Коли в 1867 році в Гамбурзі вийшов з друку перший том праці Карла Маркса «Капітал. Критика політичної економії» (Das Kapital. Kritik der politischen Ökonomiе), це спричинило революцію в соціальних науках і стало поштовхом до розвитку різноманітних теорій і рухів за економічне визволення.
Зрозуміло, що сьогодні відновлення колишньої версії марксизму неможливо ані на практиці, ані в теорії. Як неможливе відродження наполеонівської імперії чи Третього Райху. Адже кінець ХХ століття охарактеризувався фундаментальною кризою лівих рухів, ідей, політики, крахом СРСР, розпадом соціалістичного табору, падінням впливу та престижу європейського марксизму та ін.
Це в ХІХ столітті «лівим» називався такий соціальний проєкт, у якому головну роль грав суспільний ідеал, що виходив за межі вузької господарської логіки. І протиставлявся він соціальній дійсності, заснованій на меркантилізмі, індивідуалізмі, прагматизмі, повної абсолютизації економічного початку…
Та й навіть в найкращі часи лівий проект не був чимось одноманітним та універсальним, а реалізація лівих ідей у конкретній політичній практиці різних народів показала, що в ньому існує кілька основних тенденцій, які взагалі потрібно розглядати цілком окремо:
1) ортодоксальний марксизм;
2) різні дрібнобуржуазні ухили з національними особливостями;
3) державний капіталізм.
Але той марксизм — помер. Сьогодні вже неможливо знайти у світі жодного марксиста класичного типу. Але, що нам цікаво в марксизмі, а що не цікаво? Як рефлексія на соціально-економічні механізми капіталізму та їх критика – цікаво. А ось весь цей історичний та діалектичний матеріалізм, детермінізм соціально-історичних процесів, прогресизм, — вся ця міфологія, що пов’язана з Просвітництвом та Модерном — не цікаво.
Щодо так званого «культурного марксизму» чи «фрейдо-марксизму» — то ми повинні розуміти, що це один з проєктів, на кшталт ЛГБТ, BLM чи «антіфа». Він насправді не є марксизмом, а симулякром лібералізму. Адже в класичному марксизмі головним є боротьба з Капіталом.
А для цієї публіки питання фемінізму, мігрантів, гей-шлюбів, транссексуалів набагато важливіший боротьбі за свободу Праці та робітничий клас. Серед них немає взагалі пролетарів (втім пролетарів здається взагалі більше немає – принаймні в суспільстві вони ніяк не представлені). Ці люди просто працюють на міжнародні фонди, отримуючи кошти та вказівки, щодо руйнування суспільств, системи цінностей, релігії, сім’ї, національної та статевої ідентичності. Виступаючи проти всього того, що представляє небезпеку для транснаціональних кампаній. Відповідно вони ніяка не антитеза Капіталу, а його інструмент.
Я глибоко переконаний, що питання, які сьогодні виносяться на порядок денний, мають розглядатися та обговорюватися в суспільстві в рамках здорового глузду, а не в ідіотичному ключі постмодернізму.
Сергій Чаплигін
