Діти бавилися у траві за хатою і Богдан знайшов значок.
Зі знахідкою кинувся спочатку до бабусі. А вже потім прибіг до мене.
— Мамо, дивися, я знайшов твій жовтянський значок.
— Не жовтянський, а жовтенятський, — виправила.
І так мені несподівано добре стало від цієї знахідки.
Друзі, однокласники, перша вчителька Надія Іллівна Бушко, класні керівники — Галина Євменівна Плюта, Світлана Миколаївна Денчик, Микола Миколайович Коваль…
Не дуже пам’ятаю, як нас приймали в жовтенята, пам’ятаю як пов’язували піонерський галстук в лісі, біля піонерського вогнища, пам’ятаю, як не хотілося його щодня носити…
А ще я мала звичку гризти на уроках його гострі кути, і батькам довелося купувати мені багато галстуків. А ще пізніше був значок комсомольський. Нам його вручав у райкомі комсомолу, здається, Віктор Гурбич… Красивий такий. Ми, дівчатка, червоніли, підставляючи груди для значка, а він червонів, нам ті значки чіпляючи…
— Мамо, вдягни мені, я теж хочу бути жовтенятським, — відволік від спогадів Богдан.
— Жовтенятком, — виправила.
А далі подумала, що є теплі спогади про дитинство, юність, але нема жалю за всіма тими галстуками та значками. Та це вже інша бесіда….
Про те кількома рядками не обійдешся. Добре лишень, що моя дитина знатиме про всі ці атрибути пережитого хіба з моїх розповідей чи завдяки власним несподіваним знахідкам.
Тетяна Череп-Пероганич
