Суспільство

Ромашка або просто – Рома…

У мене в квартирі вже другий рік триває ремонт. Якщо хочете – це така собі втеча від реальності. Але я не про ремонт…

Справа в тому, що я привчена усі артефакти, пов’язані з яскравими моментами життя – як от театральні програмки — зберігати. А оскільки ремонт — передусім, велике переміщення у просторі, то коробки із нашими сімейними цінностями, зібраними за десятиліття, мігрують з кімнати в кімнату.

Інколи ці артефакти раптом дають про себе знати, несподівано вислизнувши на підлогу. Ось так я знайшла цей листочок, на якому я і моя донька Роксолана в одну пам’ятну літню ніч, не стуливши очей, нотували появу на світ діток нашої лабрадорки Ромашки, або, просто Роми…

Запримітивши його, списаного напівдитячим почерком моєї Роксолани, та й моїм, що випав зі стосу таких самих цінних сімейних документів, я довго і солодко плакала (так, сльози інколи бувають солодкими). Бо наша Рома – вона була моєю… молодшою донькою, насправді.

Вона прожила тринадцять років, останні кілька з них ми боролися з раком, робили непотрібні, виснажливі, тяжкі операції. Це тепер я розумію, що непотрібні, а тоді гарячково намагалася утримати її в будь-який спосіб. Ми тримали її з усіх сил, бо наша Рома – вона була душею нашої сім`ї. Концентрацією любові й безжурного щастя…

Я дуже тяжко пережила її смерть.
Мої пальці і сьогодні пам’ятають її шовковисту повсть, особливо м’яку на вухах, її вогкий ніс, з якого взимку я витирала паперовими серветками шмарклі, бо так – на старості вона зашмарклювалася, як дитина…

Я пам’ятаю колір її очей — шоколадний, підсвічений зсередини, наче розбавлений медом, чи – як дивитися на сонце через старовинний бурштин…

Я пам’ятаю її запах.
Вона пахла пречудово, так пахнуть курчата, немовлята і лабрадори. Так пахло тім’ячко моєї новонародженої Роксолани. Це запах беззахисності й ніжності.

Моя Рома за усе своє життя жодного разу не виказала агресії, роздратування чи злості. Аби вона гавкнула – потрібно було довго просити, попередньо показавши щось смачненьке як можливу винагороду. Вона любила нас усіх у стократ більше, ніж саму себе. Хоча й себе вона чудово усвідомлювала – вчені довели, що у собак є свідомість…

Коли вона померла – а мені довелося викликати швидку і усипити її на світанку одного огидного листопадового дня (відтоді я ненавиджу місяць листопад), бо пухлини прорвали всередину кишківника і вона почала блювати кров’ю… Я відчувала горе не менше, ніж тоді, коли вмерли мої мама і тато. Цей жах, і біль, і відчай. І страх – що тепер буде з нами. А була зима – і зовні, і зсередини. Стужа, темна і непривітна. Зрештою, вже тоді, забраний із притулку, з’явився наш Марсель, який і порятував мене.

Я згадала про Рому, бо прочитала, що сьогодні, виявляється, День собаки. Хоча Рому я згадую щодня – у моїй кімнаті висить її портрет. Його написала Ольга Заборовська. Дякую тобі, рідна, ти навіть не уявляєш, як він мені допомагає в миті туги за нашою світлою, великосердною і мудрою Ромкою.

Зараз я сиджу біля нього, розглядаючи, згадуючи її м’які вуха, медові очі і цей її ніжний запах беззахисності.

Боже, дякую тобі за ці тринадцять років з Ромою. Я знаю, що вона в небесній хатинці, поруч з моїми батьками, чекає на мене. І це мене, насправді, втішає.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.