В місті Бахмуті Донецької області помер Артем Мирошниченко. Український волонтер та патріот. Помер не від кулі російського окупанта чи їхнього посібника. Не від ворожого ГРАДу. Помер через ненависть до української мови з боку місцевих тітушок, які оскаженіли, почувши його мову.
Я не бачу причин більше мовчати. Надто багато років ми мовчали про очевидне. Українська Донеччина та Луганщина — існує. Попри війну, відсутність реальної підтримки з боку будь-кого, крім невеликого кола людей.
Право бути українцем та говорити українською — практично завжди було викликом для місцевого криміналу, орієнтованого на Росію. Для місцевої влади, яка снила Москвою та тульськими пряниками. Нафталінових керівників освітніх та культурних закладів, для яких українське означало тільки маргінальне, смішне, непотрібне. Віночки і гопки скакати.
Війна Росії проти України на Донеччині та Луганщині показала, що російським окупантам кісткою в горлі стоять українці, які пам’ятають про те, хто вони. За слово українською, за знайдені жовто-блакитні стрічки можна було потрапити на підвал.
Але ця війна почалася не в 2014 році.
Донецька мафія та олігархи Донеччини і Луганщини робили все, аби маргіналізувати Україну та її прояви. Аби система освіти та науки належала совку та її вірним підлабузникам. Щоб виховували й далі людей без прапору й національності. Без знання мови та історії.
Сьогоднішня смерть Артема Мирошниченка — це черговий злочин проти України. Це не хуліганська бійка з летальним результатом, як нас будуть переконувати місцеві поліцейські. Це продовження війни проти справжніх українців.
Тому коли ви почуєте або побачите виродків, які будуть вам розказувати про те, як потерпає «російськомовне населення Донбасу», нагадайте їм про Артема та сотень тих, кого вже не повернути.
Освіта, наука та культура мають керуватися з Києва. Жодні місцеві «еліти» не мають мати впливу на виховання громадян. Якщо ми не хочемо повторення трагедії та вбивств українців на своїй землі.
Станіслав Федорчук
