Згадалося, чомусь, сьогодні з 90-х, як інфантильне українське суспільство обирало владу за принципом “головне, щоб війни не було”… Поки громадяни країн колишнього соціалістичного табору, правильно обираючи собі поводирів, драпали світ за очі з комуністичного барака під який тимчасово замаскувався російський імперіалізм, “мудрі” українці винаходили велосипед багатовекторності, нейтралітету та іншу подібну маячню.
Тому й прогавили вікно можливостей для побудови ефективної держави, яке зовсім ненадовго прочинилося після розпаду СРСР.
Замість наслідувати приклад центральноєвропейських країн і чимшвидше вступати до ЄС і НАТО, одні українці заходилися грабувати власну державу і співвітчизників, а інші вимушено тікати із неї світ за очі. Наслідки не забарилися. Перегрупувавши сили і акумулювавши ресурси московський імперіалізм в 2014 році приступив до збирання так званих “російських земель”.
Обкрадена власними громадянами, збудована ними ж неефективна українська держава мало що змогла протиставити агресору. Окрім ентузіазму меншості своїх найкращих синів і дочок. Ні надійних союзників, ні міцної економіки, ні кокурентноздатної у світі системи освіти, ні розвинутого ВПК, ні армії…
Та майже нічого, що не тільки потрібно, але й можна було зробити за два десятиліття мирного шансу, який подарувала нам історія. Ну, а те, що усього цього можна було досягнути, неспростовно засвідчує не якась теорія, а реальний приклад Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії і навіть Словаччини з Угорщиною.
Якби українські громадяни виявилися бодай трохи розумнішими, тепер би нам не довелося випрошувати з простягнутою рукою зброю у країн вільного світу для власного захисту, яку ми могли і мали набути самі, бігати у пошуках союзників, сподіваючись на їхню шляхетність.
Так за злочинні помилки батьків, які продавали майбутнє за гречку, доводиться розплачуватись дітям. Тепер ми маємо не тільки війну, яку нібито намагалися відвернути, але й доволі примарні перспективи швидко її завершити.
Проте навіть не це змушує зі значним скепсисом дивитися у майбутнє. Жодних уроків з минулого більшість суспільства, схоже, так і не винесла. Знову те саме перекладання відповідальності на когось іншого. Так, ми ніби вже хочемо в ЄС і НАТО, але так щоби хтось інший зробив за нас усю домашню роботу. Наприклад, заплатив за рахунками, розвинув економіку, виграв для нас війну…
А більшість, як завжди, стоятиме з краю і спостерігатиме, як меншість вже не вперше у нашій історії кладе власне життя на вівтар української національної ідеї.
До наступного шансу реалізувати її через сто років? Питання в тому, чи він буде. Якщо більшості громадян він не потрібен вже зараз.
Юрій Чорней
