Бувають типи людей, які ніби ніц не виразні, хоч то в балачках, чи то самою поведінкою, але запам’ятовуються на все життя якоюсь однією, але виразною деталлю. От, нема-нема, рипнула наша фіртка, а я, тоді ше школярик, бачу як заходять на наше обістя дядько Стасько і цьотка Ганютка.
Пес Буян, прив’язаний на ланцуху навіть не гавкнув, а й но фостом трохи помахав, бо ж добре сих людей знає. А я вже тішуся, шо з Катеринівки прийшли в наші Сивороги сії гості, бо ж буде невелике застолля і мама може не відправить мене знову на город, рвати свиням бурачиння.
Цьотка пішла зразу до мами на кухню, тато ше в шопі, коло верстата. Бо тато майстер по дереву і доробляє сусідові топориско. А, забігаючи вперед, вже в дорослому житті, варто лише мені десь зачути запах свіжої дерев’яної стружки чи троті, я миттєво опиняюся в дитинстві, де так чомусь багато сонця і все пахне спокоєм.
Дядько Стасько, поздоровкавшись з татом і з мамою, розважливою такою походкою йшов до довгого стола, який стаціонарно стояв у нас в тіні кріслатого горіха і сідав на край дубової лавки.
Дядько був високий, рівний як палка. На голові плеската кепка, жакет защіплений на всі ґудзики, завжди блискучі хромові чоботи і обов’язково синє ґаліфе. Я вже аж в далекі роки дізнався, що він ніби десь в райцентрі підслужував в міліції. Але враховуючи, що то його підслужування припало десь на роки 60-ті, то він все ж був закваски суто НКВДешної. Та ще й фамілія не українська. Тому і була така палкa його прихильність до блискучих чобіт і синього ґаліфе.
Глянувши на мене своїми глибоко посадженими, трохи мутноватими очима, сказав, аби я приніс йому вогирка, але не такого собі, а «воєнного»! І я вже зрозумів, шо вогирок той має бути здоровим, жовтоватим, майже насійником.
Треба сказати, що цей овоч в різних селах називають по-різному. Є такі, що називають ніби по-літературному, огірки. Є такі, що взагалі кажуть, прости Господи, гурки. Але таки найсмачніше звучить по-нашому, по-сиворівськи – вогирки.
Поки я доставляв вогирка, дядько Стасько, як казала моя мама, зробив свої довгі ноги наперепльот, тобто закинув одну на єдну і з якоюсь показною важністю, починав лагодитися до перекуру. І се було особливе дійство. До речі, моя мама трохи його недолюблювала, бо сама була гаряча, шпарка і не терпіла розмазні. Тому і казала деколи, шо то не людина, а якась нудь.
А тим часом дядько Стасько дрібними надривами, помаленько відривав собі від газети «Сельская жизнь» невеличкий кусочок. А я сидів на протилежній лавці від стола, дивився на всі ті приготування і мене аж зачаровувала магія курця.
Дядько Стасько діставав з глибокої кишені ґаліфе якусь коробочку, трошки ніби погладивши її, брав з неї пушками своїх пальців, міленько нарізаний тютюн. Неймовірно сильний запах того тютюну розносився на все подвіра. Він кілька разів вкладав його у відірваний папірчик, потім трохи скрутивши в трубочку і прямо дивлячись мені в очі, якось садистично висунувши з писка мокрого язика, починав помаленько, то в їден бік, то в інший, слинити один край газетки. Про себе тоді я думав, шо підросту і теж так спробую. І таки пробував з хлопцями в яру. Курили ми сухе горіхове листя. А воно ж таке пекуче, шо коли затягнешся, то аж в сраці смикає.
Скрутивши ту цигарку, дядько Стасько зачадив так, шо аж когут на плоті запіяв. Але далі починалися інші його маніпуляції. Він періодично покашлював і то з таким клекотом в грудях, шо ніби в небі гриміло, і тим часом дістав з іншої кишені ґаліфе складний блискучий ножик. Як же і мені хотілося мати такий ножик!! Він трохи змінив позу, перекинувши ногу на ногу по-іншому і майстерно перекидаючи своїми варґами цигарку з одного боку писка в інший і жмурачись від їдючого диму, розклав свій ножик.
А далі, як якийсь знаток унікальної справи, він почав вдивлятися у вогирок і ніби його аналізуючи, вивчати. Ну і нудь, подумалось і мені, як мамі. А тим часом, він ніби прицілився і ретельно почав своїм ножиком стругати шкірку вогирка. Але так як він уїдливо то робив, можна було подумати, що він здирає шкіру з якоїсь живої істоти. Стругав тоненькими смужками і з якоюсь ніби методичністю.
На цьому етапі дядько Стасько знов добре кашлянув-загримів грудьми і горлянкою, кинув досмалену цигарку на землю. Своїм блискучим хромовим чоботом кілька разів так прокрутив окурка, що підошва аж зарипіла і витиснув з себе:
— СІрожка, а якби ти.. тойво!
І я зразу дотумкав, шо дядькови тра солі. Я ж вмить і доставив маленьку таку сільничку. Тоді сільнички в кожній хаті були їднакі, біленькі гладенькі і поверху з синеньким кантом.
Я малим ніколи раніше не бачив такої пристрасті і, можна сказати навіть краси, в поїданні, здавалось, звичайного вогирка. Дядько Стасько, своїм блискучим ножиком, помаленько розтяв вздовж той вогирок на дві рівні половини… Я не знаю що в той момент думалось в тій майже НКВДшній голові, можливо і взагалі нічого не думалось. Але коли я побачив на столі ті дві соковиті половинки вогирка, вони мені показалися, ніби два зелені човни, які захлюпані водами якогось моря. А в човнах тих рівнесенько повсідалися не зернята, а білі веслярі…
Стасько хапнув однов руков човна, другов жовтими від курива пальцями добре взяв солі і грубо-грубо так зверху і посолив. Мені здалося, що то цілі каменюки посипалися на голови моїх веслярів. А він як роздзявив свого писка і як почав якось боком надкусувати… Під його зубати сильно усе затріщало, хрупали і солені камінці і зернята-веслярі…
І то так це було якось смаковито, з прицмокуванням, з присьорбуванням і облизуванням, що у мене аж в самого слинка потекла. Зазвичай люди так азартно не їдять навіть соковиту грушку чи навіть кавуна. Але дядько Стасько з таким апетитом впивався смаком сиворівського вогирка, що той запах, який я чув, не забудеться і повік. Як же і мені кортілося спробувати другу половинку!!! Ну, хоч спробувати! Ага, він і не думав ділитися. Заклекотав в хвилях смаку і в піні Стаськового рота і другий мій човен.
Після застолля, вже під вечір, цьотка Ганютка і дядько Стасько, через наш Сиворівський яр і через ліс, мирно пішли в свою Катеринівку.
А через два дні я почув від мами, що Стасько того вечора добре бив свою цьотку Ганютку. А інші люди казали, шо бити було таки за що…
Сергій Файфура
