Суїцид – не є бажанням вбити себе,
проте є прагненням вбити щось у собі
Ненавиджу голитися зранку, тому завжди роблю це звечора, перед сном. Після гарячого душу шкіра розпарюється і лезо легко ковзає, без зусиль стинаючи щетину. Того вечора був звичний перукарський ритуал, як і неодмінний від невправного руху поріз. «Пацан!» — вилаяв я себе і змив кров на шиї. І раптом у люстрі мій побіжний погляд, ніби «закоротило» відображення, яке замість точно повторювати рухи — завмерло і заціпеніло. Я ворушив губами, кліпав очима, а моє відображення залишалось непорушним, замість нього, власне, на мене дивилась якась незнайома мені пика.
Я опустив очі долу, сполоснув лезо, намагаючись врівноважити подих. За мить боязко подивився на себе… У дзеркалі був не я…
Я весь напружився, стис п’ястуки і заплющив очі. «Зберися! – сказав собі і глибоко вдихнув повітря діафрагмою. — Візьми себе в руки!». Коли розплющився – моє відображення повернулось, а чужинець зник… «Треба відпочити, я втомився…»
… Я прокинувся від різкого запаху плісняви. Цей сморід був мені знайомий. Я його вже десь вдихав. Перше, що побачив, розтуливши повіки – обшарпана стіна, помальована дешевою фарбою бридкого зеленуватого відтінку. «Де я? – промайнуло в моїх мізках, і миттєва відповідь ошелешила, — у психлікарні!». Я повільно повертав голову, озираючись довкола.
«Висота стелі метрів зо чотири. Отже, будівля з часу Австро-Угорщини. Трясця твоїй матері! Я точно в божевільні!». Стеля теж була замащена дешевою штукатуркою, де довгими роками розкошувала пліснява і вже встигла полишити химерні картини, такі характерні для старих будинків, як цей. Сумнівів щодо того, де я, не лишилось, коли один із моїх сусідів, що лежали на ліжках, раптом схопився і, ніби примара, почав снувати кімнатою. З опущеною головою, занурившись у світ власного безумства, він то додавав темпу ході, то збавляв його і без упину щось бубнів під ніс.
Я лежав і намагався пригадати як сюди потрапив, де був раніше, і що найдоскіпливіше – я не пам’ятав свого власного імені.
— Шановний! – хтось урвав мої роздуми. – Як себе почуваємо?
Я обернувся на голос і побачив чоловіка років тридцяти, зодягнутого у не зовсім чистий та погано випрасуваний хірургічний костюм. «Санітар» — спало мені на думку. Добре, що я пам’ятав як виглядають санітари, але зле, що не можу пригадати власне ім’я!
— Шановний! – знову озвався чоловік, але тепер в його голосі бриніло роздратування.
— Ще раз скажеш «шановний» — я тобі твій ніс заб’ю у мозок! – це була не найкраща відповідь від пацієнта для вух персоналу психіатричної лікарні, але я зважив, відколи фраза вже прозвучала.
– Ясно, – якось загадково відповів він і вийшов, закривши кімнату на ключ.
Після моєї короткої, але динамічної бесіди декотрі з пацієнтів почали на мене підозріло позирати. Я підвівся з розхитаного, скрипучого ліжка, розправив плечі і ще раз оглянув палату, перерахувавши заодно кількість її мешканців.
Тієї ж миті старі масивні двері, пофарбовані у колір «кави з молоком», різко розчахнулися і до палати увійшов чоловік у білосніжному халаті.
— Доброго дня, йдіть, будь ласка, за мною, — сказав він мені. Мене його ввічливість майже розчулила, і я слухняно пішов за ним.
Ми вийшли у широкий коридор, заллятий яскравим сонячним світлом, яке пробивалось навіть через брудне шкло високих вікон. Підлога була викладена чорними та білими кахлями у шаховій послідовності. «Шах і мат! – подумалось мені. — Цю партію ти програв».
Коридор був своєрідним містком між крилом, де тримали пацієнтів та кабінетами лікарів. В кінці він розгалужувався ще на два коридори, на роздоріжжі яких стояла Діва Марія, постамент метрів півтора заввишки, де Діва розпростерла руки врізнобіч, ніби вказувала напрям руху – праворуч або ліворуч.
Білий халат узяв праворуч. Я поспішав за ним, аби не відставати. Кожні два метри ми проминали височезні двері з табличками, тиснутими золотом: «Психіатр», «Професор», «Доцент», «Маніпуляційна»…
Чоловік у халаті уповільнив крок і зупинився. «Почекайте», — сказав він, постукав і зник за дверима. «Десь тут має бути вихід, — подумав я, відколи лишився на самоті. – А що далі? Куди ти підеш? Та ще в такому вигляді».
Двері відчинились і білий халат жестом запросив мене зайти. Я потрапив до великої і просторої кімнати з високою стелею та лакованим паркетом. Біля вікна за раритетним, добре відреставрованим дубовим столом сидів чоловік років п’ятдесяти у білосніжному халаті. В кімнаті пахло кавою сорту «арабіка», димом добрих цигарок, притлумленим запахом справжніх меблів і ще якихось, дуже знайомих мені, парфумів.
Блазень під маскою Фройда
— Проходьте, присідайте! — звернувся до мене чоловік за столом, а тому, котрий мене привів, недбало кинув: — Ви вільні, ідіть, працюйте!
— Сідайте, шановний! – ще раз запропонував господар кабінету і вказав на дешевий офісний стілець навпроти столу. Звертання «шановний» знову здійняло хвилю оскаженіння, і мені вартувало зусиль, аби вгамуватися, але я пройшов через кабінет і сів. Щодо віку пана-господаря я явно помилився. За столом сидів професор років під сімдесят, мав сиве волосся і борідку, стильно підстрижену. Крізь окуляри на мене дивились карі очі з білками жовтуватого відтінку – ознакою проблем з печінкою. «Цікаво, а який лікар у його віці не має проблем з печінкою? Чекай, а звідки я взагалі знаю про причинний зв’язок між хворою печінкою і білками очей?!»
— Як ви себе почуваєте? – порушив мої розмірковування професор.
– Та ніби непогано, дякую, – відповів я.
— Щось турбує?
— Трохи голова паморочиться, а так більш-менш.
— Ви знаєте, де знаходитесь? – прискіпливо роздивляючись мене, спитав він.
– По всьому – у психіатричній лікарні.
– Саме так! – професор відкинувся на спинку шкіряного крісла. – Як вас звати?
— Це якраз проблема, лікарю. Не можу згадати, – сумно сказав я і подивився у вікно, за яким яскраво світило сонце, а голі дерева попереплітались гілками, ніби обнімалися, радіючи закінченню зими. – Там весна, лікарю?
— Ви не пригадуєте яка зараз пора року? – дещо здивовано запитав він. – А рік який пам’ятаєте?
— Дві тисячі дев’ятнадцятий, напевно.
– Правильно. А місяць?
— Березень.
— Квітень, – виправив мене лікар і теж подивився у вікно. – Хто Ви за професією?
— Не пам’ятаю, – відповідь, яку спроквола шамкали мої вуста, лякала вже й мене самого.
— Вгадайте.
— Льотчик-винищувач!
— Серйозно?! – у лікаря від здивування полізли брови догори.
– Та ні, бляха, я намагаюсь угадати!
— Спокійно шановний, не треба нервувати. Ви ж не хочете, аби повторилось те, що було вчора?!
— А що було вчора?! – я лишив дерева за вікном і прикипів поглядом до професора.
— Спробуйте пригадати, – промовив він солодким голосом, і мені раптом спало на гадку, що ця падлюка навпроти просто випробовує моє терпіння. Мені враз запраглось перехилитись через стіл і зарядити йому в його самозакохану пику, аби з неї врешті зникла та єхидна, поблажлива усмішка.
— Я намагався, — опанувавши себе, сказав я, — але в мене нічого не виходить. Я не можу згадати ні хто я, ні як сюди потрапив. Ви розкажете мені?
— Розумієте, шановний.., — він-таки випробовував моє терпіння, — мені необхідно стимулювати вашу пам’ять. Який сенс, якщо я просто візьму і все вам розповім? Ваш мозок має працювати.
Він стовідсотково випробовував мене на витримку! В моїх очах почало темніти, в скронях з’явився пульсуючий біль. Я вчепився обома руками об крайці стільця і ледве стримувався, аби не кинутись на нього. Ось ще раз скаже «шановний» або дурнувато посміхнеться і…
— Ну гаразд, давайте я вам допоможу, – він ніби усвідомив, що я на межі і увімкнув «задню».
— Давайте, – прошипів я крізь зуби.
— Вчора ви прийшли сюди, до приймального відділення, близько четвертої години ранку. Ваші руки та обличчя були скривавлені.., – я поглянув на мої руки, вони були забинтовані. Як я не помітив цього раніше?! Помацавши лоба, я відчув біль.
— Не чіпайте руками, – зупинив мене професор, – шви ще свіжі.
— Якого біса…
— Ви не помітили свіжий шрам на своєму лобі? – лікар показав на двері, де трохи ліворуч був вмивальник із люстром.
Я підвівся і попрямував туди. Мій лоб «прикрашав» свіжий шрам із погано накладеними швами. «Якийсь довбаний інтерн шив!» — подумав я роздратовано. «До речі, найкращий в цій лікарні» — відповіло мені моє відображення у люстрі й посміхнулося. З несподіванки я відсахнувся.
— Здивовані? – гукнув до мене лікар. – Болить?
— Що болить?
— Шрам.
— Трохи – відповів я, хоча біль мене абсолютно не обходив, хвилювало інше – моє відображення, яке знову «ожило».
— Загоїться, не переживайте. Але шрам буде серйозний, – «геніально» резюмував професор.
— Мене якийсь інтерн шив?
— До речі, найкращий у цій лікарні, – самовдоволено відповів лікар.
— Як ви сказали? – від його слів по моїй спині війнуло холодом.
— Я кажу, що цей інтерн – найкращий з усіх, котрі в нас є.
— Шви якісь криві, – відповів я механічно, бо вся моя увага була прикута до відображення в дзеркалі, яке дивилось на мене з якоюсь диявольською посмішкою, котра нагадувала мою, але була чужою.
— Та не присікуйтеся уже так. Ви ж знаєте, як важко зашивати лоб!
— Не знаю, – з цими словами я повернувся спиною до люстра і пішов до столу, за яким сидів «Фройд», відчуваючи всім єством тяжкий, прискіпливий погляд доппельгангера у задзеркаллі.
— Ну то як, ви щось згадали? – діставав мене «Зігмунд», а я не міг зважитись — говорити йому чи ні про мої галюцинації.
— Не дуже, — відповів натомість, — все як у тумані. Якісь уривки пам’яті з’являються в свідомості, але вислизають, як щойно намагаюсь за них учепитися. Бракує, либонь, концентрації уваги. Якими препаратами «накачали» мене?
Я вловив здивований погляд професора. Вперше за час нашого спілкування він дивився на мене не зверхньо, а розгублено.
— А вам яке діло до препаратів? Лікар не зобов’язаний пояснювати пацієнту методи лікування та вибір препаратів. Тут я спеціаліст, і я вирішую!
Я раптом здивувався сам собі, адже його слова вже не викликали в мене ані обурення, ані злості.
— Думаю, що тут ви не праві, — сказав я йому спокійним і навіть менторським тоном, – зобов’язані пояснювати! Позаяк ідентифікувати мене ви не можете, а значить і родини, хто б мав ухвалювати рішення за мене, тут нема. Наразі я поводжу себе адекватно. Єдина моя проблема – тимчасова втрата пам’яті та дезорієнтація в часі, однак не в просторі. Порушення свідомості в моєму випадку — часткове і досить умовне, спричинене скоріш за все травмою голови, про що свідчить свіжий шрам з кривими та погано накладеними швами, які, до речі, накладав ваш інтерн і стовідсотково без контролю кваліфікованого хірурга, як це мало би бути. Отже, шановний, погамуйте оту вашу ідійотську усмішку на обличчі і досить говорити зі мною, ніби з розумово неповноцінним.
Фізіономія «Фройда» видовжилась і стала схожою на цибулю «порей», маленькі оченята виокруглились, мов бублики. Обличчя від злості побагровіло і він, ніби Каа з «Мауглі», прошипів: «Ви вільні».
— Вільний?! Та пішов ти до біса, Фройд самозакоханий. Я на тебе не працюю. Я лиш дивуюся, як таких динозаврів, як ти, тримають тут?! Що це була за бесіда щойно? Чого ти нею домігся, професор?
— Та як ти смієш…
— Ти?! Я щось не завважив той момент, коли ми перейшли на «ти»…
— Вийди… Вийдіть… Вон із кабінєта, щєнок!
Я зачинив за собою двері, лишивши «Зігмунда» ковтати слину наодинці. Він так розхвилювався, що навіть не викликав санітара. Тож я вільно походжав «в’язницею», де судячи з усього, мені доведеться трохи затриматись…
Desine sperare qui hic intras
Власне, величну колись будівлю з високими міцними стінами час і недбалі люди перетворили на руїну. На тлі вишуканої ліпнини з часу Австро-Угорської імперії, заквецяної дешевим вапном, на стіну прилампічили велетенський санбюлетень, склеєний зі шматків аркуша формату а4. Бюлетень до смерті лякав страшними наслідками грипу, ВІЛу, СНІДу, і одразу пропонував методи профілактики та куди треба звертатись «раптом шось». Ще від «минздрава ссср» висіла брошура, присобачена прямо до стіни прозорою клейкою стрічкою, на якій зображено велику пляшку з черепом на етикетці, де та сулія чи то падає, чи то атакує бородатого мужика з червоним носом, а внизу великими літерами: «Осторожно! Алкоголизм никого не щадит!»
В час «развітога саціалізма» з алкоголізмом боролись жорстко і затято, заразом виплачуючи зарплату «водкой». До наочної «водочної» ностальгії з красномовних бюлетенів на стіні нарочито приєднувався реальний сморід корвалолу та хлорки, якими було просякнуте важке тутешнє повітря. Під високою стелею над головою, мов корона «імперії», демонічно нависало старе і чорне павутиння.
Екскурсійні споглядання доправили мене до хідників, що вели униз та вгору. «Я на другому поверсі» — подумав і почав спускатися долу. З кожною сходинкою все гучніше чулися голоси. Нарешті я потрапив на перший поверх. Тут було досить залюднено. У великій, просторій залі впереміш ходили пацієнти та лікарі. Хтось швендяв від стіни до стіни, поринувши у свій особливий світ, інші сиділи на старих стільцях за столами, встеленими дешевою клейонкою. Смерділо сечею, немитими ногами, тою ж таки хлоркою, тухлими яйцями, гнилою картоплею, кислою капустою…
Мій ніс свербів, а очі уже врунились слізьми. Відчуття скидалися на ті, коли я вперше відчув різкий запах формаліну. Але де я його чув? Миттєво, ніби відповідь, у пам’яті з’явились обриси кімнатки, облицьованої білим кахлем. Під велетенським вікном з металевими гратами – стара чавунна ванна, по вінця наповнена жовтуватою рідиною, з якої струменіє людська рука… І різкий запах. Запах формаліну.
Я вчепився реп’яхом у ці скалки затуманених образів, намагаючись пригадати більше. Але — все марно. Гучні голоси та неприємні запахи відволікали увагу. Я не міг сконцентруватися. Лишивши безглузді намагання повернути пам’ять, огледівся довкола.
Тут здоровий збожеволіє, перш, ніж хворий одужає. Підлога — з вичовганим старим паркетом. Між дверима північної стіни стояв старий розкладний диван, накритий зеленим, дірявим покривалом. На ньому сиділа жінка і щось із запалом пояснювала чоловікові, вбраному у сині штани «Адідас», внизу заправлені у сірі шкарпетки. На ногах він мав дешеві кімнатні капці в клітинку, а светр – то взагалі прет-а-порте від голімого турецького текстилю 90-х років минулого століття. Чоловік був лисий, неголений, блідий і худющий.
Він сидів опустивши голову, ніби щось шукав поглядом на підлозі. Було видно, що то не перша така розмова – він просто сидів і слухав монолог жінки, можливо, навіть не чув її, захлинаючись власними думками.
Мою увагу відволік інший чолов’яга, який неквапом тупцяв у мій бік. «О, починається!» — подумав я.
— Привіт. Як воно? – спитав мене незнайомець. На вигляд йому було років 40-42, міцної статури, коротко стрижений, охайно вдягнений, як на пацієнта цього закладу.
— Здрастє. Нормально – відповів я без ентузіазму.
— Я – Миша, – він простягнув мені руку.
— Дуже приємно, але я не пам’ятаю свого імені, вибачай.
— Я кликатиму тебе Гриша. Миша і Гриша, – він раптом весело і гучно засміявся.
— Не впевнений, що це ім’я мені пасує – невдоволено запротестував я.
— А яке підходить? – чіплявся до розмови Миша.
— Друже, я звичайно дико перепрошую, але мені зараз не до теревень. Можна, я на самоті побуду?
— А чим ти зайнятий?
— Та, зрештою, нічим. Приглядаюсь тут.
— То давай я буду гідом. Цигарку хочеш?
— Так! – зголосився я автоматично, бо не міг пригадати чи палю взагалі.
— Пішли, – кивнув мені Миша.
Ми підійшли до великих дверей, перед якими стояв санітар у білому халаті і клацав мобільним телефоном.
— Васьок, ми на перекур, – по-панібратському звернувся Миша до санітара. Той, не відриваючись від телефону, кивнув головою і зробив жест рукою в бік дверей.
Миша рвучко розчахнув двері і я жадібно вдихнув на повні груди свіжого весняного повітря. Головний біль, здалося, попустив миттєво, дихати стало легко і вільно, а яскраве сонце приємно гріло обличчя. Внутрішнє подвір’я психіатричної лікарні було, немов оаза в пустелі. Між вікових буків та кленів плелися, мощені бруківкою, вузькі стежки, вздовж яких стриміли невисокі туї. Посеред цього міні-парку справжньою родзинкою був старий фонтан, вимуруваний з каменю, на верхівці якого височіла статуя Нептуна з тризубом, яким той проштрикнув якусь морську почвару – чи то дракона, чи то змія-спокусителя.
Фонтан, звісно ж, не працював і був занедбаний, але його архітектурним смаком годі було не захоплюватись. Ми з Михайлом попрямували до лавиці біля одного з кленів. Присіли, і Михайло простягнув мені цигарку.
— Тримай, друже. То ти справді не пам’ятаєш свого імені?
— Не пам’ятаю, – відповів я прикурюючи від його запальнички. Я таки колись курив, бо одразу згадав гіркий смак тютюнового диму.
— Це погано, містере Ніхто. А от мене час від часу дістають голоси… Але втіха, що хоч знаю як мене звати, – він знову голосно засміявся. – Не переживай, згадаєш. Тут всі все згадують. Ти коли поступив?
— Учора.
— А… Я згадав. Серед ночі когось везли на другий поверх. Каталка грюкала… Ти не хвилюйся, тут взагалі то нормально. Персонал піддатливий, можна про все домовитись. Лікарі хороші, медсестри іноді гарні, іноді — не дуже, – він знову голосно засміявся, погойдуючись на лавиці.
— Та я не хвилююсь. Мені б тільки ім’я моє згадати!
— Згадаєш. Тут всі все згадують, – видихнув густий дим Михайло разом із фразою, вже мною чувану, але тепер — з журбою в голосі.
— А шо так сумно? – запитав я, притулившись до спинки лавиці.
— Що в тебе з руками? – повернув на інше Михайло.
— Професор сказав, що я прийшов з пораненими руками і лобом.
— Хрєново зашили, – оглядаючи мій лоб, підсумував Миша. — Шви криві.
— Ти в швах розбираєшся?
— А то як?! Я все життя кахлеву плитку кладу, – захлинувся реготом Михайло, і від того тонкого гумору я теж не втримався. – У мене шви рівні як… — і тут Миша почав видавати такі перли національних мовних зворотів, домішуючи нецензурної лексики та суржику, що я оторопів, хоч не все розумів з його карпатського діалекту.
Ми обоє реготали, ніби самашечі, вкотре обсмоктуючи надприродні здібності Михайла класти кахлі рівним швом. Нареготавшись, він спитав:
— Ти, казали, вже й з Ромашкою заприязнився?
— З ким?
— Ну, з Ромашкою, з професором.
— А чому «Ромашка»?
— Прізвище в нього — Польовий, а ромашки, вони ж у полі ростуть!
Ми знову зайшлися реготом. Михайло виявився щирим і веселим, хоч зі специфічним відчуттям гумору. Він був у міру депресивним і допитливим. Все в ньому вказувало на роботягу, який і пожив на віку, і набачився. Навіть тоді, коли реготав із власних жартів, очі його залишались стомленими і сумними, а рука, що підносила цигарку до рота, важила, здавалося, центнер. Михайло розповів, що часто їздить на заробітки до Європи, бо тут він «нікому не потрібен і платять мало».
— Ото я там увихаюся три–чотири місяці, приїжджаю сюди і через деякий час мене «накриває», – відверто зізнавався. – Чую голоси, і особливо тих людей, кого давно нема на цьому світі. То матір, то батько до мене говорять. Зрідка сина чую… Він у мене фест хороший був, міцний хлопець, в інституті вчився. Мав би бути великою людиною.
— Чому помер? – я спитав, хоч розумів, що тим завдаю йому болю, проте він не ворухнув і м’язом.
— Убили його. Я тоді чи то в Польщі, чи Чехії працював, а він із друзями в аварію потрапив. П’яний водій на зустрічну смугу вилетів… Ти, Гришо, знав, що найнебезпечніше місце в автівці – переднє, пасажирське?
— Знаю, — потвердив я.
– А я от не знав, бо за кермом ніколи не їхав і прав водійських не маю.
— А жінка?
— А що жінка? Пішла від мене геть після похорону. Сказала: не вберіг я сина. Чи не вона сказала… Може, мені хтось інший таке казав… Шо ти до мене доколупався? – його голос раптом змінився, набубнявів присмаком ворожості.
— Я просто цікавлюсь, Миша…
– Все нормально, не зважай. Те давно було. Що було — загуло, як кажуть. Слухай, засиділись ми тут з тобою. Прохолодно, пішли в середину.
— Не хочу! Там смердить і обстановка гнітюча.
— Так це ж психлікарня, друже. Тут саме так і має смердіти, – він знову зайшовся сміхом. – Пішли, бо застудимось. Нам нині лише сопель і бракує.
Миша підвівся і попрямував стежкою-кам’яницею до дверей відділення. Я рушив за ним, дорогою рихтуючи план своїх подальших дій. І лиш переступили поріг, як мене попід руки схопив санітар, якого Михайло називав «Васьок».
— Ви хто, з якого відділення? — затараторив санітар, оглядаючи мене, ніби якогось пришельця.
— Я новий пацієнт, вчора поступив, — відповів я, силкуючись вивільнити лікоть із його лабет.
— Ходіть зі мною, — наказав Васьок, і ми пішли до хідників.
— Друже, ще побачимось, — гукнув мені навздогін Михайло і кивнув рукою.
З санітаром піднялися на другий поверх. Він постукав у якісь двері і ми увійшли.
— Пєтя, твою маму з празднікамі! Чого твої пацієнти моїм поверхом шастают?! Ти панімаєш, сколько у мєня там людей? Плюс родственікі. Я не можу за всіма слідкувати, Петя! — голосно волав Васьок до чоловіка, що сидів на дивані в кутку кімнати і щось сьорбав з чашки.
— Василько, закрий рота! Кричать будеш на жінку, якщо вона в тебе колись буде, – почулося з дивану, присмачене черговим сьорбанням із чашки.
— Петя! Не виводь мене!
— Коротше, що ти хочеш? – спитав Петя і знову сьорбнув.
— Слідкуй за пацієнтами! – гарикнув Василь і пішов геть.
Санітар Петро також носив непрасований хірургічний костюм, але найоригінальнішою в його прикиді була взувачка — білі «крокси» на босу ногу. Ті «крокси» одразу робили його «своїм хлопцем». Він був типовим представником прошарку людей, котрі працюють, де є місце. Їхній девіз – «Будь де, аби до пенсії дотягти»!
Петро байдуже поглянув на мене втомленими карими очима і незлостиво пожурив:
— Чого по лікарні блукаєш? Забув, де твоя палата?
— Я ім’я своє не пам’ятаю, не те що палату, – розпачливо відповів я.
— Як руки, болять?
— Ні.
— Треба глянути, — він підвівся з дивану, взяв мою руку, оглянув бинти, — зараз перебинтуємо, а заразом подивимось чи гоїться.
– То це ви мене вчора бинтували? – спитав я, розглядаючи його бліде обличчя.
— Ні, то в реанімації.
— В реанімації?! – здивовано перепитав я.
— Ну, так. У нас тільки там зашивають. І тобі твій лоб там шили, — Петро поглянув на мій лоб, — шо, не пам’ятаєш?
— Ні.
— Судячи зі шраму, рана неглибока, — Петро продовжував розбинтовувати мені руки, — навряд чи така травма могла стати причиною амнезії. Хоча я не лікар звичайно… — він зняв пов’язку з моєї правої руки, вона вся була у синцях і порізах різної глибини, проте долоня не постраждала, як буває, коли стискаєш її в кулак. Ліва рука травмувалася значно менше.
— Казали, до речі, — викидаючи заюшені бинти в смітник, зізнався Петро, — що з твоїх рук повиймали купу скалок якогось дзеркала.
— Надзвичайно корисна інформація, — мовив я іронічно, хоча насправді від тих скалок мене, ніби осяйнуло, і я почав щось розуміти, але не міг пригадати та зв’язати докупи.
Петро мовчки добинтував мені руки і ми кудись пішли. Я зовсім утратив лік часу. Коридор був освітлений електричними лампами, за вікном було темно. Я запитав, куди ми йдемо.
— До палати, — відповів Петро, не повертаючи голови. Я упізнав нарешті знайомі місця — кабінет «Ромашки» і статую Діви Марії, а потім — палата, з якої для мене почався цей день. Всі пацієнти вже були в ліжках, хтось спав, хтось дивився скляним поглядом у стелю. Петро провів мене до мого ліжка, і коли я влігся, відійшов до дверей, оглянув пильно кімнату, вимкнув світло і вийшов, клацнувши замком.
Палата зайнялася срібним місячним сяйвом, випромінюючи якусь загрозливу та моторошну красу. Я був стомлений настільки, що не помічав ні хропіння, ні божевільних фраз пообіч себе. Сон накрив мене важкою хвилею і все далі зносив до царства Морфея.
Деміург
Він йшов, тихо ступаючи, вузькою вуличкою, мощеною камінням, від одних дверей до інших. Це була остання вулиця. Йому не хотілося, аби вона уривалася. З кожним наступним будинком, без жодних ознак на дверях, смуток та жаль переповнювали його серце. Його очі бачили в суцільній темряві, а погляд пронизував грубі стіни. Він дивився на немовлят, що спали в ліжечках і снили кольорові сни… Їхнє життя тільки розпочалося, вони лишень вдихнули земного повітря, а їхні очі вперше побачили світло.
Він знав ціну і марноту життя, і не лише людського. Він знав достеменно про безсмертя, але від того його завдання не ставало легшим. Він ніколи не сумнівався у наказах та волі Творця, і лише цієї ночі віра його похитнулась.
Це лишень діти – безневинні та чисті, чи можуть вони спокутувати дії своїх батьків, цілого народу? Чи правильно це, чи справедливо? Він гнав ці думки геть, але чим дужче намагався їх позбутися, тим більше вони були каторжні.
Останні двері – знаку нема. Його серце стислось. Він піднявся на вершину невеликого кургану з піску, осяяного зорями та повним місяцем. Ніч була теплою і ясною. Він кинув останній погляд на місто, підняв очі до чорних небес і розправив крила.
«Шахрат, брате мій, я закінчив – голосно мовив Серафим, здіймаючись увись, і голос його сколихнув усю землю Єгипетську, — приступай, але зроби це швидко». Ангел завис над містом і з очей його крапали сльози, перетворюючись на нові яскраві зорі. Під ним лилася кров невинних дітей…
… Я прокинувся і рвучко підвівся на ліжку. Від жахливого сну на лобі і на спині проступав холодний піт. «Що за маячня?!, — мовив сам до себе. – Невже я справді з глузду з’їхав?»
— Не спиться? – хтось тихо озвався до мене з темряви. Я прибрав долоні з очей і… вкляк. На ліжку, в моїх ногах сиділа постать. На тлі нічного вікна бовванів лиш силует, але я збагнув, хто то є. Поборовши липкий страх, я прошепотів:
— Тобі, бачу, теж не спиться.
— А я взагалі ніколи не сплю – швидко відповів темний силует, — нема в тім потреби.
— Не дивно, що ти тут опинився.
— Але не з власної волі, — його голос був мені знайомий.
— Запхнули силоміць?
— Ага. Ти запхнув, — прошепотіла тінь і нахилилася вперед. Його обличчя повільно виринало з мороку до місячного світла. Ще мить – і я його розгледів. Це було моє обличчя! Я не відчув жаху, скоріше цікавість.
— Хто ти? – зручніше всідаючись на ліжку, спитав я.
— О, то тепер ти мене не боїшся! Тобі цікаво, чи не так? – він знову пірнув у пітьму.
— Це сон, так?
— А що таке сон?
— Не забивай мені баки! – я починав дратуватись.
— Не розбуди пацієнтів, нам це зараз ні до чого! – у тон мені відповів мій двійник. – Увімкни нарешті мозок і вгамуй емоції, вони заважають тобі думати.
— Це має бути сон, бо якщо не сон – тоді галюцинація, а значить — я хворий.
— А якщо це не сон, а я — не галюцинація? Що тоді?
— Тоді… — я не міг знайти розумної альтернативи.
— Гаразд, не переймайся. Я тобі трохи допоможу. Це, власне, і в моїх інтересах теж. Я – це ти. Точніше краща твоя версія. Але все по порядку, – він підвівся з ліжка і рушив у напрямку дверей, жестом наказуючи йти за ним.
Я ступив босими ногами на холодну підлогу і рушив за двійником, що вже вийшов крізь відкриті двері. Коридор тьмяно освітлювала лампа на стелі, місячне сяйво, пробиваючись крізь темні хмари, утворювало на підлозі срібні острівці, котрі то з’являлися, то зникали.
— Ходімо! – тоном, що не визнає заперечення, наказав доппельгангер, і ми рушили. Ми йшли неквапом, нога в ногу, дихали в один такт, єдине, що нас вирізняло – одяг, його одяг — чорне напівпальто з тонкого кашеміру, пошите на замовлення, чорна сорочка з краваткою кольору воронячого пера, чорні штани і лискучі мешти.
Можливо я помер, і це жнець, що прийшов по мою душу? І куди тепер? Що далі?
— Ти не помер, — спростував мої думки двійник і зупинився перед статуєю Діви Марії. Він підвів голову, поглянув їй в очі і посміхнувся тією ж посмішкою, що посміхався мені з люстра в кабінеті професора.
І раптом я згадав квартиру, дзеркало у ванній кімнаті, лезо для гоління… бите скло… Я відчув холод від вітру… Повернувшись від спогадів до тями, я побачив, що вже стою в лікарняному сквері біля фонтану, а доппельгангер розглядає постать Нептуна.
— У місячному сяйві він ще гарніший, чи не так? — сполохав двійник нічну тишу.
— Так, моторошна, але гарна скульптура, — відповів я, озираючись довкола.
— Враховуючи той факт, що моря та океани займають набагато більшу частину земної поверхні, постає закономірне питання: чому Нептун не очолює пантеон?
— Пантеон Богів, як і їхня природа, залежить від території, на якій перебували люди, що їх створювали. Море є не всюди, а от небо зі своїми блискавками бачать всі, у кого є зір. Логічно, що й головним має бути той, хто керує Небесами. Людина тільки здається складною, насправді все тривіально.
— Логічно… Тоді як, вдаючись до логіки, пояснити твою появу тут? – двійник перевів погляд з Нептуна на мене.
— Ти є вислід моєї уяви. Галюцинація. Найвірогідніше — сон. Так чи інакше, ти не реальний, в іншому випадку це щось надприродне.
— Отже, якщо я все-таки реальний, то існування надприродного стає фактом.
— Якщо так, то так і є. Проте доказів цьому нема, і якщо би я намагався стверджувати це за істину, мене вважатимуть за божевільного, і останні дні свого життя я проведу в цьому закладі з транквілізаторами на десерт.
— Або станеш провидцем, медіумом, — він тихо усміхнувся, — будеш розказувати людям про померлих родичів та друзів, допомагатимеш їм спілкуватись. Тут є такий клієнт у тебе в друзях…
— Миша?! Ні. Він хворий. «Голоси» з’явилися йому після втрати сина. Травма зрушила каскад реакції, з якими свідомість не здужала і дала збій. Я ж кажу, все достатньо просто. Емоції взяли гору, витіснивши здоровий глузд, що й призвело до наслідків. Він не може змиритись із втратою, але жити якось треба далі, от і намацав вихід. Але я йому не психіатр, мені загалом байдуже до Михайла. Мене більше ти турбуєш. Ти ще довго будеш мені баки забивати? – я присів на лавицю і закурив.
— Звідки в тебе цигарка? – посміхаючись, запитав двійник.
— Яка цигарка? Нема цигарки, є сон і все в ньому ірреальне, — я затягнувся і випустив дим, через плетиво якого пройшло лезо меча, утворене променями місячного сяйва, — я лиш не збагну, хто ти і яка твоя роль?
— Ти дещо згадав… — він підняв голову до неба і подивився на місяць.
— Так, згадав. Я розбив дзеркало, бо там був ти. Не можу лишень усвідомити – навіщо?
— Від гніву, — швидко мовив він, — тобі не сподобалось те, що ти побачив.
— Я не можу пригадати емоції, якими переймався у ту мить.
— Ти знівелював емоції, знехтував ними.
— Заради чого?
— Вони заважали тобі робити те, що ти робив, – двійник присів поруч мене, — я прийшов тебе спинити.
— Що я робив?! Ти можеш говорити прямо, без цих твоїх недомовок і загадкових пауз?!
— Не можу. Якщо я скажу, ти не повіриш. Сприймеш за брехню. Ти мусиш згадати сам. Я можу лише вказати шлях, але чи згодишся ним іти – вибір за тобою, завжди був за тобою. На це знадобиться час. Добре, що ти ізольований, — він кивнув на будівлю лікарні, вікна якої були освітлені і в кожному з них стояли темні постаті та дивились на нас. — Вони допоможуть згадати…
Одинак у царстві сліпих
«Що саме я маю згадати?» — з цими словами я розплющив очі. Ранкове сонце вже освітлювало палату. Я лежав і розмірковував про сновидіння. До чого тут кара єгипетська і що я маю згадати?
Тим часом у дверях клацнув замок, вони зі скаженим скрипом відчинились і там з’явився уже знайомий мені санітар Петро.
— Підйом! Сонце встало і вам пора! — голосно заволав він і по-дружньому кивнув мені.
Несамовита ватага рушила до ванної кімнати, отримавши рушники та зубні щітки. На великий металевий стіл посеред вбиральні Петро поклав невеликий круглий коробок з порошком сіруватого кольору. Пацієнти по черзі підходили, набирали його на щітку і йшли до умивальників. Один хлопець черпнув дрібок тієї порохні, демонстративно насипав її собі до рота, і, здається, проковтнув…
Я заціпенів шокований, споглядаючи цей ритуал ранкового туалету. Я волів почистити зуби, але боявся взяти до рук запропоновану мені зубну щітку, та й рушник лякав несвіжістю.
— Перепрошую, Петре, а чи нема зубної пасти?, — звернувся я до санітара. Петро поглянув на мене з-під лоба, вийшов за двері і за мить повернувся з тюбиком. Я покрутив у руках щітку і глянув на Петра.
— Все нормально, їх проварюють, а потім ще й санрозчином обробляють, – запевнив він.
Вода в крані була холодною і судомила зуби. Вона, зрештою, і змила залишки моїх сновидінь. В глибині кімнати я помітив душові, але їх іржавий вигляд та пліснява віднадили мене купатися. Хтось із пацієнтів узявся навіть наспівувати, але Петро миттю заткав рота висхідній зірці тутешнього шоу-бізу…
Після водних процедур повели до їдальні, де зібрали пацієнтів з усього поверху. Розсадили по четверо за столом. Жіночка у білому фартуху і накрохмаленому кухарському циліндрі на голові штовхала поперед себе великий візок з тарілками. На нижній його полиці стояли двоє відер, з яких вона черпала кашу і каву.
Коли всі пацієнти всілися, я завважив порожній стіл, за яким і примостився. Жіночка під’їхала до мене, скоса глянула, поставила тарілку з кашею, дала шмат черствого хліба і кавалок масла, налила рідини, що нагадувала каву і поштовхала візок далі.
Кімнату наповнили звуки чвакання, сьорбання і щось від хеві-метал металевих ложок об емальовані миски. Кашу не те, що їсти, на неї страшно було дивитися. Масло, либонь, тримали у льодярні. Воно довго не тануло, а коли помалу почало – розмастив його на хліб. Відкусивши бутерброда, я припустився трагічної помилки – сьорбнув того, що називали кавою… До блювання не дійшло, але мусив подалі відсунути ту диявольську суміш.
Я жував насухо бутерброд і спостерігав за пацієнтами. Їх умовно можна було поділити на кілька категорій. Перша – пацієнти, що просто собі їли. Вони абсолютно не звертали уваги на те, що відбувалося навколо. Здавалось, вони навіть їли з апетитом. Друга категорія – ті, хто їв і озирався довкола, ніби пантрував свою пайку. Декотрі з них зиркали на сусіда з острахом, хтось — із неприхованою злобою. Третя категорія – ті, що їли повільно, ретельно пережовуючи харч. Вони, як і перша категорія, також не зважали на оточуючих, але у їхньому вигляді була якась приреченість, очужіння. Четверта категорія – ті кого годували санітари.
Виявилось, Петро був не єдиним із касти санітарів на цьому поверсі, разом з ним у їдальні було ще п’ятеро його побратимів. Вони якраз тим і займалися, що пхали їжу до рота пацієнтам, котрі або відмовлялись від неї, або сиділи маринованими овочами і відкривали рота як щойно санітар підносив ложку.
В їдальні я нарахував 33 пацієнти. І шестеро санітарів. Якщо вчинити бунт, то захопити цю будівлю буде не складно, оскільки над нами є поверх, де співвідношення обслуги й пацієнтів те саме.
— Привіт друже! – переді мною стояв мій новий приятель.
— Привіт Миша, – подав йому руку до вітання. Він її стис і я відповів йому міцним рукостисканням.
— Сильна рука, — сказав Миша, — ти не будівельник раптом?
— Ні, друже, я точно не будівельник.
— Ти вже поїв? Бачу, каву не пив. Шо, не сподобалась? – він зайшовся своїм фірмовим сміхом.
— Страшне пійло!
— Ну, то ходім зі мною, я теж гидоту сю не п’ю.
Миша зробив знак найближчому санітарові, той кивнув у відповідь і ми подалися з їдальні. Минаючи статую Діви Марії, я згадав як мій двійник дивився на неї з посмішкою… Ми спустились на перший поверх. Михайло попросив мене зачекати, а сам зник за дверима «Ординаторської». Хвилин за 10 він з’явився, тримаючи у руках дві чашки, над якими тонкими білими нитками здіймалась пара.
— Тримай друже, — подав мені чашку і на мене запаморочливо війнуло запашною доброю кавою. На смак вона була ще краща, аніж пахла.
— Ну як? – тішився Михайло.
— Ти мені життя врятував!
– Отож-бо! Кава прямісінько з Італії! – гордо повідомив Миша.
— Контрабандою займаєшся?
— Шо ти, — усміхнувся він, — який з мене контрабандист? Я коли сюди лягаю, то беру дві пачки кави. Одна – мені, інша — старшій медсестрі. Вона мені і варить. Інколи. На замовлення.
– Не зле влаштувався! Цигарки маєш?
— Звісно. Цигарками теж запасаюсь. Блок санітарам, три –собі.
— Багато куриш, Мішаня.
— Ну, та є такий гріх!
Ми вийшли до лікарняного дворика, пройшли стежкою і примостились на лавицю. Миша дістав дві пачки цигарок. Одну подарував мені з напутніми словами: «Тримай, вбиватимеш себе на здоров’я». І знову засміявся своїм звабливим сміхом.
— Дякую Михайле, я віддам, — зніяковіло відповів я, — як вийду звідси. Якщо вийду, — я згадав свою розмову з двійником про надприродне, про божевілля і богів.
— Облиш розшаркуватись, це ж тільки цигарки, — дружньо поплескав моє плече Михайло, — як ти почуваєшся сьогодні, щось згадав?
— Так, дещо згадав, — я затягнувся цигаркою, згадуючи ванну кімнату і розбите дзеркало… Надпив трохи кави, випустив дим і підняв руку, показуючи бинти Михайлові, — я дзеркало кулаком розбив удома. Тільки де той дім — не пам’ятаю. І ім’я своє не пам’ятаю.
— О! Та то вже прогрес! – радісно мовив Миша і бурхливо почав мене обіймати, я мало каву не розлив, — це добре, значить пам’ять повертається. Скоро все згадаєш.
— Я тепер не певен, що хочу згадувати, — відповів я, востаннє затягуючись цигаркою.
— Як би там не було, а знати краще, аніж жити з дірявою пам’яттю.
— Напевно, ти правий, — я прикурив нову цигарку від старої. Михайло мав рацію. Я мушу все пригадати. Поставити на собі хрест – не складно. Не складно лишатись тут і звикати до каші із відра, очікуючи смерті. Значно складніше повернути собі себе і вийти звідси. Мій новий приятель, того не підозрюючи, допомагав мені. І чи не Михайла мав на увазі мій двійник, коли говорив, що «вони мені допоможуть»?
— Шо притих? – порушив мовчанку Михайло.
— Задумався, — відповів я, — ти мені сьогодні крепко став у пригоді.
— Ну, я взагалі схильний людям допомагати, — напівжартома-напівсерйозно сказав Михайло. І від цього дебелого чолов’яги відцентровими хвилями розлилася така відвертість і така люб’язність, що мені замлоїло десь під серцем. А у нього на очах забриніли раптом сльози. Він лишив посміхатися, просто дивився кудись у далечінь, а непрохані сльози все набігали і зривалися з повік. Він мовчки витер обличчя рукою, затягнувся цигаркою і тихо сказав:
— Шось мене знов накриває, пора йти пігулки приймати. Ще побачимось, друже, — він ще раз торкнувся мого плеча, лишаючи мене наодинці із рештками кави і важкими думками. Біля дверей він раптом зупинився, обернувся і промовив: «Ти б не ходив тут вночі, бо санітари побачать – гриматимуть», і зник за дверима.
Я випустив чашку з рук. Вона з тріскотом розлетілась на друзки. Навкруги все завмерло і час зупинився. Череп’я впереміш із кавовою гущею застигли на бруківці. Мене спеленала зловісна німота, і лиш єдина думка пульсувала в скронях: то був не сон! Тієї ж миті, біля одного з вікових буків я угледів постать мого двійника. Він стояв поруч молодої дівчини, зодягненої у білу вечірню сукню, її обличчя було бліде і на ньому восковою маскою застигла ненависть. Рухались лише її вуста. Вона щось говорила у мій бік, але я не чув її голосу і не міг читати по губах.
Раптово постаті зникли. Я істерично шукав їх поглядом поміж дерев. Зненацька відчув цвинтарний холод, що пронизував пори моєї шкіри, паралізуючи м’язи. Моє тіло заціпеніло і раптом жіночий голос прошепотів на вухо: «виродок». Я обернувся праворуч – бліде обличчя дівчини у вечірній сукні дивилось на мене впритул, її очі були потьмарені, мов у мерця, і в них я знову бачив зненависть. Вона повільно простягла руку і вчепилася мені до горлянки. Я почав задихатися. Останніми зусиллями змобілізувався та зі звірином риком вирвався з її смертельних лещат.
З відьомським вереском дівчина зникла. Час пішов своїм плином. Скалки з розбитої чашки лежали під ногами, а я стояв і жадібно вдихав повітря. Врівноваживши подих, озирнувся – пацієнти у сквері дивились на мене з подивом і цікавістю. Я швидко рушив до дверей відділення.
Павло Ісаченко
Продовження тут
