Задовго до коронавірусу я поводився обережно, і написав був якось навіть статтю: «Незборима проблема ручкання». А тепер це знову актуально.
До війни у Львові, коли люди здибалися на корсі, то вистачало тільки трішки підняти капелюх і сказати з легким поклоном: «Моє шанування, пане меценасе!» альбо «Цілую ручки, пані докторова!», частіше остання фраза звучала так: «Ці’ручки, пані докторова!» А часом взагалі без слів обходилися, лише усміхалися одне одному і обмінювалися поклонами.
І не конче було ручкатися.
Одного разу після того, як з’явився вірш «Убий піда*аса» — а ледь не усі телеканали розповіли про те, що мене допитувала міліція — мене стало пізнавати ще більше людей. І якось перестріло мене біля гастроному двоє алконавтів – таких типових, що глянеш на них і не помилишся, яке їхнє улюблене гобі.
«Прошу пана, – сказав один з них, трохи заплітаючись, – можна вам потиснути вашу мужню руку?».
Я отерп, бо мені зовсім не хотілося тиснути руку людині, яка невідомо що тією рукою робила, а я вийшов з хати з чистюськими руками, а сніг якраз розтанув і не було б навіть чим ті руки змити.
На щастя, руки мої були в кишенях. І я бовкнув таке, що ввело алконавтів у ступор: «Вибачте, але в мене в руці хом’ячок, я його несу дитині».
«А-а, – закивали вони головами, – розуміємо. То ви що ж – з нами навіть сто грам не вип’єте?» І один з них, відхиливши полу плаща, показав пляшку шмурдяку.
Я скорчив якомога печальнішу мармизу і, зітхаючи, відповів: «Ні, бо в в другій руці теж хом’ячок!»
Юрій Винничук
