Хочу поділитися деякими спостереженнями над тим, як технології трансформують суспільство, демократизують політику, перетворюють політиків на знаменитостей і т. ін.
На фото ви бачите президента США Дональда Трампа і президента України Петра Порошенка, які залюбки фоткаються з пересічними громадянами, коли виходять в маси чи в народ під час різноманітних заходів.
Пригадую, як років десять тому трапилося мені зустріти секретарку президента Барака Обами, яка зайшла до копіювально-друкарського центру в мережі Staples, щоб якісно роздрукувати свої фото з президентом в Овальному кабінеті.
На одному з фото вона зображена сидячи в кріслі й поглядом зверненим угору на Обаму, який вивищується над нею усім своїм зростом і щось промовляє до неї. Ми тоді обмінялися жартами на кшталт: наскільки президент прислухається до її вказівок.
Тепер пам‘ять повертає мене у 1993-й рік, коли мені випало проводити прес-конференцію президента Леоніда Кравчука за підсумками третього симпозіуму з питань випрацювання проекту Конституції України.
Моє особисте знайомство з Л. Кравчуком почалося десь у другій половині 70-х. Отож під час прес-конференції ми сиділи поряд як добрі знайомці й під час перерви також удвох перейшли до сусідньої кімнати випити каву.
Фотограф прес-центру Української правничої фундації, яку я тоді очолював, вирішила зафіксувати момент мого кавування з Кравчуком для історії. Але де там! Чотири дужі хлопців з президентської охорони заступили нас із Кравчуком зусібіч.
Старший групи підійшов до мене і сказав, що фотографувати не можна. Я запевнив його, що фото оприлюднюватися не буде. Кравчук лише мовчки скосив погляд на охоронця, і той ретирувався.
Фото «публікувалося» на стіні в моєму кабінеті мого приватного підприємства «Ноосфера». Подальша його доля мені невідома (можливо, Віталій Довгич знає)…
Повертаючись ще далі назад в історію і згадуючи своє перше рукостискання з В. Щербицьким на відкритті пам‘ятника Лесі Українці в Києві, навіть уявити собі не можу фотографування з «першими особами» або і взагалі самовільне фотографування сановних осіб.
На заходах за участі керівників «партії та уряду» дозволено було фотографувати лише офіційним фотокореспондентам РАТАУ, «Радянки» та деяких інших провідних видань.
Відтак — найраніший дотичний спогад. Мені було шістнадцять, коли я вперше приїхав до Києва і ходив по вулицях «з фотоапаратиком через плече» (С. Йовенко). Дістався, зокрема, й до моста Патона, щоб перейти через Дніпро на лівий берег і назад.
«В районє моста нє фотографіравать», — попередив мене міліцай, який сторожував міст на правому березі. Те саме я почув і від міліціянта на лівому березі.
Минули десятиліття.
Залишаючись стратегічними об‘єктами, мости давно вже втратили свою фотографічну цнотливість.
Обмеження на фотографування, щоправда, в Києві ще залишаються. Не на мости і не на президентів чи інших публічних осіб. Йдеться про архітектуру…
У Вікіпедії я натрапив на заставку, яка мене просто шокувала…
Селфі з президентом поміж моря людей — можна, а от фото пам‘ятника у контексті архітектурного ансамблю — ніззя. Парадокси 21-го століття…
Володимир Іваненко
