Спека літнього дня, дорогі зимові куртки, шабаш корупції, воскресання Трампа, словесний силос Марафону, єресь Папи — усе це розсік нищівною барткою у вечірньому кінозалі фільм «Довбуш». Можемо! Годні! Будемо!
Вчора прокинувся в півчетвертого, бо люто ї*ашило Черкаське ППО. Сьогодні прокинувся в три ночі, бо пролетіло два українських винищувачі. Таке відчуття, що прямо над моїм погребом. Вийшов надвір, бачу зірки летять кудись.
Я не бачив кіно «Довбуш», хоч це про мою батьківщину конкретно. Але дзвонять обурені люди — вижницькі, берегомітські — і кажуть, що ця стрічка антипольська. Причому у кращих традиціях росіянами принижувати українців…
Хто має змогу — сходіть на фільм «Довбуш», бо не скоро щось таке буде профінансоване будь-ким, хоч державою, хоч меценатом. Фільм більше костюмний, ніж історичний та біографічний, але це не недолік, просто я так побачив. Екранізовано не біографію – художньо опрацьовано легенду.
Подивився. Пишу. Суб’єктивно, звісно — а як інакше? «Довбуш» — це «Роксолана», в яку ввалили бабла. Це десь так, як з українськими технологічними політичними партіями, в яких є й поважна програма, й не менш поважна структура, приємний логотип і партійні барви. Але немає «іскри», і через те машинерія «не злітає». Чув, читав захопливі відгуки, зокрема й друзів на Фейсбук. Шаную їхні думки, але маю й свою.
Хвалять люди фільм Олеся Саніна «Довбуш», що його критики віднесли до жанру історичної драми. Я теж хочу цей фільм похвалити. Без перебільшення, робота в стилі і рівня Єжи Гоффмана, Рідлі Скотта або Мела Гібсона, зокрема відомого фільму «Хоробре серце». «Довбуш» Саніна є голосом народу. Серед війни такий витвір мистецтва просто необхідний для зміцнення сердець. Але цей фільм зовсім не є пропагандистським, він не нагнітає патріотизм.
