Свіжо нАрвані черешні, вони — особливі. Коли ще малим, летиш, бувало, стрілою через весь, залитий сонцем яр, що пріє багатющим медовим різнотрав’ям, і за мить опиняєшся на Побіянській горі. А там перед тобою виростають велетенські дерева — ЧЕРЕШНІ. І то не просто черешні, бо мені хоч і малому, але не важливим було нарвати лише черешень, а найголовніше — дертися в незвідану височінь.
І ось коли я хапався своїми дитячими рученятами за жорсткий, царапучий стовбур черешні, тримаючи зубами ручку алюмінієвого бідончика, а дібравшись бодай до середини височезного дерева — призупинявся. І звідти на все горло, радісно кричав до своєї мами, через весь Сиворівський яр, аж на той бік, щоб було мене чути не тільки на нашому подвір’ї, а можливо навіть на все село:
— Мамо-о-о-о, я лізу аж до самого неба-а-а-а!!!
Відлуння хвилями котилося аж до сусідньої Побіянки. У відповідь, ледь чутно доносився і мамин голос:
— Гайда-гайда, лізь-лізь, але май в голові клепку. Абись штани не роздер. Бо прийдеш додому, то ше по сраці получиш!!!
Як же мені солодко було чути ті мамині слова. Бо в них ніц не було погрози, а лише звичне, для нас, хлопчаків, застереження.
Дібравшись на самісіньку верхівочку черешні, робилося страшно. Але все компенсувалось радістю вітру у вухах, виглядом самих черешеньок, які зривати можна було великими жменями, шумними аплодисментами листя і, звісно, розкішшю купчастих білих хмар!!!
Тоді мені точно здавалося, що рву я черешні із самісінького Неба. А там, вже не голосно, а майже пошепки починав говорити з ним — з самим Небом.
— Небо, се я — Сірожко, Гриця Панькара, малий. Бач, я доліз до Тебе… Яке ж ти — велике! А знаєш, я теж, коли виросту великим, я ще політаю по Тобі, посиджу на Твоїх хмарах… Добре?
Якоюсь абсолютною щедрістю бідончик наповнювався плодами швидко. Повернувшись через яр додому, мама вивалювала ті черешні, як у нас казали, в маляровану миску. А коли тато заливав їх з відра холоднющою водою, принесеною з кирниці, ті черешні світилися і виблискували на сонці сотнями гарячих очей молодих циганок.
Їсти їх не хотілося, їх хотілося — цілувати! Мама, доброю качалкою розкатувала на великій стільниці тісто. Робилися варенИчки і в них вкладалися, нарвані мною, черешні. Тільки цяпочку прокипіли в окропі вареники, як мама викладала ті паруючі пухнастики в ту ж саму маляровану миску. Клала зверху добру ложку запашного домашнього масла і подавала для всієї сім’ї на стіл…
Коли зі старої дерев’яної ложки вивалювалася на гарячі вареники добра сметана, це нагадувало ніби прадавні білі льодовики, які в смачній своїй тягучості, танули і танули під впливом новітніх нещадних часів… А черешенька, яка розкусувалася в вареникові, чвиркала і розтікалася дивовижним нектаром не лише у роті, але заливала теплою смакотою, здавалося, увесь видимий світ.
І бачили і відчували ту смакоту — усі ми. І бачило і відчувало ту смакоту — саме Небо!
Сергій Файфура
