Заглянув учора в телевізор, вперше за рік.
«1+1». Як ганебно, як гидко, як печально. Свині лишаються свиньми… Але вепри є вепри.
Головою вепра прикрашали свої шоломи воїни кельтів, греків, германців і українські князі. Що ж, новий український рік починається новою боротьбою за Україну.
***
Коли поле довго не оране й не засіяне, воно стає полем битви. Тоді дике поле ореться коліньми і міряється ліктями. Тоді дике поле засівається зерном учорашніх боргів і прощень.
Ми всі воюємо на цьому полі.
Хто з ворогом зовнішнім, а хто з внутрішнім. Хто з очевидним противником. А хто – з противним у собі. Хтось на вістрі атаки, а хтось в облозі. Хтось під возом, а хтось на возі. Хтось в обозі, а хтось – у Бозі.
Хтось наносить удари, а хтось гоїть рани.
Хтось приймає удар, а хтось – причастя. Як останнє щастя. Хтось стікає кров’ю, а хтось розтікається словом по древу. Хтось голосить, а хтось виголошує гасла.
Хтось воює за букву, хтось за цифру, а хтось за дух. Хтось за Крим, хтось за Рим, а хтось за мідні труби. Вони однаково грають усім – тим, хто йде з мечем у січ, і тим, хто вертається на щиті в скривавленій плащаниці.
Ця мелодія – як дарунок воїнові за жертву терпіння.
Ми не демобілізовані – ми покликані. Ми не піхотинці – ми вершники долі. Ми не солдати – ми воїни волі. Ми не рядові – ми родові. Ми не стрільці – ми стріли правди. Ми не особовий склад армії – ми арії. Ми не підрозділи – ми рать. Що знає вмирать.
Наш службовий статут писаний на долонях і затверджений печаткою крови. Крови, що воює тисячі літ. Ми не діти полка – ми діти полину. Ми брати вітру і сини грому.
І наша війна – наша сестра.
Сестра печалі.
Мирослав Дочинець
