У давню добу українськими селами володіла козацька старшина. А після поруйнування Запорозької Січі нових власників наших земель призначав уже Петербург.
Від кінця 60-х років ХІХ століття село Данина на Чернігівщині разом із Шатурою та Володьковою Дівицею перейшла у спадок до княгині Олександри Голіциної.
Про цю імениту на всю колишню імперію багачку тут і сьогодні можна почути кілька переказів. Направду зворушливих. Селяни запам’ятали її незвичне для сільської місцевості «городське» вбрання.
Як виходила з фаетону до церкви, то поділ її плаття довжиною кілька метрів волочився запилюженою грунтівкою, а шовковий світлий шалик майорів на всі боки від вітру з-під її широкого капелюшка з вуаллю.
Любила зупинятися біля селян, щось приязно розпитувати.
Ще запам’яталися цукерки і солодощі, якими вона зазвичай пригощала дітей, коли виходила з храму. Давала й монети.
До Данинського храму княгиня Олександра Голіцина внадилась після того, як її молодший брат Анастасій став ченцем Києво-Печерської лаври. Там, несподівано для всіх, вирішив узяти постриг і все своє молоде життя присвятити Богові.
Відгомін тієї гучної на всю губернію історії лиш окремими уривками фраз доходили до Данини. Переказували старожили, що юний князь Анастасій був неймовірної вроди. У ранзі бравого офіцера покладав великі надії на швидкий кар’єрний ріст в одному з драгунських полків, розквартированих неподалік Ніжина. І раптом, як грім на голову, – постриг, чорна сутана і довічне добровільне монашество.
Щось говорили про нещасливе кохання, про нечемну зраду нареченої-багачки й розчарування юнака в мирському світі.
У ніжинських салонах наголошували, що історія юного офіцера Анастасія Голіцина дуже нагадувала відомий сюжет із повісті Льва Толстого «Отець Сергій».
Чи так то було, чи інак, але після тієї родинної драми княгиня Голіцина стала добрішою і щедрішою. І про це не могли не зауважити селяни в давніх балачках про свою поміщицю.
Про одну з таких довідався і я в час своїх чергових навідин до Данини від Анастасія Максимовича Гавриша. Йому тепер 70. Багато років цей чоловік працював екскаваторником Ніжинської механізованої колони. Незважаючи на багаторічну міську прописку, він давній патріот села і збирач усіляких її історій.
Бабусю по матері мого співбесідника звали Надія. Її батько, поважний у селі господар, був управителем економії княгині Голіциної, яка містилася тоді попід лісом між двома селами – Даниною і Дівицькою Криницею. Урочище, де розбудувалася ще до Першої світової війни та економія, віддавна прозивали Грушівкою.
Власниця економії часто «інспектувала» свої володіння, особливо ті місця, де розводилися на продаж нові породи свійських тварин – овець, корів, свиней. Одного разу і уздріла вона свого управителя з дівчинкою-підлітком, яка захоплено спостерігала за маленькими ягнятками в загороді.
Княгиня тоді запросила управителя та його одинадцятирічну доньку Надію на обід до маєтку. Дві деталі із спілкування з поміщицею запам’ятала на все життя та дівчинка: подарунок княгині та її побажання-прохання.
Подарунком було фабрично пошите світле ситцеве платтячко. Такого доти в селі ніхто не носив. Власниця дому попросила дівчинку відразу приміряти. Прийшлося воно якраз. Тому в тій розкішній обновці Надійка увечері і повернулася додому з батьком.
А ще княгиня чи то жартома, чи то наказово мовила на прощання дівчинці: «Ти дуже чемна і гарна. Як виростеш, вийдеш заміж і народиш дитину, то мені дуже б хотілося, щоб ти назвала її Анастасієм або Анастасією. Це дуже гарне ім’я. І є гарний його покровитель».
1916 року Надія вийшла заміж і, народивши через рік сина, згадала за незвичне прохання батькової начальниці. Хлопчика назвали Анастасієм. 1941 року, у 24-річному віці, той хлопець пішов на фронт. В село не повернувся. Поліг, як казали тоді, смертю хоробрих…
Моєму співрозмовникові той полеглий юний солдат доводився дядьком. Ліда, сестра Анастасії, заміж вийшла 1937-го. 1949 року в родині Максима та Лідії Гавришів народився син. Його завали… Анастасієм. На честь полеглого юного дядька… Як пам’ять про давнє прохання-заповіт данинської княгині Олександри Голіциної…
Микола Тимошик,
із книги «Село»
