Вчора прокинувся в півчетвертого, бо люто ї*ашило Черкаське ППО. Сьогодні прокинувся в три ночі, бо пролетіло два українських винищувачі. Таке відчуття, що прямо над моїм погребом. Вийшов надвір, бачу зірки летять кудись.
Не ракети… «Там де зорі багряні, вирушають у путь, щоб згоріть»… Думаю: сидиш ти отак, на призьбі, вдосвіта. Думаєш, треба кудись помидори пристроїть. І з баклажанів щось зробить… А тут раптом щось прилетить — і всьо.
Навіть до того погреба не добіжиш… І ми так живемо вже півтора роки. Усі. Що робити в такій ситуації? Василь Симоненко відповів давно:
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні…
Віталій Чепинога
