Їду автобусом до Києва. У телевізорі вмикають якийсь фільм. За першими кадрами розумію, що мене чекає «улюблений» російський кінематограф. Вже починає «бомбити».
Показують актора Добронравова, того, що був у санкційних списках СБУ. Розігрується сюжет, в якому злиденне і примітивне геть усе: від зйомки і жартів до сюжетних ліній, які аж тхнуть сексизмом та стереотипами.
Дивитися цей нав’язливий несмак, це агресивне убозтво нестерпно. Але розумію, що той акторський ансамбль я вже десь бачив, на якихось фото в інтернеті.
Тимчасом закінчується перша серія, з’являється напис «95 квартал», починається наступна…
І нарешті таки розумію, що я, власне, щойно дивився!
Це ж мене вперше у житті доля звела зі «Сватами»! Тими самими… Отим чудацьким серіалом, що став для українців популярнішим, аніж серіал від ВВС «Чорнобиль». Он і «представниця народу», що сидить поруч зі мною, аж заходиться сміхом од чергового, як на мене, геть недолугого, жарту.
Усвідомлюю: йти до водія і просити вимкнути нема сенсу: це ж бо не російський, а наш рідний фільм, зроблений «95 кварталом». Та й більшість пасажирів – з усього видно — мене за таке прохання просто підніме на ґвалти…
Хапаю навушники…
З ними можна сховатись і від «Сватів». Але як сховатися від рідного обивателя?!
Денис Рибачок, «ГРІНЧЕНКО-інформ»,
світлина автора
