Ну, як то зрозуміти, що вже змалку проявляється у дітей той незборимий і нестримний азарт збудувати якесь житло! То ми копаємо землянку з «Ніксоном» на Мацьковім городі, і варимо там в каструльці якийсь кандьор і тішемося так, шо аж груди розпирає, бо з нашої кагли шурує синий дим. То на черешні ліпашимо з патиків якийсь «наблюдатєльний пункт»… А то от на Побіянській горі з базнику городимо буду…
Господи, як же добре робилося дитячому серденьку, коли ми влізалив ту буду!!! Довкола робилася якась неймовірна захищеність. І так солодко, і так п’янко пахло квітками базнику, шо не хотілося навіть курити «бичків», тих шо назбирувалися коло клубу.
Але далі нам сего було замало. Тоді ми вирішували робити «складчину», як здорові дядьки. Старші пастухи, як вияснилось потім, були хитрішими за нас, малих, то розсилали нас, кого за чим, але за їстівним. І от ми вже летимо через весь яр, а потім на той бік, де наше село і кожний до свої хати. Мені припало завдання принести горівки…
Добре, шо мама з татом на роботах в колгоспі, а на подвіру тільки Буян на ланцуху і зашкірився, мене забачивши, і кури трохи сполохалися, бо я влетів, як той віхор. Знаходжу півлітровий слоїчок і гайда під припічок. А там здоровенний бутиль на 20 літрів і такої доброї горівки, шо так 
як тато мій казав «ляєш її в келішечок, а по боках аж пацьорки гойдаюця». Тра мені наляти в слоїчок, а руки трасуться, бо ж страшно, але якось таки наливаю.
Біжу назад через весь яр, вітер в вухах аж свище, але я такий герой, шо світ такого ше не бачив! Бо ж пру на складчину, як казав мій тато, натуральний чемерґес!!!
І от всі ми вже в нашій буді, в нашому царстві! Позносили хто шо міг: і хліб і сало, хтось шкамбар ковбаси, а ковбаса та ше лучча, якшо її лупати. Хтось приніс навіть квасного молока, а воно ж таке магічне, шо кусками відлуплюється, як лед з айсбергів. А ше котрийсь з нас вхитрився і чкурнув на город, до цьотки Ганьки Ґендзелеїхи і там микнув кілька часничків. В річці виполоскав його і на складчину. Боже милий, я добрішого, чим той крадений часник в Ґендзелеїхи, не їв більше нігде, ані до, ані після!
І от, компанія всілася в буді, ноги попідгинали під себе як ті турки і гайда — починаємо! Пішов мій слоїчок по колу. То їден, то другий сьорбає татового чемерґесу, і то так гарчит після лиґання, ну, точно як здорові дядьки. Сьорб… Ааах…!!!
Складчина буяє, їмо, смакуємо, надкусуємо, цямкаємо, сьорбаємо аж облизуємося, а чим далі, тим голосніше регочемо. Гиржимо як ті коні, і то так, шо аж наші корови здивовано повертають свої тверезі голови в бік нашої буди.
— Малюта, пасися, тобі сказав, а то морду шось заварґулила!, — командним голосом приказує своїй корові Місько. А Васько як вперіще зверху своє: «Твоя Малюта — гімном надута!», і ми всі покотом валяємося в буді і регочемо.
А завершення складчини було абсолютно несподіваним, бо ж не мали ми до того ще такого досвіду. Повилазили зі свої берлоги, стали на Побіянській горі, широко розчапірили ноги і стоїмо. І світ нам зробився, ніби в кілька разів більшим. І небо стало вищем, і яр зробився глибшем, і корови послушнішими.
Найголовніше, що ми аж ніяк не були п’яними, бо на велику компанію горівки лише полицькали. Але кожен з нас вдавав, що він здоровий дядько, і канєшно, капітально п’яний. І котрись із нас раптом скомандував:
— А гайда, хлопці, з гори і до самої річки — карабульцем!
— То скільки того діла — гайда, — відгукнулися всі.
І з гори, через базник, через високі трави, ми полетіли до низу, ніц себе не стримуючи. І спеціально падали, і кувиркалися, гепали, крутилися, верещали і присвистували…
Вже аж внизу, коло річки, ми лежали догорниць, дивилися в височезне Сиворівське небо і кожен, перебиваючи іншого, тішився і вихвалявся, вихвалявся і тішився, як же він ловко не біг, а натурально летів над цілим світом!!!
Корова Малюта дивилася на нас і нічорта не розуміла. А ми лежали догорниць, лежали, лежали і втихомирувалися… Поступово. І небо робилося нижчим, вечоріло, і треба було вже і свою корову гнати з пасовиська додому.
Сергій Файфура
