Нещодавно згадували Івана Білика…
Незабаром (27 листопада) буде вже п’ять років, як його не стало. Так, на схилі літ він почувався дуже самотнім. Надто коли залишився без своєї дружини, Світлани.
Такі промовисті, такі глибокі очі Івана БІЛИКА…
Daily Archives: 24 Листопада, 2017
Причуди окупаційного режиму
Докину одну репліку до гарячого заклику Лариси Ніцой відцуратися фальшивого слова «Россія» на користь лаконічно-прозорого «Московщина».
Андрій Ніковський у статті за 1929 рік на тему нової белетристики Антоненка-Давидовича, Підмогильного й Плужника – вживає поняття «Стара Українська Русь».
Знаю, що Русь взагалі була ОДНА — тому й титул предстоятеля Київського патріархату містить формулу «…і всієї Руси-України».
Горище
От єдине, чому мені шкода міських дітей, так це, що у них не було горища. Бо для нас те горище під дахом було як двері в Нарнію, як таємний лаз у щось незвідане і секретне.
У Матєрі моєї є горище. Там влітку так жарко, так пече, що туди піднімалося, все що треба було срочно висушить і засушить, там наводили кошенят безкінечні сільські кішки, там, скільки себе памятаю, сушився чійсь кожух. Уже ніхто й не згадає чий він, а він сушиться! Там на сволоках розвішані наші дитячі шубки, шапки, пальта, там лежать якісь дивні приспособи, чиє призначення може відгадати тіки або древня людина, або дуже серйозний археолог.
Колгосп імені Гітлера
Перед війною в нашому селі вже запанував був невеличкий соціалізм, навіть з’явилося з десяток розкішної фактури паній, переважно жони начальства та заготівельників. Ці красуні, зрозуміло, на колгоспні роботи не ходили – у тої серце, в тої нирки, в тої ще якийсь діабет…
І тут прийшов Гітлер. Німці накрили село так, що навіть не все начальство повтікало, але ніяких репресій чи дискримінацій не було. Просто комендант зібрав усе село й скомандував: завтра зранку всі в колгосп на роботу!
Душевність ПРИЛЮКА у батьковій сльозі
Він дуже нагадував сільського дядька і аж ніяк не витонченого столичного інтелігента – широкодужий, зсутулений як відтяжкої праці та й руки наче недавно лишили лопату та вила, а з легкого тримали хіба віжки…
Дмитро Прилюк для нас, абітурієнтів факультету журналістики, був небожителем — далеким і недосяжним.
І щоб ми пересікалися якось десь із самим деканом – боронь Боже. Та я, коли поступав, і трусився заячим хвостом, хоча і вмів гордо себе тримати (так здавалося майбутнім однокурсникам), то запримітив, що перед моїми заходами до екзаменаторів туди заходив і сам декан.
Тоді я не надав цьому значення…
