Не вчи мене, як можна не любить.
Мені і так зосталося вже мало:
І сад новий не встигне зародить,
І в тім, що є,
Всі яблука зірвала.
Такий от час:
Минулася весна,
Ясного літа павутинка рветься.
Серед зими для тебе я – смішна,
Бо не впускаю холодів до серця.
Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарвя хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки.
Згадалося, чомусь, сьогодні з 90-х, як інфантильне українське суспільство обирало владу за принципом “головне, щоб війни не було”… Поки громадяни країн колишнього соціалістичного табору, правильно обираючи собі поводирів, драпали світ за очі з комуністичного барака під який тимчасово замаскувався російський імперіалізм, “мудрі” українці винаходили велосипед багатовекторності, нейтралітету та іншу подібну маячню.
Вчуся мовчати. Але як мовчати, якщо дійсність вганяє у відчай? Коли розмови про політику дають відчуття приреченості і безнадії? Якщо щодня дивишся, як країна рухається в прірву? Для мене перемога України у війні – питання геть не однозначне. Ніхто нам не гарантує перемогу. Історія буває дуже несправедливою та жорстокою. Влітку я написав: “Війну ми вже заслужили. Перемогу – ще ні”.
