Чотири роки тому помер Мойсей Фішбейн (1946-2020) – один з найвидатніших поетів свого покоління. Тут уривок із мого есе “Подвійний портрет у контровому світлі”, про нього і про Целана (якого він перекладав, і чию долю багато в чому повторив). На фото – 1990 р., Мойсей у Києві – вперше після років вигнання (хто нас тоді знімав – не пам’ятаю, здається, він купував в універмазі “Україна” якісь сувеніри перед від’їздом, і перспектива того від’їзду його зовсім не тішила…)
“Можливо, найточніше про Целана висловився, вже після його смерти, Еміль Чоран: «Чарівний і неможливий, нещадний, при всій своїй безмежній м’якості, чоловік, якого я любив і водночас уникав, боячись його чимось поранити, бо його ранило все». Довший час мене ці слова якось не чіпляли: ну, ранило, ну, вразливий, – чи ж мало на світі вразливих поетів із незагойними психотравмами, кожен із нас у глибині душі хоче на ручки…
І тільки в травні того року, коли – за воістину міфологічним збігом, рівно через 50 років після Целана, – в одній із київських лікарень відійшов його «духовний двійник» Фішбейн, мені немов повернули вимикач, і я вгледіла їх «подвійним силуетом» – один підсвітив другого. Бо Фішбейн був близько, поруч і ще не в підручниках – захоплюватись ним ще не входило в обов’язковий норматив культурної людини. Тож у некрологах зарясніли згадки про «нелегкий характер», і як із ним «бувало непросто», а вслід їм посипались і анекдоти, не без ноток похвальби, про те, як небіжчик докучав оповідачам своїми телефонними дзвінками, – і ось тут я й згадала Чоранів винуватий запис (непублічний, для себе зроблений!) про те, як він уникав Целана, бо того було важко витримати довше, ніж півгодини («я за цей час геть змучувався»), – і в пам’яті мені ввімкнулося й гостро заболіло від того, що наяву цієї докуки вже ніколи більше не буде: «Привіт, тітко», – напливаючий із трубки Мойсеїв нестерпно прекрасний, оксамитної ворсистости й рокочучої глибини баритон, що віщував принаймні годинну «авторську програму» (недарма він стільки років пропрацював на Радіо «Свобода», де від його «нелегкого характеру» лізла на стіни вся українська редакція, а йому, може, треба було всього-то дати вести власну програму, щоб він читав в ефірі вірші, свої й чужі?..).
За тим ішло читання нового вірша, що оголошувалось із незмінним захватом вірянина перед божим об’явленням: «Сянонько, я написав вірш!» (може, через те, що в перші еміґраційні роки, відключений від звуку української, як від джерела живлення, він перестав був писати вірші, і те, що вони вернулись до нього в кінці 1980-х, разом із надією на повернення в Україну, сприйняв справді як чудо, котре щоразу слід вітати побожними криками й бігти звістувати всьому живому?..). І так само обов’язкову частину Мойсеєвих телефонних орацій – до речі, як і Целанових листів, – складали скарги, і теж целанівської гнівно-викривальної стилістики: на когось, хто його не зрозумів, щось неслушне бовкнув, а також – другою чергою, як похідною в диференційному рівнянні, – на когось, хто не зрозумів уже скарги на того першого, <…> і все це могло б дійсно змучити вас за яких півгодини (бо кому ж хочеться й собі потрапити в число поетових кривдників, а стежити за кожним своїм словом, щоб було ніжне, як пір’їнка, таки нелегко…), – якби не компенсувалося тим, що́ в Мойсеєві всі звали «артистизмом», а доречніше було б, як Чоран у Целанові, – «чарівністю».
Мойсей теж умів бути чарівним – і блискотливим, і дотепним, як стенд-ап комік (особливо в мистецтві словесних імпровізацій та фехтуванні мовними масками, аж шкода часом бувало, що того ніхто не пише на магнітофон!), – а ще ядучим, і самоіронічним (пісеньку власного витвору «Я телефонний наркоман!» він мені колись проспівав у трубку від початку до кінця, не даючися збити: «Та почекай ти, послухай, я дуже гарно співаю!»), і завжди по-звіриному чутким на ваш настрій – на те, скільки ви ладні ще його слухати й співчувати, і в який момент пора перемкнутись на щось мімішне й розповісти, наприклад, про «єдину душу, яка завжди його розуміє», – пуделя Тьопу…
Атож, його було так само важко любити, як і Целана, – і жінкам, припускаю, також. Людмила, його перша дружина, розповідала мені, яким гірким був для неї хліб вигнання і в Ізраїлі, і пізніше, в Німеччині, – але дівчатка цього покоління читали в школі про дружин-декабристок, а хлопчики слухали Галича – «Сможешь выйти на площадь? Смеешь выйти на площадь?..». «Площею» Фішбейна, яку він обрав для себе в глибокій вірі, що насправді це вона обрала його, стала українська мова (писати нею вірші він, несподівано для себе, почав, коли служив в армії на Далекому Сході).
Для 1970-х, коли вірність цій мові звалась «українським буржуазним націоналізмом» і мала свій еквівалент у КК УРСР (7 років таборів і 5 заслання), це був вибір і сам по собі «дисидентський» – а вже для сина радянських, читай русифікованих, євреїв (дві Фішбейнові «спадкові» двомовності, ідиш+румунська по батькові й ідиш+українська по матері, було «обнулено» Сталіним ще до його народження, в новій імперії чернівецькі євреї вчились говорити з своїми дітьми по-російськи!), то й поготів ірраціональний: ніби мало було клопоту в ті роки бути євреєм, щоб ще й «український націоналізм» на свою голову стягати добровільно!.. («Смотрите, он же сумасшедший!» – як прокричав про нього один із стовпів радянської каральної психіатрії, коли Мойсей, уже в Ізраїлі, замість подати тому при знайомстві руку – дав ляпаса: жест цілком космогонічного масштабу, і вже оспіваний у літературі раніше – Шевченком у поемі «Юродивий», тож лишається лиш пошкодувати, що скандал тоді зам’яли, і, як і в 19-му столітті, «Глухими, темними задами /На смітник винесли», навіть не перетворивши на міську леґенду…)
Чомусь цей момент уперто іґнорують всі критики – а тим часом саме він найбільше ріднить Фішбейна з Целаном: подібно до того, як Целан ціле доросле життя мучився власною виною за смерть матері – за те, що не встиг вчасно вивезти батьків з міста й вони загинули, а він вижив, – так Фішбейн довіку чувся винуватим за свою еміґрацію: за те, що він урятувався, втік від КГБ, як колобок у вікно, відкрите радянським євреям поправкою Джексона-Веніка, – а його друзі-українці, ті «свої», по духу і по слову, що на початку 1970-х прийняли його, вже в Києві, в своє «ямбове коло» (він і першу збірочку свою так назвав, «Ямбове коло»!), – рушили хто по етапу, хто в психушки (Тарас Мельничук, Василь Рубан – це якраз поети Мойсеєвого покоління, і йому теж слідчий КГБ грозив психушкою, і, можна не сумніватися, сповнив би погрозу, якби він не еміґрував)…
Микола Лукаш, із яким вони мусили здружитись уже бодай тільки на ґрунті мовної одержимости, з цього приводу каламбурив: «Хто аїд – в Порт-Саїд, а хто гой – в Уренгой» (Лукаш із будь-якого приводу каламбурив, голова йде обертом, коли здумаєш, як вони з Фішбейном мусили натхненно й наввипередки, як два солов’ї, вправлятися в цій грі по вже-неіснуючих київських генделиках 1970-х, аж стукачі не похоплювались записувати!) – і Лукаш-таки першим найпрозірливіше відкоментував, одним макаронічним чотиривіршем, і драму Мойсеєвого від’їзду:
Що ж ти коїш,
І куди ти їдеш?
Хетсі – ґоїш,
Половина – ідиш…
(«Хетсі, – пояснював Мойсей, коли, приїхавши до Києва в 1990-му вже громадянином Ізраїлю та знаним у діаспорі поетом і не заставши в живих ні передчасно згорілого, після 15 років вимушеного безробіття, Лукаша, ні інших «своїх» із «ямбового кола» 1970-х, сповідався нам, молодшим, котрі в міжчасі наросли, – «хетсі», це івритом «половина», ви не уявляєте, що то був за чоловік, він і іврит знав – а я його і в Ізраїлі до пуття не вивчив…»)
Кажучи простіше, у них обох був «комплекс вижилого» – і в Целана, і в Фішбейна. З цієї «внутрішньої переклички», «заримованости»-закільцьованости доль <…> можна було б писати історію зниклого українського єврейства в 20-му столітті…”
Оксана Забужко
