Ви мені сьогодні приснилися! Молода, гарна, але завжди тиха, поміркована і сором’язлива. З Вашим іменем на вустах, побожно і тихенько, аби не розбудити іншу жінку, я встав зрання і пішов на балкон. За заскленими віконницями термометр показував -15, на балконі було -1. Але ми завбачливо прикрили звечора лантух картоплі старою ковдрою та ще й вовняним зведриком…
Я маю гроші купити картоплю. Але де я куплю таку, яку перебрали, посадили, обпололи, звоювали від колорадського жука і зібрали Ваші руки?! Чи є десь смачніша бульба, аніж та, що проізросла на рідному грунті, з праці і турботи Вашої?
Нема!
А за вікном, як завжди о цій лютневій порі – мороз! Хоча хіба це мороз, супроти того, який приснився мені сьогодні (!), де ми з Вами розгрібаємо великі сніги, з яких на сільському нашому подвір’ї вже поробилися рукотворні високі лабіринти. Вони сягають мало не хатнього піддашшя.
В нашій хаті зранку холодно. За ніч вистигло. І ми дістаємо з-під снігу «козел» — таку збиту із кругляків розкоряку для пиляння дров – кладемо в її улоговину довгу соснову деревину. Сосна на морозі солодко і нарочито пахне живицею. А ми зуб’ям пилки-дворучки шворгаємо туди-сюди, і минає довший час, поки в сніг упаде відміряний і стятий кавалок. Бо та пилка, той зубатий «звір» у моїх, дитячих, і Ваших, жіночих, руках не дуже слухняний, він раз по раз то гальмує негаразд, то загрозливо вигинається, ніби спина в нашого грайливого котика…
Ми пиляємо дрова, скільки здужаємо, аби протопити на один раз. Я втираю піт із чола. І Ви вдячно та підбадьорливо торкаєтесь моєї шапки. Цей безмовний, але промовистий жест подяки малому «помічникові» дорожчий за будь-яку винагороду. Але «мужчина» ще має наколоти дров…
А потім у нашій грубці весело спалахує вогонь, і на шпаргаті, в отвір, де вибрано кружальця (менші і більші), зручно вмощується череп’яний горщик з квасолевим супом, а поруч – пательня, в якій плаває в калюжках смальцю золота цибулька…
По полудні ми знову стаємо до «козла». І знову на все подвір’я чути дзвінкоголосу симфонію нашої пилки з двома ручками… А сонце під вечір за нашою хатою стає, немов розіллята червона фарба, а мороз напосідається і аж тріщить!
І вже поночі приходить батько. Від нього теж пахне снігом, морозом та притлумленим, ледь вловимим запахом бензину. Він сідає на маленький стільчик до грубки, відкриває дверцята і до жару вже перегорілих дров кладе з-пів десятка картоплин. Мати до печеної картоплі вносить з холодної веранди кусник мерзлого сала, дістає квасного огірка і чистить цибулину… А я все чекаю, коли ж батько похвалить мене!
Минають довгі, напружені хвилини. Завірюха з вітром у димарі доплітається сумною какофонією до буденної балачки батька з матір’ю. В хаті тепло і затишно. Але про мене не згадують. І я не стримуюсь, кажу батькові, що то я напиляв і нарубав дров… Батько пригортає мене до себе, якось розважливо, таємниче посміхається і каже, що він знає.., мати про все йому розповіла…
Значно пізніше, уже в мої студентські роки, у батька якось прохопилося, що то давній припис їхньої родини – мати осторогу у похвальбі дитині, а надто синові. Не мусиш чекати подяки за те, що зобов’язаний робити! Не знаю, чи правильно це, і чи так має бути..? Сніги позамітали схарапуджені літа, і коли я став над тим замислюватись, то сперечатись вже не було з ким…
Але сьогодні я озиваюсь до Вас і піднімаю за Вас, мамо, склянку правдивого червоного вина. Я пам’ятаю всі давні наші сніги і тріскучі морози. І диво-дивнеє – від того холоду при згадці мені тепліє на душі! Тішуся, що з Вашої хазяйновитої дбалості наша хатина не вистигла, що й досі у Ваші світлі 80 літ Ви продовжуєте пантрувати по її закутках рідні милі голоси. Голоси тих, кого вже нема. Ті голоси не стихли й досі, вони зачаїлися, їм віку – доки віку Вам і нашій хаті. Будьте довго, мамо! Через усі морози і сніги.
Леонід Ісаченко