Ми проминали Кожухарову царину, коли він сказав: «За ліщинником косять». Я прислухався – не чути коси. І птахів у жаркий полудень не видко – головних вістунів, що давали знак.
А він додав: «Двоє косять. Старий і молодий».
Ми перетнули гайок і вийшли на галяву з двома косарями. Мабуть, син і батько. Світован привітався, зауважив, що «рідкі сей год сіна».
Щойно ми відійшли, як я приступив до нього:
«Як ви вгадали про них, про косарів?»
«Не вгадав, а вчув. Піт. Різно пахне піт молодого і старого, здорового і хворого, ситого і голодного, спокійного і збентеженого, п’яного і тверезого, вдоволеного і запаленого хіттю… І особливо пахне жінка, суджена тобі. Піт чоловіка чути за десять ступнів, жінки – за сім, миші – за дев’ять, пса – за дванадцять, коня – за тридцять, дикого кабана – за сорок…»
Того вечора про піт він розповів мені більше.
«Заповіт «У поті чола будеш добувати хліб свій» – не про хліб, а про піт. За поживу, ситість, плотську насолоду, духовне розпруження, загалом за здоров’я треба чимось заплатити. Піт – це найменше, але перше. Бо це – позасвідоме очищення, звільнення від квасної, мертвої солі, яку витискає з нас вода. Тому піт у кожного різний, як і кров, як відбиток пальців, як колір очей і волосся, візерунок на кістках і ментальна метрика… В поті чола добувай свій день насущний, звільняйся від скверни, омивайся і обновлюйся…»
Мирослав Дочинець
