Жив колись в Конотопі Руслан.
Таке пухкеньке, кругленьке, но язик як помело. З самого малечку розказував казки. І ті шо рідня навчила, і шо вже сам вигадав.
І от віддали його в сорок восьмий садочок, шо неподалік з вокзалом. І в воспітатєлєй раптом случілося щастя. Не у всіх, конєшно, а в тих, до яких в групу він попав.
Малий Руслан зрання як прийде в садок, так всі діти біля нього, і він їм байки травить. Воспітатєлям і нянечкам — лафа повна, головне погодувать воврємя і на горшки посадить, а так — роби шо хоч, хоч читай, шоч вишивай. Одна дак своїм дітям за сезон світери пов’язала і даже на продаж трохи.
А в Руслана рот не закривається, діти сидять з круглими очима, красота! Вопщім стали інші воспітатєлі того Руслана позичать в свої групи, коли треба дуже було.
А шо? Приведуть — давай, вєщай, а самі свої діла роблять.
Вопщім як Руслан вже підготовчу групу закінчував, то директорка позвала батьків і каже, мол, може, хай ще рік в садік походить, потім легше в школі буде!
Хотіли ще рік покайфувать.
Добре, шо Русланові батьки знали вже всю ту тему і кажуть: знаєм яка в нього тут наука буде, знов світери в’язатимете.
І таки віддали в школу.
Дак вчителька на продльонці теж нарадуватися не могла. Як вже в старшу школу переводили, то всі плакали, мол, такого цінного кадра втрачаємо. Хоч би вчителем став.
Но Руслан вчителем не став.
Хоча рот і досі не закривається.
Руслан Горовий
