Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарвя хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки.
Тож хризантеми й уся решта найрозмаїтіших квітів, які повсебіч росли в саду, були виплекані моїм покійним другом. Багато з них з часом узагалі щезли, наприклад, ґеорґіні, гіяцинти, ґлядіолюси, конвалії… А деякі, хоч ще і зацвітали щороку, але їх ставало щораз менше за до́бором кольорів і кшталтів.
Мене це дивувало і, зізнаюся, навіть трохи гнітило. Ну так, хай у цьому моя пряма вина, позаяк я не доглядав належно за квітами, але чому збереглися саме жовті хризантеми? Чому саме цей щемливий колір, що символізує розлуку, відхід у небуття палахкотить у саду всі ці осінні дні? Про що віщує він? На що вказує?
Щодня на світанку я виходжу з хати і байдуже на погоду, на холодний вітер чи дощ покволом тьопаю в сад і незмінно невідь-як опиняюся тут, біля цього буйного куща жовтих хризантем. Ось і зараз, прокинувшись студеного листопадового ранку, коли із заслоненого оливяними хмарами неба безнастанно мжичить тягуча гли́зява моква́, я стою і не можу відірвати очей від зеленої кустра́тої купини, рясно уцяткованої жовтими сяйнистими пучками, що чимось нагадують звізди.
Я зачарований цими квітами. Вони викликають у мене захват, та водночас десь на дні мого серця даються взнаки й инші почуття, невиразні, затаєні — біль утрат, минулих, недавніх, ще свіжих і… майбутніх, які ще будуть. Я не можу позбутися цього глибоко скритого болю. Здається, він не залишає мене навіть, коли зачудо́вання зличнотою хризантем, здавалося, опосідає мене всеціло. На якісь два, три змиги ока я бачу лише прекрасні жовті спалахи, але тут же щось відволікає мене, повертає в нетрища памяти, де криється цей пекучий біль. І я вже не бачу краси жовтих хризантем повною мірою, вона наче блякне, віддаляється від мене, хоч і не щезає повністю. І тоді я повертаю голову то в один, то в другий бік саду, дивлюся, дослухаюся до звуків і раптом чую те, що цілковито змушує мене забути про хризантеми — далекі вибухи десь під Києвом… один, другий, третій… Я завмираю, і слухаю, слухаю… Уже девять місяців, як триває велика війна.
Втрати… Вони переслідують мене все життя. З самого раннього дитинства. Здається, я з року в рік тільки й мав, що втрачав. Спочатку улюблені іграшки, татові чи мамині обіцянки, приязні усмішки дорослих, солодкі дитячі сни, таємничих істот за шибою вечірнього вікна, а згодом віру в щирість однолітків, певність у своєму й чужому досвіді, жагу упадати перед авторитетами, надії щось здобути, досягти або, навпаки, зберегти здобуте, а тоді рідних, близьких, коханих, найкращих друзів, з якими ділишся сокровенним, приятелів, з якими проводиш приємне дозвілля, не кажучи вже про всі ці численні безпричинні радощі, які невідь-чому дарує людині, скажімо, порання свіжість у саду, млоїста червінь призахіднього сонця чи біла, майже прозора хмаринка в небесній блакиті.
Я мав відчуття, що все, на що дивлюся, чую, чого торкаюся, чим захоплююся, до чого горнуся серцем, весь цей малопомітний дріб’язок, як от камінчик, билинка, полиск калюжки на асфальті, ледь уловний відзвук, шерех, скрип, колір, відтінок, усе це безмежне у своїх проявах, живе, нуртуюче багатство довкілля постійно прощається зі мною, відходить кожної нової мити, безжалісно полишає мене сам на сам зі собою, зі своїми хи́мородними питаннями, на які не існує відповіди, зі своєю непояснимою, затаєною в надрах серця гіркотою.
Хризантеми… Жовті хризантеми… Я люблю їх всією душею, захоплююся їхньою сліпучою красою і… водночас боюся їх. Я опанований жагою бачити їх і разом з тим мені лячно дивитися на них. Що́ ж є такого в цих квітах? Що́ змушує мене щоранку виходити з хати й дивитися на їхню паморочливу жовтину, щоразу подумки відзначаючи найменші зміни, які сталися за ніч? Чому кожна така зміна, кожен новий відтінок на пелюстках, кожна підівяла квітка, яка ще вчора була повна життя, навіть кожна нова брунька викликає у мене нестримну радість і разом з тим тут же потьмарює цю радість невимовним смутком? Невже вся справа в кольорі, який уособлює для мене те все, що бачу я скрізь у цьому нашому такому пречудовому, багатому можливостями і такому незатишному, повному болю світові — красу помирання і смерти?
Почувши якийсь незвичний шум з вулиці, я забув про війну, про вибухи, про сад, про хризантеми, про їхній дивовжний колір, про всі свої дразливі думки й почуття і вийшов за ворота.
Сухою піщаною дорогою рухалася чота воякі́в, десь вісім чи девять осіб. Синьо-жовті нашивки на рукавах, з темними шоломами й автоматами за спинами. Мене вразили їхні обличчя. Спокійні, зосереджені і водночас з якимись наче вибачливими виразами. Здавалося, що вони йдуть виконувати важливу роботу і почуваються дещо зніченими, що мимоволі мусять порушувати навколишню тишу і сувору гожість цих останніх листопадових днів.
— На Яйлові торфовиська? — мовив я, вітаючись, коли вояки́ підійшли зовсім близько. Я знав (як і всі в селі), що на тих торфовиськах стоїть залога з зенітними кулеметами, щоб збивати російські безпілотники.
— Егеж, на Яйлові, на Яйлові…! — загукали одразу кілька воякі́в.
— Як там, усе гаразд?
— Ну звичайно гаразд, ще би було не гаразд! — хвацько кинув у мій бік молоденький хлопчина, блиснувши гарними карими очима, і чогось сплюнув на дорогу. Він разом із присадкуватим дядьком, у якого за спиною чомусь не було ні шолома, ні автомата, ніс продовгасту заса́дисту скриньку, мабуть, із набоями.
Я стояв і мовчки, немов мене заворожено, споглядав, як чота неквапливо, розміреною, вільною ходою пропливає повз мене. Просто стояв і дивився. Мені хотілося ще щось сказати, запитати, але мої вуста наче заніміли. Тож я тільки й міг, що уважно стежити за кожним вояком, за його обличчям, промовистим полиском очей, руками, які злегка рухалися в такт кроків, ногами в брудних запилюжених черевиках, за деталями плямистої уніформи, кишеньками, торбинками, зброєю… Дивився і мовчав.
Вояки́ також мовчали, їхні очі були спрямовані вперед, упевнені, свідомі власної ваги, віддані меті, яку покладено на них. Замикав чоту високий білявий чоловік у чорній плетеній шапці, офіцер підрозділу (так принаймні я гадав). Він ніс на плечі велику важку рушницю з довжелезною лю́фою, судячи зі всього, ручний скоростріл. Я весь прикипів до чоловіка і довго не міг відірвати від нього очей. Прийшов до тями, лише тоді коли постаті вояків розтали в далині.
Що ж мене так привернуло до цього офіцера, що змусило скупчити на ньому увагу і так довго не відпускало? Тоді, коли я дивився, не знав цього, не усвідомлював, вражений, глибоко схвильований. Лише потім, коли повернувся на своє обійстя, память моя розкрила цю загадку – до лискучої люфи скоростріла, якого ніс на плечі офіцер, був привязаний блакитною биндочкою букетик жовтих хризантем, стотно таких же, як той найбільший кущ хризантем у моїм саду.
Потім я часто згадував цей, здавалося, непримітний випадок і щоразу мене огортало величезне хвилювання й збентеження. І я знаю чому – бо ніколи, ніколи не осягну таємниці жовтих хризантем, дивовижних квітів, які з дня на день невідхильно свідчать, що в цьому світі, окрім всього иншого, існує ще й те, що мало хто бачить — краса помирання і смерти.
Володимир Яворський-Волдмур
