1958 рік.
Події у світі. 4 січня — Після 92 днів перебування у космосі, увійшов у атмосферу Землі і згорів радянський «Спутник 1», перший зроблений людиною об’єкт, що вийшов на навколоземну орбіту.
Так СРСР готувався скинути ядерну бомбу на голову буржуям. Тільки кому б ми тоді продавали нафту та газ і в кого купували пшеницю?
6 січня — Радянський Союз повідомив про плани протягом року зменшити чисельність своєї армії на 300 тисяч вояків. Це скорочення стало найбільшим із серії скорочень радянських збройних сил, що проводились в рамках оголошеної Микитою Хрущовим у 1956 році політики «мирного співіснування» із Заходом. Всього за два роки чисельність Радянської армії зменшилась на 2 мільйони і наблизилась до 3 мільйонів військовослужбовців.
Все логічно – буде ракета, армію можна скоротити до «невеличкої», до 3 мільйонів. На секундочку, сучасна армія Китаю з його населенням (!) — Народно-визвольна армія Китаю, НВАК — найбільша за чисельністю армія у світі — 2 250 000 чоловік.
31 січня — Здійснено запуск першого американського штучного супутника Землі «Експорер-1», котрий встановив наявність навколоземного радіаційного поясу. У гонку озброєнь включились США і розвивають свою ракетну програму.
5 лютого — Гамаль Абдель Насер став першим президентом новоутвореної Об’єднаної Арабської Республіки, до котрої увійшли Сирія та Єгипет. Вже в 1961 році Сирія вийшла з ОАР, а Єгипет ще до 1971 року користувався назвою неіснуючої держави.
А СРСР одразу спробував побудувати у Єгипті соціалізм (у себе ж усе було чудесно), заодно задумали з часом «вирішити» проблему Ізраїля, натравивши на нього Насера. Щоправда прізвище маріонетки виявилось пророчим і розгромити Ізраїль не вдалось. Зате лишилися пісенька про Насера, Героя Радянського Союзу:
Живёт в песках и жрёт от пуза
Полуфашист, полуэсер,
Герой Советского Союза,
Гамаль Абдель на-всех-Насер.
16 березня — Цього дня компанія «Форд Мотор» випустила свою 50-мільйонну машину — це був автомобіль марки «Thunderbird». Зате у Радянської армії у цей період на озброєнні перебувало до 60 000 танків типу Т-54/55. На них і «подорожували», в тому числі туди, де були автомобілі марки «Thunderbird».
17 березня — На американському космічному супутнику «Авангард-1» було вперше використано сонячні батареї. П-фф-ф, та у нас щороку в березні діди з бабами вилазили на призьбу, як перше весняне сонечко пригрівало — і ставали «сонячними батареями».
4 липня — На Харківському тракторному заводі випущено 500-тисячний трактор. А ще через пару десятиліть вони почнуть замінювати ручну працю в колгоспах.
12 вересня — У США випробувана перша інтегральна схема та створено перший промисловий зразок. Вони вважаються «батьками» мікросхем. В нашому «нєрушимому» Союзі лампова електротехніка працювала до початку 90-х рр. чи й довше — і горя не знали.
19 жовтня — У Брюсселі завершився перший після Другої Світової війни міжнародний ярмарок, котрий офіційно іменувався «Брюссельська універсальна міжнародна виставка» і проводився під гаслом «Погляд на світ — новий гуманізм». Його відвідало 42 мільйони людей, котрі стали свідками демонстративного протиставлення капіталістичного (США) і комуністичного (СРСР) «бачення світу». Крім того, що їхні стенди розташувались у протилежних кінцях виставкової зали, кожна з країн зробила наголос на ідеологізованій демонстрації власних досягнень — СРСР на космічних досягненнях колективного розуму (перший супутник), США — на високому рівні повсякденного сервісу середнього американця (кухонне приладдя, побутова техніка).
Символічна картина – радянський колгоспник у кухвайці і кирзових чоботях, виходить вночі з хати-мазанки, яка топиться соломою і, справляючи малу нужду на купу гною, замріяно дивиться у зоряне небо, шукаючи радянський супутник. І його душу «розриває» від гордості за щастя жити у країні Рад!
13 грудня — Американськими вченими був проведений запуск у космос живої істоти з поверненням на Землю. На борту ракети АМ-13 перебувала мавпа Ґордо, вона провела 15 хвилин в космосі, але повернувшись на Землю… капсула з мавпою затонула в океані. Приблизно у цей час гордий радянський колгоспник збирається зірвати Джекпот, подвоївши свій місячний прибуток за сприятливих обставин (дивись нижче).
Той-таки 1958 рік.
Бахмацький (тоді Дмитрівський) район,
Рубанські кар’єри
У вершині річки Хвощова, яка бере початок у районі с.Терешиха, біля зниклого вже хутора Хаїха, на стику Бахмацького та Ічнянського районів Чернігівщини ще перед початком Другої світової війни почалося добування торфу, а в 50-60 рр. стало навіть відносно механізованим.
Ріка Хвощова зникла з карт і з самого життя, зараз її русло називають або просто болотом, або залежно від конкретної місцевості: Рубанські, Романкова гребля, Шумки, Ко(а)тлован, болото коло Рябух, тощо.
Її русло каналізовано від Котлована до місця впадання у р.Ромен, вище по течії зараз вже й не зрозуміло – природня там канава чи штучна, для спуску води з кар’єрів.
У 1958 році інтегральних схем хоч і не було, але торф держава копистками (спеціальними лопатами) вже не копала. Була спеціальна машина, яка копала і викидала його на берег. До появи машини, яка формувала брикетики з торфу і сама їх розкладала по полю, це робили люди.
Шматочки торфу ношами розносили по полю вручну і розкладали сохнути, тоді складали у «ліхтарі» — пірамідки, які провівав вітер. Поле для сушки – берег річки, у якому були прокопані вузькі та неглибокі дренажні канави, щоб ґрунтові води не заважали процесу висушування альтернативного радянського палива.
Об’єми викопаного торфу можна легко зрозуміти зі зроблених з повітря сучасних фотографій Рубанських кар’єрів. Там і зараз глибина води 1-3 метри, і це враховуючи постійні посухи останніх років та замулення водойми. А у часи добування торфу все було серйозно, це ж не сонячні батареї у космосі розгортати.
З утвореного кар’єру вода відкачувалась мотопомпою у русло річки залізною трубою. Нині ці місця звуться просто Рубанськими кар’єрами 1,2,3,4. Місце дії взимку було засніженим, усі канави замасковані снігом і невидимі.
Герой розповіді жив у Дмитрівці, кілометрів за 7-8, якщо навпрошки полями. У сутінках грудневого морозного вечора Федько вирішив зайнятися фітнесом. Для нього пробігти на лижах до «Совхозу» — хутірського поселення біля Рубанки, на місце торфорозробки — було заввиграшки.
Мета – подвоїти бюджет.
Його колгоспна зарплатня у 45 крб. могла зрости удвічі за умови мисливського фарту. Впольована видра (цінний хутровий звір) у заготконторі теж коштувала 45 крб.
За такі гроші варто було вночі на лижах збігати якісь 15-16 км., посидіти на віхтику соломи в рюкзаці і добути видру, яка ночами виходила на кригу з’їсти впольовану рибину та побігати, розім’ятися.
Де робити засідку — Федько добре знав. Між двома здвоєними кар’єрами був своєрідний обніжок, як зараз кажуть «бровка». Навпроти нього, якраз навпроти «Совхозу», одна з дренажних канавок, припорошена снігом, була незамерзлою. У неї заходила подихати риба, а за рибою, відповідно, полювала видра.
Місце стику канавки і кар’єру не замерзало, тож на лід і виходила видра, щоб поласувати рибкою або просто побігати й погратися на снігу.
Отож, Федько ще раз обдивився місце, обтоптав сніг, примостив на купину рюкзак із завбачливо напханою у нього по дорозі соломою, і сів.
О 19 годині в грудні, звісно ж — уже ніч. Ті, хто не знає і не уявляє, що таке зимова засідка — не зрозуміють. Майже повний місяць іноді ховається за хмарами, у його світлі видно все, що цікавить мисливця. На мороз у 10-15 градусів Федько не зважає, звик. Та й рідна партія не забуває навіть про такого шукача пригод, як він, розважає — у хуторі встановлено репродуктор, і радіо горлопанить від 6 години ранку до 24-ї ночі, радісно розповідає про тони надоєної озимини на гектар добутого вугілля.
Федько аж на «Совхозі» те радіо чує. Кричало воно добряче, пластикових вікон тоді не було, а через прості «одинарні» гарно чути і по хатах. Лежиш на печі, соломою чи верболозом, або й принесеним торфом натопленій, і слухаєш, як Америка загниває, а радянські громадяни живуть все краще і краще.
Першу видру мисливець побачив праворуч від себе, а для «правші» швидкий постріл — неможливий. Хутчіш за звіра не розвернешся, все одно втече, тільки себе покажеш і зіпсуєш полювання. Тому Федько просто спостерігав, поки видра знову не пірнула в ополонку.
Тим часом радіо в селі повідомляло: «В Масквє 23 часа!». Пізненько. Федько вже й замерзати трохи почав.
Аж — ось вона!
Одним рухом ковзнула з води на сніг, у місячному світлі від неї полетіли іскри водяних бризок. Обтрусилася і взялася за рибину, яку щойно вполювала. Хвилини чекання на момент, коли можна буде зробити постріл потяглися до болю довго. Шанси на вдалий постріл були кращими, ніж у його друга Ілька, коли він полював на зайця з одностволкою, коли поклав діда пикою у попіл…
Як не як, а двостволка, куркова рушниця 16 калібру, як казали діди — «отулка». Повільно і тихо підняв Федько рушницю, довго обирав момент. Місяць знову заховався за хмари. Нарешті, коли вже й видра, здається, відчула чи угледіла щось непевне, Федько вистрілив.
Класичний мисливський набій того часу споряджався димним порохом, тому ефект від пострілу був як у битві при Ватерлоо – спалах, іскри незгорілого пороху — навсібіч від ствола, і дим — як від наполеонівської гармати.
Нема!
Видри на льоду НЕМА!! Тільки щуча голова валяється і показує, що це все Федькові не привиділось.
У запалі і мисливському азарті хлопець зривається бігти до ополонки, вмить забувши про приховану снігом дренажну канавку. І провалюється попід самі руки у воду та гамулу!
У той час простіше було втопитися, ніж утратити рушницю, тому першим ділом мисливець рятує саме її. Борсаючись у болоті, чіпляє її на загородку з лозинок, якою була перекрита канавка і яку він і не бачив перед цим. Місцеві хутірські рибалки так ловили рибу, ставлячи ятір у залишену в загородці дірку. Риба, йдучи в канаву дихати, потрапляла до ятера…
Тим часом Федько, врятувавши отулку, вибирається на сніг і сам. Не роздумуючи і не втрачаючи часу, закидає рушницю за плечі, взуває лижі і біжить, як навіжений, додому.
Перші кілометри пробіг непомітно, далі одяг почав перетворюватись спершу на «картон», тоді на «фанеру» і врешті став схожим на залізні обладунки тевтонського лицаря. Темп бігу неухильно падає, Федько вже б і не проти опинитися у теплій хаті, але до неї ще бігти і бігти. Йому стає не по собі…
Я не знаю, звідки взялися легенди про снігову людину, але версія, що нею міг бути ось такий Федько — здається мені цілком імовірною. Уявляєте цю картину — білий медичний халат, забрьоханий мулом і задубілий на морозі, одяг, який видає звуки, ніби з хати здирають покрівельне залізо, зблідле на морозі обличчя переляканого чоловіка! І ні звуку з вуст, бо губи задубіли і вже не здатні відкритися.
Не дивно, що дядько, який кіньми їхав шляхом на Рубанку не на жарт злякався, а ще більше — його коні. Не часто таку примару серед ночі зустрінеш, бозна, що воно таке, краще об’їхати і дати коням батога. Тобто дядько з кіньми втік від такого страховидла.
А Федько таки дійшов додому.
Хата буле не зачиненою, на сина чекала мати. Миттю зрозумівши, що сталося, почала роздягати. Верх ще сяк так стягла, а штани довелось розрізати до колін, щоб стягти.
Думаєте, замерз Федько, захворів та й помер і не ходив більше на полювання? Зараз же! Вранці, щойно радіо заграло, вибіг у двір, знайшов старі вила, загнув на них зуби, став на лижі і побіг шукати в ополонці 45 карбованців, тобто видру.
І тут уже Богиня Полювання вирішила над Федьком пожартувати.
Видра-таки знайшлася, але знайшлася вже навесні, коли на Рубанських кар’єрах починався нерест щуки. Всі мисливці і рибалки добували там рибу, браконьєрячи, хто як міг. Стріляли її рушницею, били остами (спеціальні багатозубі вила із зазубриною, як у рибальського гачка), ловили підсаками, ятерами чи сітками.
Щуки там було як лосося у канадських річках, тільки роль ведмедів виконували тутешні сільські дядьки. Ось тоді і знайшлася вона, та Федькова видра, вже розкльована воронами та сороками. Дикий звір, народжений на волі волів і померти вільним, а не в руках мисливця…
Сергій Балашов,
зі спогадів мого старшого товариша
і друга С.Г.Ф.
