких гарних бородатих чоловіків, як ви! Чому ви такий кислий? Не виспалися? Посміхніться! Тримайте парфуми!
Єдине, що між українською вона робила раз по раз вставки дивною мовою-абракадаброю. Схожою чи то на німецьку, чи то на арабську… Те мене найбільше здивувало і приголомшило.
Напевно, припустила, що я можу бути німецьким арабом. А, власне: чом би й ні?!
Вона тим часом жваво посміхалася, виявляла дружелюбність…
— Тільки за правилами нашого магазину треба заплатити невеличкий податочок за парфуми… Не бійтеся, не 1000 грн, а всього тридцяточку!
Щось мене «перемкнуло» і я навідріз відмовився. Напевно, спрацювала психологія: її раптова поява + не люблю, коли мені щось «впарюють» + невиспаний + начитався невтішних новин…
А потім, вже у вагоні метро, пошкодував, що-таки не «повівся» на її чи то аферу, чи то справді акційну знижку (не важливо), адже вона:
— розштурхала мене, вивівши із кисло-анабіозного стану;
— жваво і впевнено розмовляла соковитою українською;
— зарядила позитивом, який по інерції «догнав» мене, аж коли я спустився ескалатором і скочив до вагону метро.
А можна ж було би:
— посміхнутися у відповідь;
— подякувати за гарну українську;
— купити, зрештою, у неї ті парфуми;
— прочитати їй навзаєм гумористичний вірш про жінок;
— загітувати підписатися на мою поетичну спільноту, і т.д., і т.п.
Чому я того ранку був такий кислий і «сурйозний»? Нема відповіді.
Сашко Кучеренко
