New Balance
Підіймаючись сходами на другий поверх я все ще відчував цвинтарну студінь, мене била пропасниця і кидало в холодний піт. Я постукав у двері «сестринської» і, не очікуючи дозволу, відкрив їх. В кабінеті сиділи троє санітарів.
— Мені потрібен Петро, — сказав я, упевнившись, що його там нема.
— З якого питання? – почув у відповідь.
— Де він? – наполягав я.
— Вас шукають, до речі, — сказав один із санітарів, — ходімо зі мною.
— Мені до лікаря потрібно.
— Якраз лікар вас і шукає, — він мало не виштовхав мене з кабінету і повів коридором.
В цій частині будови я ще не був. Вона нічим не вирізнялась, хоча тут було більше кабінетів і стіни не засмічені санбюлетенями. Санітар постукав у двері, за ними почулось: заходьте!
— Прошу, — чемно запропонував мені санітар, і я протиснувся попри нього.
Кабінет був меншим, ніж «професорський», але значно затишніший, в оздоблені відчувалась жіноча рука – на стінах висіли картини з пейзажами, на підлозі — килимок. Мою увагу привернула шкіряна кушетка «а ля психоаналіз». Біля вікна стояв офісний стіл, позбавлений смаку, за ним сиділа жінка зі стрижкою каре, у білосніжному халаті. На вигляд їй було не більше сорока.
— Присідайте, — мовила мені приємним голосом, вказуючи на стілець. Ступивши кілька кроків м’яким килимком, я всівся, намагаючись розслабитись, але не зміг – уяву й надалі полонили мертві очі дівчини, що спопеляли ненавистю.
— Мене звати Наталія Дмитрівна, я психотерапевт, — обережно, ніби перепрошуючи, мовила вона, — як ви себе почуваєте?
– Ви, либонь, помітили – не дуже, — відповів я машинально, намагаючись контролювати думки.
— Що турбує саме зараз?
Я подивився на неї і замовк, розмірковуючи, яку інформацію доцільніше повідомити і що вартує приховати. Розповісти про галюцинації – одразу виставить діагноз! І разом з тим усвідомлював — мені потрібна допомога. Так чи інак, але мушу кинути їй до ніг якусь «кістку», і поки вона її «гризтиме», поливаючи соусом психоаналізу, я матиму час, аби спробувати розібратися в собі. Це, звісно, якщо я справді не збожеволів і все довкола – не суцільна галюцинація.
— Турбує пам’ять, лікарю. Не можу згадати хто я, – зробивши перший хід, спостерігав за її реакцією.
— Ну, найперше. Як щодо вашої з’яви тут, ви щось суттєве пригадуєте?
— Ні!, — я вирішив відповідати лаконічно на конкретні запитання. — Тільки те, про що вже довідався.
— А про що ви довідались?
— Я прийшов сюди сам, схоже, з власної волі. Руки і лоб були закривавлені. Мене зашили, обробили рани і вважають за доцільне — тримати під наглядом…
— Що було до скалічених рук? Ви не пригадали?
– Ні!, — я вирішив поки не розповідати їй про ванну кімнату та розбите дзеркало.
— Шкода, — Наталія Дмитрівна вчитувалась у рядки з історією моєї хвороби, — тут написано, що ви вели себе агресивно, наполягали, аби вас ізолювали, – вона перевела погляд з паперів на мене.
— Такого я не пригадую. Ви можете мені сказати чим мене «накачали»?
— Вам дали заспокійливе. Досить міцне. Зі свідчень санітарів та чергового лікаря, вас годі було вгамувати.
— Я комусь заподіяв лихе?
— Ви про тілесні ушкодження? – вона дивилася на мене з неприхованою цікавістю. – Лише котрогось санітара до стіни відштовхнули.
— Тоді як мені зробили укол? – з подивом запитав я.
— Лікар підійшов до вас і сказав, що введе вам заспокійливе. Ви люб’язно підставили руку і він зробив укол. Вам це не здається дивним?
— Здається, — я почав пригадувати того лікаря.
— Як пройшов учорашній день? – змінила вона тему.
— Продуктивно, — я збагнув, що обмовився, це була дуже недоречна відповідь.
— А саме? – вона вчепилася у мою думку.
Доведеться викласти більше інформації, ніж планував:
— Познайомився з вашим професором.
— Про це вже знає вся лікарня, — вона не дала мені «з’їхати» з теми, — розмова у вас не склалася, принаймні це висновок самого професора, озвучений ним на останній лікарській нараді.
– Моя історія була в центрі уваги?
— Звісно! Ви з’явились нізвідки, власне ім’я не пам’ятаєте. Ваш випадок не міг не зацікавити. Розумієте, ви добродушно наполягали на госпіталізації, чим здивували лікаря і весь персонал. Не кожен день до нас приходять пацієнти і без жодного примусу наполягають, аби їх запроторили до неврологічного відділення.
— Мене мали б запитати про ім’я і прізвище.
— Так і було. Але саме це питання вас виводило з рівноваги, ви зривалися на крик. Тому я й намагаюсь зрозуміти – ви не пам’ятали свого імені вже тоді, коли сюди потрапили чи зумисно його приховували? – вона пильно подивилась на мене, очікуючи відповіді.
— Я намагаюсь пригадати, але марно.
— Потрібен час. Справа ускладнюється тим, що вами зацікавились правоохоронні органи… Це стандартна процедура — ми змушені були попередити їх про ваш випадок. Завтра маємо передати ваш одяг на експертизу – вони конче хочуть знати: чи на ньому саме ваша кров?
— А чи міг би я перше на той одяг подивитися?
– Гадаю, можете. Він у «сестринській» на першому поверсі, я скажу, аби вам показали.
— Дякую, можливо, це допоможе мені щось пригадати?
— Можливо, — вона поклала на край столу папку з нотатками про мою хворобу, — тепер щодо лікування. Поки поспостерігаємо за вами. Досі жодних інцидентів ви не мали, окрім невдалої розмови з Польовим. Ви щодня будете приходити до мене, скажімо, о 14-тій на прийом. Вас влаштовує?
— У мене є вибір? – з іронією спитав я.
— Вибір є завжди, — не менш іронічно відповіла Наталія Дмитрівна і додала вже серйозно, – я дуже хочу вам допомогти, але я не зможу це зробити, якщо ви не допоможете собі самі. Наша розмова є конфіденційною, все що ви скажете мені, не просочиться крізь стіни цього кабінету, ви мене розумієте?
— Так, я вас розумію, — відповів я і підвівся зі стільця, — можна я вже піду?
— Звичайно. Вам щось потрібно?
— Хіба зубну щітку і пасту, коли ваша ласка.
— Я спробую залагодити.
— Гаразд, дякую.
Я вийшов за двері і попрямував на перший поверх. Після спілкування з психотерапевтом з моєї душі, ніби хтось потрутив камінь – нервова дрож минулася і майже не вертали ранкові видіння. Я перейшов загальну залу і постукав у двері «сестринської». Звідти почулися неквапливі кроки. Двері відкрила середнього віку жінка і байдужим голосом спитала: «Шо треба?»
— Я від Наталії Дмитрівни. Вона просила звернутись до вас, аби ви показали мені мої речі.
По недовгій паузі тамтешня газдиня запросила мене до кабінету. Відкрила дерев’яну шафу і непоспіхом порпалась поміж речей.
— Ви той, що з амнезією поступив? – не піднімаючи голови, уточнила вона.
— Саме той, — зізнався я.
— Ага, осьде і воно, — вихопила з шарварку невеликий прозорий міщулик, — тримайте, але мусите повернути.
— Так. Мене попередили. Я тільки гляну. Можна тут присісти? – показав я на маленький стільчик біля столу.
— Будь ласка.
— Скажіть, а ви старша медсестра?
— Так.
— Це ви Михайлові каву готували?
— Не зрозуміла.., — вона подивилась на мене з подивом.
— Ну, вранці Миша звідси з кавою виходив, — говорив я, не дивлячись на неї, виймаючи речі з міщулика, звідки раптом повіяло стійким ароматом чоловічих парфумів.
— Ви на що натякаєте, — в її голосі чулися металеві нотки.
— Я не натякаю, я вас уклінно прошу, якщо вам не складно, зваріть мені каву.
— Ви з глузду з’їхали?
— Ваше питання навіть не риторичне, враховуючи, де ми з вами знаходимось, — я їй мило посміхнувся. – Зробіть мені каву, дуже вас прошу. Миша не буде проти. Я знаю і про каву, і про цигарки, і багато чого решта… То зробите?
— Якщо ви думаєте, що я вам тут постійно каву робитиму, то ви крепко помиляєтесь, — вже сумирним голосом говорила вона, кладучи порцію кави до кавоварки.
«Будеш!», — подумав я і вибрав рештки краму із міщулика на стіл.
Сіра футболка, сині джинси із присохлими слідами крові на правій штанині побіля кишені… Я, напевно, об штани витирав кров з руки… В кишенях порожньо – ні гаманця, ні документів. В окремому пакеті лежали кросівки «New Balance». Поки я копирсався з одягом, медсестра поставила переді мною філіжанку кави.
— Дякую, — чемно сказав я, — це всі речі?
— Це все, що передали з реанімації, — відповіла вона трохи роздратовано.
— Ви не проти, якщо я заберу кросівки? На них нема крові, а мені в цих капцях дуже не зручно ходити.
— Взагалі так не можна, — вона хвильку вагалась. — Ну, забирайте, але тільки їх! І філіжанку повернете!
— Вельми дякую вам, — я склав джинси та футболку назад до міщулика і віддав медсестрі.
У коридорі перевзувся у кросівки. Вони були дуже зручні. Лишивши капці біля дивана, я вийшов до лікарняного дворика. Перше, що зробив – уважно оглянув сквер і впевнившись, що тут лише пацієнти і декотрі санітари, рушив до найвіддаленішої лавиці, присів, дістав цигарку і тільки тоді завважив, що не маю запальнички. Ковзнувши поглядом, я помітив чоловіка, що стояв з цигаркою в зубах і пильно розглядав статую Нептуна.
— Я перепрошую, — звернувся до нього, — дозволите припалити?
Не одриваючи погляд від бога морів та океанів, він простягнув мені руку з коробком сірників.
— Дякую, — хитнув я головою у бік мовчазного власника сірників, на що він не відреагував ніяк.
Шпаціруючи сквером, я раптом замислився над тим, що робить людину людиною? Протягом життя ми вчимося, робимо помилки, набуваємо досвіду, спираючись на нього, ухвалюємо мудрі рішення. Але як часто та «мудрість» виявляється проминущою! Суть вибору не у його правильності чи хибності. Бо важливі — лише наслідки. Але, що призводить до наслідків? Чому я опинився тут через якесь розбите люстро? А, може, розбите люстро стало наслідком?
Чому, оно, фонтан у сквері без води? Чому його не почистили і не увімкнули? Чому Нептун досі не розгнівався, не підняв рівень води в найближчій річці і не затопив тут все до біса? Можливо, людство віками хибувало, наділяючи богів лише людськими чеснотами, замовчуючи їхні вади, ігноруючи правило балансу та рівноваги? Адже без смерті життя втрачає сенс. І як відчути тепло денного сонця, не спізнавши дрижаки холодної ночі?
Справді, єдність і боротьба протилежностей – основа людського світосприйняття. Так ми пізнаємо навколишній світ, так відчуваємо смак життя.
Ваніль та «Bogart»
Минув тиждень, відколи я є пацієнтом психіатричної лікарні. Завдяки Наталії Дмитрівні у мене з’явилася власна зубна щітка і паста, а мій новий друг Михайло десь знайшов мені нові спортивні штани та зручну утеплену байку. Цей чолов’яга подобався мені все більше. Наталія Дмитрівна з її сеансами психотерапії справляла враження тямущої жінки. Одного разу ми навіть спробували гіпноз, але марно. Що мене найбільше втішало, так це те, що вона абсолютно не послуговувалась жодними анкетами, тестами, опитувальниками і рештою непотребу, чим так зловживають і милять очі декотрі доморощені психологи з гострою формою зіркової хвороби.
Затято сповідуючи Фройдівську школу психоаналізу, вона використовувала здебільшого метод вільних асоціацій, що давало мені можливість трохи позазирати вглиб себе. Я згадав улюблений колір, музику, навіть улюблену марку авто, проте, хоч як не намагався, але згадати своє життя до інциденту у ванній кімнаті, про який я, до речі, так і не розповів їй, не міг.
Усвідомивши, що ми, власне, тупцюємо на місці і що самому мені з тим не впоратись, я наважився на вищий ступінь довіри у взаєминах з Наталією Дмитрівною.
— Я дещо пригадав, — почав я в один із хляпливих днів, лежачи на шкіряній кушетці та роздивляючись як краплі дощу стікають гладенькою скляною поверхнею вікна, — дещо із того, що було зі мною до лікарні.
— Що саме? – зацікавилась лікарка.
— Я голився перед дзеркалом у ванній кімнаті, — мовив я, намагаючись в деталях пригадати якомога більше, — а відображення дивилось на мене…
— Ну, на те воно і відображення…
— Ви не зрозуміли — ВОНО дивилось на мене…
— У відображенні були ви?
— В тому то й річ, що ні! Відображення раптом облишило повторювати мої рухи… Я схилився, аби змити кров на шиї, бо поранився, а моє-немоє відображення дивилось і посміхалось, – я з нетерпінням очікував її реакцію.
— Воно з вами говорило? – абсолютно спокійно і серйозно запитала лікарка.
— Тоді не говорило, — я знову витріщився на дощ за вікном, очікуючи наступних запитань.
— А коли заговорило?
— В кабінеті у «Ромашки». Я підійшов до дзеркала, аби роздивитись шрам на лобі – отоді мій двійник і заговорив до мене вперше.
— Вперше?
— Так. Наступного разу я побачив його вночі біля свого ліжка.
— Тобто вже не в дзеркалі?
— Так. Він сидів на ліжку, у мене в ногах і дивився на мене.
— Ви називаєте його «він», – Наталія Дмитрівна пожвавилась.
— Так. Розумієте він виглядає точнісінько як я, лише доглянутий та зодягнутий вицігорно, і говорить моїм голосом. Я схильний вважати, що це галюцинація, але настільки реалістична, що мені важко відрізнити її від реальності. Ще одне – в моїй пам’яті час від часу зринає картина – невелика кімната, облицьована старим білим кахлем.., — я на мить замовк, пригадуючи деталі.
— Продовжуйте, — підбадьорила психотерапевт, — ще якісь деталі?
— Під вікном стоїть ванна, а з неї строменить рука. І цей їдкий запах формаліну, він виїдає очі…
— Хто лежить у ванні? – її питання, ніби блискавкою розпанахало мій мозок, і я побачив у ванні саме ту дівчину, яка була між буків у лікарняному сквері. Вона лежала бліда, її мертві очі дивились у вікно, на обличчі застигла безпорадність. Погляд мертвої дівчини — плавно і повільно — взяв паволокою мій зір. Тепер уже я дивився її очима.
Від жаху я скочив з кушетки. Знову десь взявся цей формалін, який роз’їдав мої ніздрі, в голові запаморочилось. Мені ввижався жіночий плач, що дужчав з кожним моїм намаганням сконцентруватись на голосі лікаря, яка сіпала мене за плечі і щось голосно говорила. Від дезорієнтації і безпорадності мене накрила хвиля гніву, я не контролював себе, і наступної миті різким рухом вчепився руками у горло психотерапевта. Моя хватка була настільки сильною, що бідна Наталія Дмитрівна не могла зронити жодного звуку, і лише жадібно ковтала повітря, кволо відбиваючись від мене. Мою свідомість обсотав туман, я чітко бачив лиш обличчя лікарки.
Несподівано з темного кутка кабінету вийшов мій двійник. Він дивився на мене осудливо і зі злістю. Я відштовхнув лікарку і кинувся до нього. Я зібрав п’ятірню в кулак і намагався занести руку для удару, але вона обм’якла і не слухалась.
— Шо ти робиш?! – звернувся до мене двійник, ніби до малого бешкетника. — Ти геть збожеволів, дурню! Хочеш назавжди поховати нас у цьому богом забутому місці?
Він зробив декілька кроків і опинився праворуч від мене навпроти вікна.
— Мені набридло витягувати тебе з лайна, – суворо продовжував він, — я не бажаю решту життя провести у цій клітці! З тобою треба закінчувати!
Навколо мене гусла пітьма, тіло ставало ватяним, я не міг триматись на ногах і невдовзі гримнувся на підлогу, втративши свідомість…
Прийшов до тями вже в куценькій кімнаті, що потопала в напівтемряві, світло до якої пробивалося лише крізь віконце в дверях. Спробував підняти руку, аби протерти очі і зрозумів, що прив’язаний до ліжка. Руки та ноги — туго затягнуті шкіряними пасками. «Ізолятор», — подумав я, оглядаючи кімнату, в якій було лише ліжко, до якого мене прив’язали та ще наді мною висіла вимкнута лампочка.
В горлі пересохло, але на мій гвалт ніхто не озивався. Повітря в кімнаті ставало дедалі важчим, стіни та стеля почали звужуватись, мене охопила паніка. Я сіпався на ліжку, немов муха в павутині. Я кричав і намагався вивільнитись від тугого реміняччя, але марно. Холодний піт лився з мене рікою, серце калатало, мов скажене. Тіло обдавало то жаром, то холодом, мозок закипав від люті та безпорадності. Знесилений, я затих і лежав, важко дихаючи, очікуючи, що ось-ось стіни зімкнуться і розчавлять мене, і цьому жахові нарешті буде край.
— Дихай, — почув я раптом голос, — намагайся дихати спокійно і рівно, вдих-видих…
Я прислухався до чужого голосного дихання, що лунало звідусіль. Я стулив повіки і повільно втягував носом повітря.
— Отак, правильно, — знову чувся голос, — вільно і спокійно, вдих-видих. Легше?
Моя паніка потроху вгамувалася. Стіни поширшали… Я відкрив очі. Мій двійник стояв, обіпершись спиною на чорну лутку ізолятора і дивився на мене. Ми з ним дихали в один такт.
— Ну, ти даєш, — похитував він головою, — таке утнути!
— Як там лікарка? – запитав я, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.
— Жива, якщо ти про це. І то завдяки мені. Ти розумієш, чим би це все скінчилося, якби не я?
— Невже я міг би…
— Міг би! Ти ще й не таке можеш, – він підійшов до темного вікна, схрестив руки за спиною і дивився кудись у морок, ніби видивляючись щось із минулого.
— Хто ж я такий?
— Ти прекрасно знаєш, хто ти, просто волієш того не згадувати. Багато років я намагався увиразнити те, що відрізняло тебе від звіра. Потім лишив цю ідею, — він повернувся від вікна до мого ліжка, дістав з кишені цигарку, запалив і видихнув цівку сизого диму.
— Я не можу нічого згадати…
— Брешеш, — осудливо усміхався він.
— Присягаюсь, нічого не пам’ятаю.
— А як же ванна, дівчина в ній, запах формаліну, – він знову смачно затягнувся цигаркою, — ти ж згадав, хіба не так?
— Так, згадав, але…
— Без «але»! Більше жодних «але»! Досить виправдовуватись! – двійник розгнівано жбурнув недопалком об стіну, іскри розлетілись навсібіч, на мить осяявши морок тісного ізолятора.
— Я не розумію… — до мене знову підступала паніка.
— Е ні! Так не піде. Не смій ховатися за цю інфантильну паніку! – двійник підійшов до мене, схилився і поклав руку мені на лоба. – Дихай! Дихай спокійно, досить прискати, мов щур. Згадуй!
Я опинився в тій кімнаті з ванною під вікном, з якого лилося сонячне світло. На мені був білий, накрохмалений халат. Оглянувши кімнату, я помітив, що на стінах дерев’яні стелажі, а на них — скляні слоїки з жовтою речовиною і людськими органами – печінка, очі, палець, язик… Двійник стояв біля вікна і також дивився у ванну, з якої стриміла препарована людська рука. Моє видіння доповнювали знайомі мені речі, котрі додавали спогадів з минулого. Я тепер точно пам’ятав це місце – там людські рештки для вивчення анатомії. А я – студент-медик. Я підійшов до ванни і поглянув у неї – там лежало людське тіло чоловічої статі, занурене у жовтувату рідину, частково препароване – ліва рука відсутня, а з правої — знято шкіру та видалено двоголовий м’яз плеча. Також відтята ліва стопа та видалене ліве очне яблуко. Я не мав страху і запах мене абсолютно не хвилював. Я подивився на свого двійника і вловив його схвальний погляд.
— Отже, хто ти? – запитав він.
— Сергій. Мене звати Сергій Миколайович Німець, — з цими словами я знову опинився на лікарняному ліжку в ізоляторі. Я пригадав своє дитинство. Мати у квітчастому фартуху місить тісто, аромат ванілі і кориці наповнює невеличку, але охайну кухню. На столі, встеленому білою скатертиною, стоїть надпита склянка молока, і я відчуваю його насичений смак. Мені не більше п’яти років і навколо — тепло, затишно та безпечно. На кухню заходить батько, бере мене на руки і я відчуваю запах парфумів «Bogart» — саме їхні пахощі здіймалися тоді кабінетом професора. Мені конче треба вийти з цього ізолятора. Я знаю, хто я. Скоро я поверну собі своє життя.
Пробудження
Замок у дверях ізолятора двічі гучно клацнув і до кімнати увійшов санітар Петро. Він був у доброму гуморі і виглядав бадьоро. Спробував на міць паски на моїх руках, зазирнув мені в очі і весело мовив: «Як спалося?»
— Виспався на тиждень загодя, – відповів я, фокусуючи погляд на його мажорному обличчі, — дай води!
Петро якусь мить зважав, а потім заходився мене «розшнуровувати», ще й наспівував щось веселеньке. Позбувшись «кайданок», я сів на ліжкові і опустив босі ноги на холодну підлогу.
У вікно вже сліпило сонячне проміння, і ізолятор, здавалось, не мав жодного закутка, де би могли причаїтись нічні примари. Петро вийшов за двері, суворо наказавши, аби я сидів і не рухався. За хвилину повернувся, тримаючи склянку з водою. Я жадібно припав до холодної води.
— Дай ще, – благально дивився на Петра, повернувши йому порожню посудину.
— Не пилуй, чекай трохи, – озвався він. – Тут з тобою хочуть поспілкуватися.
— Гаразд, тільки принеси ще води, – наполягав я.
Петро вийшов, а в дверях ізолятора натомість з’явилась Наталя Дмитрівна. Вона тримала склянку води, наповнену по вінця. Зупинилась за декілька кроків від мене і боязко поглянула мені в очі.
— Як ви себе почуваєте? – спитала вона, нерішуче зробила крок уперед і подала мені воду.
— Сергій, — відповів я, беручи склянку, — мене звати Сергій.
— Дуже приємно.
— Навзаєм, — сказав я і спрагло надпив. – Як ви?!, — затримався поглядом на її шиї.
— Все гаразд, про це зараз не хвилюйтеся, — вона поправила прозорий шалик на шиї, — вас можна випустити звідси?
— Не знаю, яка нечиста мене ухопила, — я пригадав недавній жах і боявся звести на неї очі, — але зараз мені краще, я цілком контролюю себе і дуже хочу до гальюна і в душ.
— Гаразд, — мовила вона, зробила ще крок до мене, — ви можете підвестися?
— Можу, — я встав з ліжка і спробував випростатися. В голові трохи паморочилось, але я рішуче пошкандибав до дверей.
Петро провів мене до душової, дав рушник, щітку з новою зубною пастою і непочатим гелем для душу. На лаві лежав акуратно складений чистий одяг. «Якість сервісу росте на очах» — подумав я і штовхнув плечем двері душової. Холодна вода швидко повернула мене до тями, я ретельно вимився і раптом вперше помітив на своєму лівому плечі татуювання «чумного доктора», що гармонійно вписувалось до загальної картини, котра переходила на лопатку у вигляді будинку, охопленого пожежею і постатей людей, котрі звідти втікали…
Розглядаючи татуювання, десь із підсвідомості мені пригадалися звуки тату-машинки, запах фарби, неонова вивіска білого та червоного кольорів «Mercenary Inked Crew». Вимушено зависнувши тут, у психлікарні, я настільки був поглинутий своїми видіннями та переживаннями, що навіть не помітив цього татуювання на власному тілі. Почистивши зуби, ретельно роздивився себе в люстро. Я виглядав хворобливим, стомленим чоловіком з двотижневою неохайною бородою. На голові також було бозна що – волосся відросло і мало вигляд перезрілої кульбаби, на яку дмухни – і все звіється, залишиться голе тім’я.
Треба негайно підстригтись і поголитись, подумав, бо самому від себе гидко. Я підійшов до взятого іржею металевого столу, аби розібрати речі, що дав мені Петро. Крім білизни, тут була гарна біла футболка зі стовідсоткової бавовни, чорні спортивні штани невідомої мені фірми, абсолютно нові шкарпетки та мої кросівки «New balance», здається, щойно з хімчистки.
Одягнувшись, я зібрав старі речі, закинув на плече чорну байку і вийшов з душової. В коридорі, на кушетці чекав Петро. Уздрівши мене, він підвівся, взяв мої речі і, попорпавшись в кишені халата, дістав звідти і простяг мені пачку цигарок із запальничкою.
— Ходімо, — сказав.
Дорогою він залишив у котромусь кабінеті мої старі речі і ми подались до спорожнілої їдальні. Поки йшли, Петро тримався позад мене назирці. Те скидалось на картину: конвоїр і полонений!
В їдальні Петро повів мене до столу біля східної стіни. На ньому стояла тарілка з апетитним омлетом, який ще парував, двома шматками підсмаженої вареної ковбаси, чашкою запашної кави з молоком і скибочками білого хліба, акуратно складеними в дерев’яну корзинку.
«Мабуть, я знову марю», — подумав і відпив трохи кави.
— Це що таке? – поспитав я Петра.
— Сніданок, – він присів навпроти.
— Миша потурбувався?
— Миша, — Петро дістав цигарку і запалив, — їж, давай.
Я борзо з’їв сніданок, приготовлений спеціально для мене, відпив поспіхом ковток кави і підвівся. Петро підвівся разом зі мною.
— Я можу вийти до лікарняного дворика? – запитався в санітара.
— Так. Дмитрівна сказала, шо ти безпечний, хоча, як на мене, я б залишив тебе в ізоляторі, і навіть рук не вивільняв, — він позирав на мене з острахом і непривітністю.
— То треба було в університеті вчитись, а не в бурсі, аби керувати, — я подивився йому в очі із презирством. — Через те роби, як наказали. І прибери тут все!
Я вийшов з їдальні, тримаючи в руках чашку з кавою. За дверима лишився Петро з його гнівом і гризотами, які все більше закипали в ньому, як буває, коли людину водночас і зневажаєш, і побоюєшся. Так було в Петра зі мною. Цей сліпий його острах щодо мене додавав мені упевненості і наснаги. Десь віддалеку моя свідомість вловлювала подразники знаного мені відчуття домінування над іншими, користання силою та статусом безкарності.
Вже вкотре минаючи статую Діви Марії, я спинився, зазирнув їй в очі, підморгнув і пішов далі, попиваючи каву. На першому поверсі, як завжди, було гамірно, проте ані голоси, ані люди мене не дратували. Була обідня пора, снували пацієнти і їхні родичі, але мене тепер ніхто і ніщо не обходили. Я вийшов нарешті на лікарняне подвір’я і шукав поміж лавиць Михайла. Він сидів у найдальшому закутку, самотньо посмоктував цигарку, задерши голову до блакитного неба.
— Привіт друже, — присів я поруч з ним.
— О! Здоров-був, друже! – повернувся на землю Михайло. – Як ти? Як себе почуваєш?!
— Краще. Значно краще, друже, дякую. І за цигарки, і за одяг дякую, і за сніданок.
— Без проблем. На здоров’я, — Михайло уже звичним жестом торкнувся мого плеча. – У тебе все гаразд?
— Так. Все добре. Мене, до речі, Сергій звати.
— Чорти б мене узяли! Ти згадав як тебе звати?! Слава Богу! – він рвучко звівся з лавки, схопив мене за руку і почав її несамовито трясти, — друже, який я радий!
— Миша, рука! Ти її відірвеш зараз до бісової матері!
— Ой, вибач! – він пустив мою руку і всівся знов на лавку. — Я радий, що ти нарешті згадав, хто ти є.
— Згадав ім’я, — відповів я, розминаючи праву кисть, — але ще лишається доволі темних плям в моєму життєписі. Але то – таке… Я ще раз тобі дякую, ти так багато допоміг мені…
— Без питань! Що треба, друже, кажи…
— Мені комп’ютер потрібен або телефон із виходом до інтернету.
— Тю! Теж мені проблема, — Миша посміхнувся і дістав з кишені телефон, — на, користуйся.
— Дякую, Миша, — я зрадів неймовірно.
Михайло запалив ще одну цигарку, а я увійшов у браузер і почав шукати інформацію про Сергія Михайловича Німця. Пошук видавав купу усіляких, абсолютно пустих, коуч-тренерів, фінансових експертів, доморощених психологів, екстрасенсів і решту непотребу. Слава богу, себе серед цих «спеціалістів» я не знайшов. Пройшовся по «Facebook» – результатів купа, але і там себе не здибав. Мало не на межі відчаю я згадав неонову вивіску тату-салону. Забивши в пошук «Mercenary Inked Crew» — знайшов адресу. Це вже було щось. Гадаю, там знайду розгадки. Тепер потрібно звідси вибиратись.
— Миша, — я повернув моєму кумплю телефон, — з цього ув’язнення можна якось вибратись, хоча б на кілька годин?
— Справа в ціні, — трохи замислившись, відповів Михайло, — а тобі шо, аж конче приспичило?
— Дуже потрібно! А ще би пристойний одяг і знову ж таки телефон із «павутиною».
— Це капець скільки коштуватиме грошей, друже, — він смішно задер очі до лоба, — хоча, що таке гроші, якщо копнути глибше?! – Миша фірмово і розгонисто засміявся, а потім загадково подивився на мене і пішов до будівлі.
Я залишився із кавою в руках і розмислами про те, що чекає мене за територією божевільні. Я уявляв собі призабуте мною місто, його чисті вулички з людьми у вікнах кав’ярень, котрі люб’язно спілкуються між собою і насолоджуються життям. Але я помилявся…
Нове обличчя старого «Я»
«Життя – паскудство» — перше, що мені спало на думку наступного дня, коли я опинився за межами психіатричної лікарні. Я не знаю, як Михайлові вдалося залагодити моє «відрядження». Цей «кахляр-контрабандист» примудрився не тільки влаштувати день «відкритих дверей» у «закритій» лічниці, але й хто зна звідки дістав пристойний одяг – чорні шкіряні черевики, файні джинси, в’язаний зведрик, що пасував мені не згірш, аніж Томові Крузу, та кашемірове пальто. А ще в кишені того пальто я налапав кілька купюр некопійчаних номіналів і записку поміж них – «підстрижися нарешті».
Повтикавши телефон, я зайшов до «гугл мапс», означив моє місце перебування, вибрав найближчий барбер-шоп і рушив запропонованим маршрутом. Весна спиналася на ноги – дерева та кущі тужавіли бруньками, лагідне сонце вигрівало після зими п’ятиповерхові старі «хрущовки», вікна яких де-не-де вже були привідкриті, аби тісні, задушливі помешкання трохи вивітрило свіжістю. Було тепло і сонячно, однак міські вулиці, як і квартири містян, ані затхлості, ані якоїсь суцільної атмосфери прихованої депресії, не могли позбутися. Те особливо прозирало на обличчях перехожих.
Змарнілі і стомлені люди не мали, здавалося, жодних емоцій. Вони поспішали додому, аби всістися на зручний чи не дуже зручний диван, злитись воєдино з телевізором і чекати наступного, такого ж одноманітного, дня. І так – до пенсії. Можливо, на пенсії щось зміниться? А таки зміниться, але буде пізно…
Вдивляючись у трафаретні, зустрічні обличчя, я був певен, що не можу жити серед них, цих депресивних «богоподібних» лицемірів, котрі в неділю йдуть до церкви, а в понеділок ладні отруїти пса сусідові… Я раптом згадав про себе колишнього, який… не любив людей!
Проминувши кілька вбогих вулиць цього осоружного міста, я дістався нарешті потрібної адреси. За скляними дверима потрапив до холу, оздобленого мореним дубом. Пахло дорогими парфумами, тютюном і алкоголем. Із-за ресепшну, завваживши мене, вийшла дівчина.
— Вітаємо в нашому салоні, — лагідно промовила, — ви записані?
— Здрастуйте, ні, не записаний, я – клієнт з вулиці. Чи можна у вас підстригтись?
— Звісно! І не тільки підстригтись, — вона уїдливо подивилась на мою неестетичну бороду, — ви присідайте, а я подивлюся, хто вільний із майстрів.
— Гаразд, дякую, — я примостився на зручний диван.
— Може, кави? – запитала дівчина.
— Дякую, ні, сьогодні з мене кави досить, — привітно посміхнувся їй у відповідь.
Вона десь ходила недовго.
— За п’ять хвилин звільниться майстер, почекаєте?
— Звичайно!
Невдовзі з’явився чоловік років тридцяти, поглянув на мене, показав комбінацію із трьох пальців, але не скрючених, а випростаних догори, кивнув мені і вийшов на вулицю. Крізь скляні двері я бачив як він запалив цигарку і взявся клацати у телефоні. Я між тим прискіпливо роздивлявся інтер’єр сього закладу. І одразу запримітив недоліки у ремонтних роботах та оздобленні, які непосвяченим були майже непомітними. «Проколи» були незначні та все ж посутні для тих, хто розуміє — там недофарбовано декілька сантиметрів стіни, там — плінтус покладено косо… Як, власне, і в житті людському: зовні все видається чинним і пристойним, а під оболонкою, мов під торішнім листям – ганджі…
Від цих безглуздих філософських міркувань мене відволік майстер, що з’явився нарешті в скляних дверях. Він жестом запросив мене, розгладжуючи чорний пеньюар. Я присів у високе крісло, він розмашисто накрив рядниною і туго затягнув її на моїй шиї — мені перехопило подих…
— Пардон, перестарався, — барбер послабив зашморг і почав доскіпливо вивчати мою голову та бороду.
— Отже ж. І що конкретно ми хочемо? – він по акторському виструнчився і подивився на мене в люстро.
— Ми хочемо підстригтися і поголитись, — театрально відповів і я.
— І як я мав би то зробити? — запитав барбер.
— Машинкою зістрижіть кучму на голові, а ножицями – бороду, і далі — лезом.
— Без проблем, — відповів він і приступив.
Упоравшись зі стрижкою, барбер потужним феном поздував із пеньюару і майже лисої моєї голови залишки волосся, оглянув критично власну працю і кинувши, аби я зачекав хвилинку, вийшов. Я лишився наодинці з власним відображенням у дзеркалі. Я пильно вдивлявся у своє віддзеркалення, хилитав головою, кліпав очима, навіть язика висолопив – всі рухи і жести точно повторювались. Нічого незвичного не відбувалося. З люстра на мене дивився ще доти бородатий, але вже лисуватий «я». Двійник більше не з’являвся.
Я з полегшенням перевів подих і взявся планувати мої подальші дії. Мені потрібно було дістатися тату-салону, я вельми сподівався, що саме там отримаю багато відповідей на болючі питання. Пам’ять повільно, але все ж поверталась до мене, і те тішило, однак процес кортіло прискорити. Мені страх, як не хотілося вертатись до божевільні, хоча розумів, що після останніх подій просто змушений буду провести там якийсь час, а скільки – залежало не тільки від мене.
Усвідомлення, що залежу від когось – дратувало, я відчув, що фізично не терплю контролю — це була, напевно, перша корисна інформація з досьє про моє колишнє життя і мій характер. Можливо, саме через втрату контролю над власним життям і стався той прикрий зрив, який закінчився добровільним ув’язненням? Все пов’язано! Залишилось зрозуміти плутаний зв’язок у цій історії, і де найгрубіший його вузол?
Поки я розмірковував, майстер повернувся, тримаючи в руках мідну тацю зі згортками білих рушників, котрі парували. Він натиснув на педаль під кріслом, перевів його в горизонтальне положення, поправив мою голову і накрив обличчя. Кілька блаженних хвилин я лежав із заплющеними очима, вдихаючи приємні пахощі ефірних масел, якими був просякнутий рушник. Я чув як барбер експресивно замішує пінку для гоління, тихо щось наспівуючи. Потім він зняв рушник, намастив мене і за мить в його руках з’явилось блискуче лезо дуже небезпечної на вигляд бритви, яка під вправними його рухами лишала гладенький слід в гущавині моєї бороди. Іноді майстер відступав на крок і дивився на результат своєї праці. Його лезо ковзало по моїх щоках швидко й акуратно.
Я лежав і дивився у стелю, оздоблену дерев’яними лакованими балками, з яких звисали декоративні лампи. Завершивши з бородою, майстер взяв ще один рушник із таці і притис його обома руками до моїх щік. Я умлівав від розпеченої тканини, що швидко охолоджувалась, віддаючи тепло моєму фейсу. Різким рухом барбер зняв рушник, кинув його кудись убік, перевів крісло у положення для сидіння і пішов до скляних полиць, на яких стояли різноманітні пляшечки з лосьйонами після гоління. Він взяв одну із них, накрапав на руку і розтер мої щоки та шию. Кілька секунд моя шкіра палала. Запах був не надто різким, з легкими нотками свіжої дерев’яної тирси.
— Готово!, — сказав він, розшнурував пеньюар і знову відійшов на крок, оглядаючи творіння власних рук.
Я встав з крісла, підійшов ближче до люстра. В ньому маячіла постать чоловіка досить приємної зовнішності, підстриженої і поголеної, котра тепер, здавалось, анічогісінько не мала до того страховидла, що перше увійшло до барбер-шопу. Я усміхнувся майстрові і театрально, з кавказьким акцентом промовив: «Шикарно!»
Барбер подячно потиснув мені руку на прощання і заходився прибирати робоче місце. Задоволений і майже щасливий, я розрахувався на ресепшні, відважив кілька купюр «на чай», накинув на плечі пальто і вийшов на вулицю. Мій настрій таки пожвавішав. Все довкола вже не здавалось таким сірим і недоладним, як було доти. Залиті сонцем вулиці виглядали чистішими та привітнішими. «Не все так погано. Я поверну собі власне життя», — подумалось мені оптимістично.
Павло Ісаченко
Закінчення тут
