Жила в нас на вулиці Марина Петрівна. Директоршою в школі була. Так ніби людина звичайна, но був у неї один серйозний бзік.
— Бачили? — сміялися дівчата біля під’їзду.
— Шо?
— Та шо? Директорша наша знову губи собі накачала…
— Та вона ж лише влітку на операцію лягала…
— Ну, значит мало.
І чим старшою ставала Марина Петрівна, тим частіше вдавалася до косметичних втручань.
— Знову собі шось «улучшила»… навіть не збагну шо?
— Та шо? Шкіру на лобі натягнула, оно, аж світиться.
— Молодиться баба!
— Ага! І главно — нашо?
— Ладно б незаміжня була чи шо?
— Ну? Тут, як кажуть, чужа душа — потьомки.
Зрештою все закінчилося грандіозним скандалом.
Десь на початку літа Марина Петрівна в черговий раз зникла. І з’явилася аж перед першим вересня.
— І прийшла ж до школи, готуватися до нового року, — розказувала жінкам у дворі методистка Катя, — а Толя, сторож наш, її не впізнав!
Толік сторожував у школі вже восьмий рік поспіль. Як пішов на пенсію — так і влаштувався. Всіх знав як облуплених. Шо учнів, шо вчителів.
— Сижу я, — розказував потім сторож, — аж бачу іде якась фіфа. І повз мене чимчмкує на другий поверх. Я її питаю: ви до кого? А вона тільки фиркнула.
— І шо?
— Та шо? Моє діло маленьке, кажу: стойтє, дамочка, бо в міліцію подзвоню.
— А вона?
— А вона знов фиркнула і далі пішла.
— А ти?
— А шо я? Я по інструкції…
Вопщім Толік дістав пістолет-шокер, шо йому видали, і як дав їй у спину без осєчки.
— І шо?
— Та ужас! Вона аж зі сходів сторч полетіла. Добре, шо Толян мав хорошу реакцію, так підхопив її за талію.
— Ну, добре хоч так!
— Так всеодно в неї шви порозходилися, отут, і тут, — Толік показував собі за вухами і на лобі.
— І шо потім?
— Забрала її швидка, а я пояснення в міліції давав.
— Так, а як же ж так, шо ти її не впізнав?
— А отак! Не схожа вона була сама на себе абсолютно! Доки… шви не розійшлися.
Толік після того випадку таки звільнився зі школи.
— Та, ну, воно мені треба ці проблеми? Понароблюють із себе чорті шо, й не впізнаєш. Так і в тюрму загриміти не довго.
А Марині Петрівні таки трохи перекособочило обличчя. І шо обідно, шо пластичні хірурги не хотіли братися виправлять. Мовляв, небезпечно, хай підзаживе. Ну, зрештою, знайшлися охочі, гроші на дорозі не валяються. Тільки за цей час до Марини Петрівни приклеїлася кличка «Косорота». Ну, діти придумали, шо тут скажеш? Дітям рота не закриєш.
Руслан Горовий
