В 2010-му у мене загусла раптом кров. Ну, не на холодець (чи як земляки мої кажуть «захолуд» або навіть «захолид»), проте до мізків надходила з перебоями, що було не вельми приємно, їй-Богу… Відтоді мусив стабільно двічі на рік розріджувати крівцю двотижневими сеансами крапельниць. Плюс випив за час, що минув, приблизно 7 кубів чистої води — щонайменше по півтора літра на добу. Це не так просто, як може комусь здатися, бо залежність є залежність: що від пива чи тютюну, що від простої води.
Крапельниці, постійне пиття води, прийом риб’ячого жиру (як джерела поліненасичених жирних кислот Омега-3), обов’язкова фізична активність (вранішня руханка) роблять твоє життя надміру зарегламентованим, а з точки зору стороннього спостерігача ще й нестерпно нудним.
Утім особливого покращення не спостерігалося: на світлині з результатами моєї ліпідограми від 
серпня 2019 року видно, що більшість показників перейшла межу допустимого, а це означало для мене вельми неприємні перспективи.
Потім над нашими головами нависла корона уханьського вірусу і мені стало не до крапельниць чи аналізів. У лютому 2020-го єдиним профілактичним засобом від тієї корони саме собою визначилося сало — лікарі-пульмонологи так і сказали: «Їжте його, бо це зміцнює легені». У нашім господарстві не те, що свині, але й курки ніколи не було (ну, ледарі ж, як сусіда вважає), але сало водилося, бо родичі час від часу навіть з ледарями в силу народних традицій діляться свіжиною, а її складовою і є шмат сала. Тож у нетрях морозильної камери лежало кілька злитків блідо-рожевого золота – «про чорний день, коли їсти буде нічого» — теж наша українська традиція, пам’ять поколінь, нагадування про Голод.
То я й почав щодня доснідувати шматочком сала з морозильника — легені про всяк випадок зміцнювати. І так мені припало це до душі, що стало цілим вранішнім ритуалом. От не поїв сала — день пропав! Давним-давно поїлися кількарічні запаси сала з морозильника, навіть попри те, що воно вже, як мій покійний батько казав, «торбою пахне» і давно перейшлося до свіжого з магазинів, дяка, що їх у нас аж три на Варву і сало там «з-під ножа». Словом, їм я сало на сніданок вже два з половиною роки і відмовлятися не збираюсь.
А оце недавно, перед днем народження пішов та й здав таки кров на ліпідограму. Коли ж побачив 
нарешті результат, то був (і досі є, коли чесно), як каже одна моя знайома, «в шокє» — ВСІ ПОКАЗНИКИ ПРИЙШЛИ В НОРМУ.
І треба було ото так мучитись десять років, коли насправді панацея була в салі! В нашому рідненькому, дорогенькому, неперевершеному, незамінному стратегічному національному продукті — САЛІ, хай тричі буде благословенне це сакральне для кожного українця слово!!!
Отака притча про свіже сало, як альтернативне джерело поліненасичених жирних кислот Омега-3. Хтось добуває їх з тихоокеанського лосося, ну, а ми — з українського поросяти! Лосось мені не допоміг, хоч і глитав я той риб’ячий жир, а своє, рідненьке сальце он які дива сотворило!
Тож, рекомендую: їжте сало, українці! Тільки одна умова — сире й несолене. Ото встали зранку, палітру собі виклали (як на світлині) і — СМАЧНОГО! НА ЗДОРОВ’Я! Тільки не перестарайтеся, дотримуйтесь норми – 30 грамів на день.
Володимир Ворона
