Ексклюзивна хвиля

Зимовий Сиворівський Яр

Зараз аж вуха закладає від тої зимової тиші в моєму яру.
Але колись воно було зовсім не так. Вийдеш і зразу бачиш гарненькі хати біля самої річечки. Там жила і Тонька Лушина, і Ганька Гендзелеєха, і Верка Гоцьова…

А з кам’яних комінків тих хатів йшов білий дим. І чогось той дим ніби дуже смачно пахнув. То борщем потягне, то ніби якимись булками, а то бува цибулькою трохи присмаженою… І подивишся навколо, ніби і зимно, а ні — ТЕПЛО!

На горбі чути глендзають оцинковані відра. Се Петьо Трохимів йде до кирнички під верби брати воду. І потім понесе до свого обістя ті відра на коромислі. Видно як на Побіянську гору шурують гладкі коні, запряжені в сани. Се Квітка Їван їде в сусідню Побіянку в гості.

Ну, а ми, дітлахи, завжди вибігали в наш яр із санчатами. Летиш на тих санках з горба, щоки червоні, сльози з очей, варги від сильного вітру тріпаються-тріпаються. І ти — тішишся. А коли ми зв’язували до купи санчат з десять і робили такого поїзда, то з криком і вереском летіли донизу, підіймаючи білу куряву… Земля під тим поїздом гуділа і яр, здавалося, аж розширювався.

А ще робили лижні траси і обов’язково в кінці з трампліном. І коли підлітаєш на тому трампліні, то головне, щоб бачили дівки як я сильно скачу! Бо хлопці — то таке, всі чогось шмаркаті! Ох, скільки ж там тих лиж було переламано!!! Особливо часто ламалися лижні «носи» і тато мій робив якісь дерев’яні приспособи і виварював на дворі у виварці ті лижі, аби хоч трохи ті «носи» загинались вгору.

А хокей!
Боже, який на замерзлій річці був у нас сиворівський хокей!!! Магазинних ключок ніхто з нас не мав, бо усі були бідні. В батьків — аби грошей вистачало тобі на биті валянки. Тому ключки ми робили з кривих палок.

Вирубували з грабового ріщака, того, що тати привозили з лісу. А шайба — звичайний камінець. А ковзани! Ніхто теж ніяких ковзанів не мав. Тому як ми збиралися на хокей, то всі вже взували не валянки, а кірзові чоботи з онучами. Бо кірзаки ще слизькіші як ті дуже хвальоні городські ковзани.

І ми грали, грали до смерку, потіли, мокріли…
І, як має бути: «штанга», «штрафний», «гол»!!! Тому хоч і з грабовими ключками, в кірзаках, але хокеїстами ми були найкращими на всій Землі!

Ну, а зараз в яру моєму тихо.
Дуже. Правда веселість є, але вона не наша, не людська. Та веселість в небі над сиворівським яром. Там літають велетенські чорні круки, каркають, забавляються…

Але нема вже тих білих димочків, від яких потягне такими теплими і такими звичними смакотами життя.

Сергій Файфура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.