Суспільство

Ви знаєте, як «Липки» шелестять?

Від столичної станції метро «Дружби народів» дворами-дворами, попри убогі хрущовки, ковбасу і мандарини на розкладках, потрапляємо перед два автомобільні шлагбауми з брамою гонорової кованої огорожі. А за огорожею — житловий столичний комплекс «Новопечерські липки».

Двоє суворих дядьків в уніформі підозріло дивляться, але з-поміж нас трьох в одному пізнають «свого» і кажуть: «прахадітє».

Я «прахажу» і офігєваю.

З тилу нам у спину ще важко дихають хрущовки, і від того справді стає мучитєльно-больно за безцельно прожиті роки, а тут, за брамою, опиняємось нараз, мов у якомусь лондонському чи паризькому кварталі. І я, ніби сільський в городє, роззираюсь перелякано і сторопіло…

Від вишуканого мінімалізму і небаченої доти розкоші паморочиться в голові. Яскраве світло, лискуче шкло, реклама, автівки, газони, цирульні, кав’ярні і навіть люди тут, і навіть пси – якісь інакші. Все інакше, з іншим запахом, аніж, оно, там, за брамою, поміж хрущовок…

Але я мовчу, ковтаючи моє захоплення…

Наш дорогий товариш, що тут мешкає, виносить нам по п’ятилітровому бутлю. І ми з Віталіком, з двома картатими торбами, вертаємось назад, у світ хрущовок… В наших бутлях – контрабандний, із Молдови, кукурузяний спирт… Спирт «провєрєнний», то – шо нада!

***
Три дні поспіль мені надзвонює Віталік.
Перший раз – того ж дня, пізно ввечері. Каже: «Одразу після «Липок» заїхав до товариша, купили пиріжків із лівером, налили по чарчині прямо з бутля, для проби. Потім по другій налили, по третій! Пішла – як брехня по селу! Шо за нектар ти «підігнав» мені, друже!!! М’якенька, пахуча, ніжна! Я так тобі вдячний за цю Божу росу! Добрий напій одразу чути, з першої краплини…»

Наступного дня Віталік знову телефонує з уклінною подякою. Вони, розказує, хильнули до вечері по наперсточку з дружиною… «Дружина взагалі не п’є. Але перед таким «нектаром» — не встояла. Друже, шо то є за Божа рідина!!! Я так тобі вдячний…»

На третій день Віталік розповів мені в деталях як він прийшов додому з роботи, а «… дружини нема. Налив собі з бутля ще чарочку, розрізав навпіл яблучко і… більш нічого… Такий напій не можна псувати важкою закускою. Ні в коєм случаї. Чарчина і яблуко. Всьо! Я так тобі вдячний, друже, так вдячний! Давно я такого доброго питва не вживав…»

***
І от сиджу я вдома, проти ночі, перепрошую, на горшку, і думаю про Віталіка… Чомусь мене саме в цій позі заскочили паралелі між мною і Віталіком.

Він вже третій день, ось-во, телефонує і ніяк не може вгамуватися, так щиро чоловік захоплюється кукурузяною горілкою. А мені навпаки — третій день не йдуть з пам’яті «Новопечерські Липки». В очах, немов з-під зварювальних електродів блискає…

І ось я сиджу, перепрошую, на горшкові, і думка – мов стріла: хто з нас більший естет – я чи Віталік?!

По всьому, сказати б, я… Ну, та, певно, шо я більший естет… Але чим довше я сиджу в тому замкнутому просторі, тим більше сумніви мене катують…

Леонід Ісаченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.