Ще раз про маску Маска. З усіх десяти заповідей найактуальнішою вважаю «Не сотвори собі кумира», саме в українському контексті. Наша вся історія – творити ідолів. А назавтра урочисто облити лайном і п’єдестал, куди з титанічними зусиллями затягли кумира, і його самого. Відтак плюнути спересердя – «Сволота! Навіщо його так хотіли?…» – і в мужній борні піти шукати нового боввана. Для чергової позолоти власними вірами, надіями й оргазмами.
Національний спорт, він же карма. Хто не романтик, той второпав: свіжосклепаний гетьман, [х]ерівник партії, масовик-витівник на районі (кварталі) – то лише челядь. Живе на гроші господаря і мусить знати своє місце. Коли сміє роззявляти писок, у працедавця красти чи інакше негідно поводитися, то отримує десь на конюшні різками по гузну і копняком у нього ж на прощання.
Але це не про наших. Їм кумирно кумаритися не тільки доморослими, закордонні українцям заходять навіть краще – бо made in демократичний ситий Захід. Тож бодай тому їх «варто» вивищувати і заквітчувати. Щоби ті не втнули і як би смачно не харкнули на квітчальників зі своєї височини. Тому 95% співгромадян моляться на Джо-сенильного і добре, якщо 5% – на Трампа.
Хоч і першому, й другому українці – до лампади, тільки кожному по-своєму. Хоч стосовно і першого, і другого, і ще стонадцяти будь-яких інших українцям давно пора виробити здоровий цинізм. Розглядаючи челядників, в т.ч. заокеанських, тільки з точки зору їхньої тимчасової чи потенційної для себе користі, все.
І це нормально, на те й природа стосунків «господар-слуга». Першому геть не комільфо закохуватися в другого чи домальовувати німб навколо голови – господар же не інфантил якийсь! А доросла серйозна 
людина, має право серйозно вимагати за свою ж надану комусь плату. Тому що піар на українській темі сьогодні, будь-який – це теж плата, для нас дуже й занадто висока.
Це вони нам винні, не навпаки. Те саме стосовно українських кумирів без президентських амбіцій, як-от Ілона, його грошовитої велебності, Маска. Знала колись одного блогера, той бізнесмена вилизує трохи не в кожному відео: «Як сказав видатний візіонер сучасності Іласик-теслесик…» Далі варіанти, але суть однакова: він же вгепав кревні мільйони в «Старлінки» над Україною! «Та без нього!»… «Та він!…»…. «Руки геть, що би його милість не зморозила в Твіттері чи не вчудила вкотре!». Адже це сам «Король бавиться» (є у Гюго така п’єса). В нашому випадку: хоче, то Інтернет ЗСУ вмикає, а хоче – ні. Заодно повчає, скільки земель маємо віддати рф і періодично підспівує різним «рашам тудей». А що? Він же «король», грошей дав, йому можна.
Ні! Гратися людськими життями – не можна, витягати з води потопаючого, а потім раптом кинути, «хай сам виборсується», теж не можна. Вдавати з себе бога, ще й банально клепки не маючи про геополітику й історію іншої частини світу, не можна поготів. Бо когнітивний дисонанс і кепський сигнал усій планеті: якщо вже українців чморить той, хто їм, було, супутники проплатив, то, мабуть, не така вже й справедлива їхня боротьба?
Грати «і за ваших, і за наших» на тлі саме наших жахливих жертв, даруйте за банальність, аморально. Та й просто велике свинство. (Вже не згадуючи класика, що «відповідаємо за тих, кого приручаємо». Іншими словами, не поводимося, мов дошкільня, якому набридла забавка).
Тут ще народ підтягнувся після нової Маскової цеглини в Зеленського город, фотожаби і кпин. Затріщали по соцмережах щелепи зелено- й ілонофілів, полилася кров віртуальна сторіками… Б’ються люди за – якби метал, то ще півбіди – але ж ні, всього лише за кумирів, самим собі витворених, і яких завтра неминуче забудуть.
На те й живемо у світі, перекинутому догори дригом. Де челядники важливіші від господарів, а кумири невартісні. Адже нічого, за сутністю своєю, не варті.
Людмила Пустельник
