Підозрюю, що далеко не усі то робили і навіть не усі знають, що то таке ріщак. Глухої осені, коли листя з дерев вже повністю опадало, мама з татом сокири в руки і гайда на Горани. А там вже, аж за цвинтаром, починався наш грабовий ліс. І я ще зовсім малим, але з такою радістю біг, аж підскакував, за мамою з татом…
Бо була у мене якась така тверда впевненість, шо без мене вони точно не справляться. Тато давав мені нести сокиру і я, як здоровий дядько, закидав її собі на плече і марширував з нею як головний сиворівський рубака.
А се наші люди отримували ділянки лісу на його прочистку. А красноморді совєти і тут оформляли усе для людей по-каторжному. Бо щоб нарубати собі один ріщак, який будеш мати право відвезти одною підводою додому, людина мала нарубати савєцкой родінє 2-3 ріщаки.
І яка ж то неймовірно тяжка робота! Граби височезні, а з інструментів лише сокири. І нагепатися тра було так, шо вочи вилазили. І рубали всі — і чоловіки, і жінки, і навіть ми, діти. То ще й ретельно тра було рубати, шоб, боронь боже, штурпак не лишався, бо той Катеринівський паразит, лісничий Ющак, всі печінки тобі виїсть, то така була нудь. Ага!
Але іншого світу я не знав, іншого життя не бачив, і сей світ мені був найкращий. Бо коли ти зачаровано дивишся, як тато вправно підрубує майже в земли, твердющий відзамок високого граба і нема-нема та темно-сіра, стрімка деревина начинає нахилятися і десь ніби аж з-під небес, з тріском летит на землю, то кожне дерево, се ніби якась натуральна перемога. І під час падіння граба, коли ти вдивляєшся в то пружне гілля, ти бачиш хмаристе небо. І ті гіляґи, махаючи велетенськими руками-віниками, летять до землі і ніби прощаються і з небом, і зі своїм лісом…
А після того, ти хапаєш рученятами того граба і тягнеш його поміж інших дерев, аби скласти рівненько у ріщак. І коли тягнеш, то збурюєш тою деревИною найпахучіший жовто-листий килим грабового світу. І шум того листя тякий насичений, шо тобі аж вуха закладає!
— Хлопці, лишайте то трохи, – каже мама.
І ми вже всідаємося на листяну кучерявіть того природнього покривала. Дістає мама з торбини запашний домашній житній хліб і вже порізане на кусочки сало. Присідає до нас ще і дядько Ігор, той що найкращий хадзяїн на Горанах.
— Женю, а ти взяла трохи чемерґесу? – питає тато маму.
— О, таж ти ґосподар, я думала шо ти взяв!
— Ну, то шо поробиш, нині буде без горівки!, — з доброю усмішкою вирівнює усе своїм кАзанням дядько Ігор.
Кусаємо хліб з салом, смакуємо… Але не довго, бо осінній день маленький, то сонце світить скупо. А я тим часом випитую у старших, чи є в нашім лісі вовки. На що я вперше, тоді ще малим, почув якісь дивні відповіді. Дяько Ігор сказав, що страшніші за вовків — люди. А тато добавив, що ще гірші за вовків, серед людей — свині…
Дорубували того дня і доскладували той ріщак вже з останніх сил. Вечоріло, а додому ще було йти через наш глибокий яр. А я все рівно тішився. Бо знав, шо якби я не вродився, то мамі з татом точно набагато тякше було б скласти сего ріщака. І дивлячись як рівненько складені і як акуратно коликами підпер тато дрова ріщака, мені робилося і добре, і тепло.
Я знав, як взимку, гарно будуть в грубці тріщати дрова, а в піддувайлі грубки, на чистому попелі, тим часом будуть запікатися, дуже запашні картофлі. Ми їх гарячими будемо розлуплювати, смакувати, сьорбаючи наваристий мамин капусняк.
А ше вдома, вдвох з Ніксоном, будемо залізати на хвіст ріщака, будемо гойдатися на нім, підлітаючи аж до небес. І на весь наш яр по-дитячому гарлапанити:
Гойда, гойда-ша
Де кобила, там лоша
Гойда, гойда-шааа…
Сергій Файфура
