Напишу про мотивацію пі*арів. Я для себе її зрозумів лише після того як декілька разів проговорив уголос те, що бачив на власні очі за останні роки. Можливо я помиляюся, але наразі це для мене єдине пояснення їхніх дій. Почнемо з того, як відбуваються штурми, які проводить ворожа піхота.
Спочатку група приблизно з 30-40 піхотинців збирається на вихідний позиції, звідки починає рух до наших позицій, кінцева мета цього руху заскочити в нашу посадку. Звісно, що наши пілоти змальовують цю групу ще на стадії початку руху і всю цю дистанцію пі*ари йдуть під постійними прильотами з мінометки та АГС, також по ним працюють скидами та фпв (якщо ті є в наявності). Коли вони підходять ближче, по ним починає працювати наша піхота зі стрелкотні та кулеметів, але рух не зупиняється ні на хвилину і кінцевої мети досягає від трьох до п’яти тушок, які одразу ховаються в тому, що залишилося від посадки.
Одного разу я бачив як вони пішли через поле врозсипну. Виявилося, що наш АГС не був пристріляний по полю, а відсутність орієнтірів дуже ускладнило процес, тому до нашої посадки добіг аж десяток солдатів. Наступного дня вони спробували повторити — вмерли всі.
Після того, як в нашій посадці накопичується 10-15 пі*арів, вони починають кучкуватися, іноді в пошуках своїх виходять на наші позиції і їх беруть в полон (хоча дуже часто вони не здаються і вступають в бій та дуже швидко помирають), іноді вони підриваються на власних пелюстках і лежать по декілька днів, заважаючи своїм стогоном спати нашим бійцям, але рано чи пізно знову збирають групу і починають штурм.
Якщо штурм не вдався, ті, хто вижив, відкатуються по своїх норах, де ховаються і чекають наступну групу. Вони там сидять без води та жратви, але це не спонукає їх щось змінити в своєму становищі. Іноді, якщо у наших є можливість, піхота зачищає посадку від цих пі*арів, але це не зупиняє процес, кожного дня нова група виходить з вихідної позиції, а іноді і по декілька разів на добу, мабуть, залежить від наявності поповнення.
Рано чи пізно їм вдається зайняти наші позиції, причини не в тому, що вони супер штурмовики, а в тому, що арта, КАБи, міномети та бпла, але на землі заходить саме піхота, вона заходить і починає копати. Цей процес виглядає теж дуже цікаво.
Виходять двоє дурнів з лопатами, іноді навіть без броні, та починають довбати землю. Десь через півгодини їх або вбивають, або трехсотять, але слідом заходять ще двоє та продовжують процес, в той же час ще два дураки тягнуть через посадку колоду, по них теж летить, але слідом за ними біжить ще двоє, які підіймають цю колоду та тягнуть далі, а в той же час чергова група штурмовиків починає свій рух. Цей мурашник виснажує нашу мінометку та грв, пілоти літають нон-стоп, але вони навіть не встигають заряджати акуми і настає момент, коли пі*ари все це роблять безкарно та безоплатно.
Фільми про зомбі-апокаліпсис, хоч і перебільшено, але передають атмосферу того що відбувається. Їх не зупиняє ніщо, якщо вони ще можуть рухатися, вони продовжують рух в наш бік.
Дехто каже що вони воюють за гроші, але я цього не бачу, бо не розумію скільки грошей треба заплатити людині за те, щоб вона наклала на себе руки? Кажуть, щоби зрозуміти людину, треба поставити себе на її місце, я спробував: ось я виходжу на вихідну точку, навкруги лежить пару десятків «жмурів», але група починає рух, вона іде вздовж посадки і всю дорогу навкруги лежать двохсоті, дехто вже так давно, що видно кістки , тут починає прилітати і частина твоєї групи помирає, але я продовжую бігти, перестрибуючи «жмурів», яких менше не стає. Прилітає фпв і вбиває ще пару людей з групи, всі розбігаються по полю, але до мети залишилося 400 метрів і я роблю останній ривок, під час ривка залишки групи попадають під кулемет і в посадку вривається троє з тридцяті, всі інші — 200 або 300, але до вечора вони всі помруть. А мені прийдеться лежати у воронці під поваленим деревом, прикрившись двома «жмурами», які там залишилися з попереднього штурму, і сподіватися, що я доживу до приходу підкріплення, ще одного чи двох таких же мотивованих суїцидників … Забув про запах, я би багато віддав, щоб забути цій сморід…
Вийду з образу… У нас була позиція, на якій було більше ніж сорок пі*арськіх «жмурів», тих, хто зміг туда увірватися, але не зміг цього пережити. Пацани ходили по «жмурах», сиділи на «жмурах», спали на «жмурах». Але майже жоден пі*ар, плигаючи в наш окоп, не зупинився і не побіг назад. За місяць боїв ми за*уярили втричі більше пі*арів, ніж у нас особового складу в батальйоні, включно з поварами, такелажниками та приданими …
І ось я нарешті зрозумів, що рухає цими довбо*обами. Вони дійсно хочуть загинути за родіну, це їх мета та мотив. Звісно, по ходу перед смертю добре було би подвіг совершіть, але як що ні, то і просто загинути норм. Якщо не вдається загинути, то вони прискорюють процес, стріляючи себе або підриваючи гранатами, якщо якийсь 300 починає заважати дійти до мети, вимагаючи евакуації, то його краще дострелити, і піти далі назустріч смерті.
Це все наслідки є*учого победобесія, коли в кожному фільмі чи серіалі тобі з дитинства показують, що головне — це перемога, але друга закладена модель – загинуть майже всі, це нормально, так повинно бути. Цю херню нам пихали в совку, а потім в рф її взагалі возвели в абсолют. Звісно, що там є свої девіації, і на таку велику ораву знаходяться ті, хто не дуже хоче помирати, але переважна більшість готова до цього.
Єдиний варіант — це перемелювати їх і бажано дистанційно. Мінімізувати свої втрати та збільшувати ворожі. Доводити співвідношення втрат до 1:20, а краще до 1:30. А це реально при такому по*уістичному відношенню до власного життя. В червні у нас приблизно 1 до 20 і було, причому у нас переважно санітарні втрати, а у них безповоротні… І тоді в один момент з’ясується, що це вони закінчилися, а ніяк не ми. І ось коли вони закінчаться, настане наша перемога, без всяких перемовин, компромісів, договорняків. Єдине, що не треба копіювати узких та гнати в суїцидні місії наших бійців.
Дмитро Дьомшин
P.S.
Не слід абсолютизувати цю окрему «думку фронтовика» і видавати її за істину тільки тому, що написана вона не штабістом чи тиловим експертом. Думки і оцінки фронтовиків дуже різняться — аж до протилежного.
У цьому дописі підкреслюється надзвичайна впливовість пропаганди і вузько-спрямованого мілітаристського виховання. Так, ще у Другу світову японська система освіти і пропаганди довели – це надзвичайно потужна зброя. Сильною була й робота радянських і німецьких пропагандистів. У демократичних країнах подібне просто заборонено. Це цілеспрямоване зомбування майбутнього гарматного мʼяса.
Путін і його чекістсько-кримінальна влада підхопили і взяли на озброєння наробки Сталіна-Гебельса. 20 років Кремль, фінансуючи кіновиробництво, молодіжні рухи, використовуючи церкву, насаджував культ побєдобєсія і патріотичної суїцидності. Так, вони досягли свого – їхні солдати в основному – це зомбі, що не бояться смерті, як не боялися японці-камікадзе.
Американці охолодили їхній патріотичних раж атомною бомбою. Нам теж слід шукати технологічні рішення масової утилізації цієї одурманеної біомаси. Але й державі слід нарешті зайнятися розумним і цілком доцільним патріотичним вихованням. Ця історія надовго – ми все маємо зробити, щоб звести наші втрати на фронті до мінімуму.
Найвища цінність у нас – не території, не маркування кордонів, а люди. Безглузді розпорядження командирів, які призводять до наших значних втрат, мають каратися, як кримінальний злочин. Підкреслювати і наголошувати, підкреслювати, виховувати і наголошувати: найвища наша цінність – наші громадяни. Це спрацює. Пробуджений громадянин, якого поважають, і тільки він, здатний зробити технологічний прорив, що зупинить навалу одурманених пропагандою.
Віктор Лешик
