Часом замислююся: який урок від нього був найціннішим? Всі безцінні. Але дещо прищепилося назавжди. Він умів навіть про дрібниці говорити з відтінком значущості. І навіть про сумне – не сумно.
Якось я підстеріг момент і запитав про Колиму, де Андрій Ворон відбув дев’ять табірних років. Майже вічний арештант штрафних ізоляторів за непокору. Вічник.
«Як там жилося?»
«Кому як. Хто вмів жити, тому якось жилося, а хто не вмів, тому не дуже. Як і скрізь, як і на свободі».
«А як годували?»
«Гірше, ніж у мукачівському вокзальному ресторані».
«Холодно там?»
«Ще й як. Навіть застуда боялася холоднечі, тому майже не чіплялася до нас, завжди промерзлих».
«Важко в неволі?»
«Як тобі сказати… Ще важче було тим, що стояли по той бік колючого дроту. Носити автомати, важчі кожухи, пляшки і консерви в кишенях. А ми ходили порожнем, з легкими тілами, шлунками, кістками, з легкою душею. Іноді здавалося, що вітер підхопить тебе, як пір’їну, і понесе понад тундрою в безвість. Свобода – це легкість, це питома вага не тіла, а душі. Бувало, якщо когось недораховувались, то казали: ще одна душа відійшла на свободу».
«Часто вмирали?»
«Те, що вмирали, не дивно. Дивно було, що живуть…»
Мирослав Дочинець
