Вранці я зателефонував до Ганновера своїй вчительці. Це був відкладений дзвінок. Я повинен був зателефонувати їй раніше, на її день народження.
Але вирішив, що подзвоню тоді, коли отримаю пенсійне посвідчення, щоб здивувати.
Так воно і вийшло.
Ми довго розмовляли, обговорювали новини, сумували і сміялися. Після розмови мене не полишало відчуття якогось інтуїтивного відкриття, яке ще потрібно визначити.
І, нарешті, я його впізнав: ми сміялися завжди в унісон і з одного й того ж приводу. А це, я помітив, є великою рідкістю в спілкуванні з молодшим поколінням, яке вже не знає, що таке сифон і заправка сифонів.
Коли я вже потім на кухні пив каву і згадував деталі нашої бесіди, то в якийсь момент склалася формула всіх часів: старі чернівчани – вони, як реліктове випромінювання «Великого вибуху», вони вже не помітні, але постійно присутні.
Валентин Ткач
