Ім’ям Ісуса Христа хрестоносці прикривали геноцид мусульман під час хрестових походів. Папа Римський визнав провину Церкви перед арабським світом, покаявся за злодіяння. Ісус Христос не винуватий в чисельних жертвах мусульман…
Тарас Шевченко теж не винуватий.
Без його згоди іменем Поета благословлялися негідники, донині прикриваються ім’ям Тараса брудні політичні оборудки.
Зацікавлення повним «списком» лауреатів Шевченківської премії за усі роки її існування, починаючи з 1962 року, давня. Ще під час перебування головою Комітету з Шевченківських премій пана Яворівського марно намагався зазирнути у втаємничені святці. Чиновники комітету, родовід яких сягає славних застійних часів, з різних причин не допускали журналістів до списочного «олімпу» української радянської духовності з додатком осіб, що в роки, перепрошую, незалежності мали честь прилучитися до славної когорти вибраних.
У 2001-му році «секретні матеріали» вийшли друком. Завдячуючи щасливому випадку, потрапив на «сектантське зібрання» у видавництві «Криниця», де відбувалася презентація довідника «Шевченківські лауреати 1962-2001».
Мені було соромно перед покійником, ім’ям якого названа фетиш-премія, яку впродовж сорока років вручали для задоволення амбіцій його нащадків, які в переважній більшості своїм талантом, моральністю, синівством не доросли й до підошов бронзового Кобзаря, за єлеєм мазані виступи-молитви «прихожан сектантського зібрання».
Застерігаю, цей нарис не розраховано на рідкісних українських інтелігентів, чиїми іменами, ніби золотом найвищої проби, марно намагаються ошляхетнити 45-річний сплав з холуїв компартії, щирих і не зовсім щирих помічників «ахранкі» та любих друзів членів Комітету премії імені Тараса Шевченка.
Презентацію відкрив Іван Дзюба – культурний діяч широкого профілю. «Ця премія починалася з високих критеріїв, проте були періоди, коли ці критерії порушувалися. Коли політична кон’юнктура (і не лише політична) до цього домішувалася. Усе це в якійсь мірі принижувало престиж Шевченківської премії. Були лауреати, які ображалися, що одержали не Ленінську премію, а всього-на-всього Шевченківську…»
Іван Дзюба, стаття в довіднику про якого аж кипить від гарячих самокомпліментів (шевченківський лауреат за сумісництвом – голова редакційної ради довідника) – говорити конкретно, прямо і чесно не може з тієї пори, коли, використовуючи вислів Ліни Костенко, виявився «героєм до першої скрути». У 1978 році після виходу з СІЗО майбутній зіц-міністр культури в подяку учорашнім тюремникам виготовив політагітку «Грані кристалу» – зі щедрим цитуванням класиків марксизму-дебілізму. Шановний Іван Михайлович був рекомендований на цю лялькову міністерську посаду часів юд-президентів «боговибраним» кадровиком адміністрації Президента п-ом де Падличком.
Цього разу красномовством небагатий «таварисчь» Дзюба, коротенько благословивши видану «працю», покликав на допомогу Ліну Костенко, з нею зустрівся напередодні презентації. Великий поет висловила йому гіркий жаль з приводу того, що у збірнику лауреати розташовані в алфавітному порядку. Хотіла б, щоб кожного «шевченківця» помістили в ті роки, коли за різні заслуги присуджувалася премія. Буцімто, є роки ганебні, а є ж роки славні. Усіх лауреатів – негідників зі шляхетниками – звели докупи. Несправедливо!
З «колгоспним» підходом до формування довідника були не згодні саме ті, хто десятиріччями заздрісно спостерігав, як нагорода випадає «негідникам», відібраним партією з попередньою перевіркою п’ятим відділом КГБ (політичним аналогом гітлерівського гестапо).
Ліна Костенко Шевченківську премію одержала в роки горбачовської перебудови, а не у болотний час брежнєвського застою. Невпокореного поета нашої сучасності, не спитавши у неї дозволу (!), упорядники довідника посадовили на загальну лаву «колгоспу імені Шевченка», до сектора «К». Таке зухвальство!
Ліворуч автору «Марусі Чурай» підсунули спритного київського лікаря, який, наслідуючи Кобзаря, писав вірші українською мовою, а, рятуючись у Москві від чорнобильської радіації, лаяв «Америку» на «русском язикє», що не завадило йому в пенсійному віці одержувати доброчинне американське харчування. Нині він «кобзарює» в «Бульварє» Діми Гордона. Здогадалися, хто? Віталік Коротич!
В секторі «К» праворуч від Ліни Костенко поважно сидить мумія старшого пропагандиста Головного Політуправління Савєтскої Армії. У 1961-1972 роках – перший голова Комітету з Шевченківських премій, що сам собі й підписав диплом лауреата. Сталінський літературний мічурінець, що проводив селекцію-зачистку «Нашого квітучого саду – Радянської України» від паростків «чортополоху гнилої інтелігенції». Згадали? Він самий, Олександр Корнійчук!
Поглянемо на лаву з протилежного боку колгоспного столу з лауреатськими наїдками. Який талант сидить в дуже чесній шляхетній компанії в секторі, що народ називає «на букву «Х»? Лауреат премії імені поета, що виступав проти царських палаців, Аркаша Хабінський вислужив звання щевченківця тим, що позолотив двері й кришку для унітаза в Маріїнському царському палаці. Інший (кобзарик) з сектора на букву «Х» одержав премію «за впровадження нових принципів конструювання, оформлення та поліграфічного виконання творів класиків марксизму-ленінізму та діячів комуністичного і робітничого руху». Це – Коля Хоменко!
У 1964 році ЦК КПРС порадив Політбюро ЦК КПУ «в светлую дату 150-летия со дня рождения Т.Г.Шевченко, за большой вклад в развитие и укрепление украинской советской социалистической культуры» присудити премію… Здогадалися, кому? Шевченківцем став білявий козачок з поросячими віями, який незадовго перед тим в українській вишиванці танцював гопачка перед Сталіним. Кому ж це почепили золочену медаль з профілем Шевченка? Нашому дорогому Нікіткє Хрущову!
Премію активно почали відмивати одразу після перейменування «колонії-домініона Маларосія» на «незалежну державу Україна». На лауреатську лаву чимдуж почали садовити… точніше, класти незаплямованих українців, не питаючи у мерців дозволу, чи воліли б вони опинитися поруч з тими, хто за життя псував їм кров. Лауреатами Шевченківської премії («Посмертно, зате своєвременно» – Ліна Костенко) – стали Сергій Параджанов, Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Світличний…
Миколу Лабінського – автора-упорядника довідника – на презентації було нагороджено золотим знаком фонду Бориса Олійника, лауреата-шевченківця найвищої комуністичної проби. Упорядник збірника повідав присутнім таємницю свого наукового методу: «широкопрофільним комбайном глибоко копати». Когось викопувати. Когось закопувати.
Цій премудрості комбайнер-енциклопедист навчався у відомих компіляторів української історії і культури, більше двадцяти років пропрацювавши в редакції Української Радянської Енциклопедії. За наполегливу брехню, що виражалася в недобачанні одних українців і піднесенні до небес інших, наставники пана Лабінського – Микола Бажан та інші – нагороджувалися і заохочувалися, як і сам трудяга-енциклопедист.
Про заслуги лауреата Шевченківської премії, «заслуженого працівника культури, широко(!) відомого поета» Миколу Подоляна дослідник Лабінський написав небагато: «Державна премія 1979 року за публіцистичні статті і памфлети в періодичній пресі в 1976-78 роках». Читаючи сьогодні довідник, хто дізнається, що «шевченківець» Подолян виготовляв отруйні помиї для цькування, морального знищення відомих українських інтелігентів?
Навіщо ворушити минуле?
«Обнімімося, брати мої!» – прикривають Шевченковим поетичним рядком закривавлене своє мурло.
Упорядник довідника «комбайном копав» не просто так, а «єжелі по уму». Так чинити підказав добродію Лабінському спритний герой п’єси «За двома зайцями» Свирид Голохвастов. Учень Миколи Бажана для вельмишановних Івана Драча і Миколи Жулинського «по уму» відвів стільки місця в своєму довіднику, на якому могли б розміститися довідки на кількох менш «породистих» шевченківців. Вельмиповажні Драч з Жулинським – за сумісництвом «літератори» – за підготовкою довідника до друку уважно спостерігали з дубових кабінетів Кабміну.
… Дегенеративне задзеркалля (зокрема з пролонгацією в «новій Україні» старої державної премії) стало можливим тому, що з перших років незалежності не відбувся в суспільстві катарсис, довгоочікуваний і життєво необхідний становленню молодої держави. Не було проведено люстрацію (декомунізацію і декагебізацію), як це зробили у Польщі, Болгарії, Чехії, Литві…
Якби у післявоєнній Німеччині не було одразу ж проведено денацифікацію, ганебним чином повстали б і в Німеччині неонацисти так само, як сьогодні в Україні опанували усі ланки суспільного життя учорашні комуністи й помічники «ахранкі». Військовиків сьогоднішньої Німеччини продовжували б нагороджувати «лицарськими хрестами». А чому б і ні? Хрест вічний! Це гітлеризм тлінний.
Тарас Шевченко вічний!
Хто сумнівається в тому? Не треба забувати, що ім’я Шевченка носила в комуно-радянські часи не лише державна премія, якою штампували… «раби, раби, підніжки, грязь Москви». Набраний з енкаведистів партизанський загін його імені лютував на Волині. До сотень колгоспів його імені зганялися радянські раби, хто пручався, того зморили голодом. Тих колгоспів уже нема, як і немає партизанського загону кривавих провокаторів імені «поета-революціонера Шевченка». А зганьблена комуно-державна премія продовжує існувати, хоч швидкоруч і намакіяжена у синьо-жовті кольори.
А треба було вчасно і рішуче перегорнути ту сторінку української історії й запровадити нову премію, справді нової України. Назвати її, приміром, «Великий Тарас», чи інакше. Не довелося б перевертатися в трунах героям-мученикам, яких перелицьовані єзуїти прилаштували до старого «колгоспу імені Шевченка» з підфарбованою вивіскою, відбілюючи чорних кобелів-лауреатів минулого, а заодно й себе нинішніх.
Георгій Бурсов
