Вчора був день народження мого тата – Палагнюка Дмитра Васильовича. Він народився 8 листопада 1925 року. Прожив складне життя, але завжди переконливо казав, що щасливий. Мабуть, ця рідкісна здатність: у будь-якій ситуації виробляти своє локальне щастя передалася мені генетично. І я дуже вдячна долі за це …
Звичайно, таким франтом тата я не пам’ятаю. Бо фото зроблено задовго до мого народження — в часи його 
студентської юності в Одесі.
Тато розповідав, що фотограф пильно його оглядав, перш ніж розмістити між своїм реквізитом. Це були 50-ті роки. І чоловіки часто мали на тілі сліди недавньої війни… Тож фотограф старався…
Мій тато був на фронті 18-літнім. Повернувся з розтрощеною лівою рукою. Фотограф ураз все зчитав і поклав на білий столик татову міцну правицю. Ліва залишилася в тіні. І все стало гармонійно: молодий красивий чоловік із дужими здоровими руками…
Ой, тату, чи ж думав ти, що знову буде війна?! І що знову велика троща буде нівечити наші тіла і долі?!
У нас багато татових світлин. Та це фото для мене особливе. Можливо тому, що тут найбільше я впізнаю себе?! Я схожа на тата. І зовні, і звичками, і думками. З роками все більше про це думаю. І ще більше хочеться розпитати…
Та це вже неможливо… Розпитуймо поки всі живі…
Антоніна Палагнюк
