Ексклюзивна хвиля

Юрій Логвин про Миколу Лукаша

19 грудня великому Миколі Лукашу – 100 літ від дня народження. Згадує Юрій Логвин… «…Той столик в Ірпіні, за яким сидів Микола Лукаш, був схожий на ресторанний лише кількістю ніжок, на яких він стояв. Та й Микола Лукаш дивився крізь товстенні скельця невесело…

Він був в Ірпіні лише з ласки Павла Архиповича, бо вже йшов дев`ятий рік, як його виключили зі Спілки за наївні слова на захист ув`язненого Дзюби. Дзюба не зміг довго тримати пресинг слідства. Покаявся. Його випустили, але Лукаша до Спілки не підпускали.

Лукаш мене зразу впізнав, коли я підійшов до його столика. Щоб не розводити довгі церемонії, я попрохав його допомогти мені зробити для медалі напис грецькою мовою “Тесей” та “Аріадна”.

Микола Олексійович зробив рукою жест: “Зараз!”, допив узвар. Витяг із пластмасової вазочки клаптик серветки й обгризеним олівцем із тієї ж вазочки відтворив обидва імені. Ми пройшлися рипучим снігом до його помешкання. А навколо нас стрибав пес без одного вуха. І все заглядав нам у обличчя такими розумними очима, що аж ніяково ставало.

Ця коротенька розмова з Миколою Лукашем якось непомітно підняла мій настрій. Робота побігла, і я зробив ескізи аверсу з Тесеєм і реверсу з Аріадною. Та ще й прилинула чудова думка з`єднати аверс і реверс ниткою Аріадни, перекинувши її через ребро медалі від Аріадни до Тесея.

Письменної “творчості” в Будинку творчості не відбулося, але малював увесь час. Малював краєвиди з вікна бібліотеки. Ще до когось заходив, не пам`ятаю до кого, і малював з їхніх кімнат. Коли була відлига, то малював червоних маленьких, але страшенно галасливих, півника та курочку, що полюбляли сидіти як дві жар-птиці на присипаній снігом кривій сосні. Малював чорні холодні плеса Ірпінської води в облямуванні вогкого важкого снігу. Малював полохливого дятла, що завис голічерва під суком і щось вибивав з-під кори. І етюди, і начерки вийшли добре. Отож ірпінським краєвидам я завдячую тому душевному поштовху, який сприйняв від Лукаша.

Я таки в своїй холоднючій і вогкій оселі захворів — кашель та різкий біль у дихалках просто роздирали мене. Кілька днів я не вилазив із своєї нори. І ми з Миколою Лукашем не бачились.

І ось я знов у їдальні. Якась зміна в атмосфері. Наче все чистіше, біліше і наче тихіше. Аж дивлюсь — у сусідній бічній залі, вона на дві сходинки наче вища, за столом три персони — товаріщ Канівець со дружиною і со дщерію. Наш малоросійський ленініст-ульянознавець, щирий жлоб, не міг сидіти разом з усією посполитою пишучою братією.

Отож я тихесенько сів та й сьорбаю свій супчик, щоб швидше — до оселі. Бо завжди в мене (і виборне і призначене) начальство викликало якусь нудоту. Коли я вже й черговий компотик перехилив, та швидше до гардеробу, як мене Лукаш із-за свого столика кличе. Я підійшов, він за столом в той день сам обідав. То я сів і терпляче чекав, коли він скінчить.

Як він закінчив обідати, то так само, як попередньо, витяг з вазочки серветку та замордований олівець, і пишучи грецькі літери, почав пояснювати:
— Оскільки Тесей — герой Аттіки, та ще це стосується архаїчних часів, а в нас написано THESEOS, то нам треба писати THESEYS.
— А ім`я Аріадни як? – питаю.
— Пиши так, як перший раз написали.

Все, як сказав Лукаш, я зробив. Але при формуванні воскові літери попсувались. І на бронзовім відливку медалі написи важко прочитати. Отож коли є похибки в бронзових медалях, то вони не з вини славетного Миколи Лукаша, а через те, що в “моєму” корпусі було холодно й вогко, і воскові літери погано приліпились до моделі.

Так-сяк добув я тоді своє ірпінське сидіння. Для покріплення знань і духу були ще перед тим кілька зустрічей на обіді та кілька прогулянок по рипучому сніжку до Лукашевої хати. Я заходив до його келії на дуже короткий час, бо Лукаш говорив мені:
– Довго не будемо балакати – сідаю працювати.

Говорилось це так спокійно й лагідно, що затримати його гутіркою хоча б на зайву хвилину було б просто дурістю.
Вже перед моїм від`їздом згадали ми із Лукашем дарований обід за купони Віри В. у ресторації готелю “Дніпро”. Як Лукаш мені тоді подарував чи не найстаровиннішу українську загадку:

Виса – висить
Хода – ходить
Виса впала –
Хода з`їла

Це дитяча базаринка-загадка про грушу – “вису” та “ходу” – свиню. Вже після Лукашевої смерті я на цій загадці побудував цілий розділ в авантюрній повісті “Сліди на плинфі”.

Ось про що я зараз думаю, бо тільки сьогодні збагнув, як завжди пост фактум, що, власне, Лукаш мав дивний дар навіювання. А це головна якість в особі вчителя, наставника, старійшини, майстра у справі.

Те, що Лукаш пояснював про слова, про мову, говорилось ним без усякого притиску, без педалювання, ніколи, боронь Боже, в імперативній формі. Він безхибно відчував момент уваги з вашого боку і тоді подавав вам якусь цікавинку. Він не вчив вас, він ділився з вами своїм знанням.

І ще одне – про Лукаша і книжки. Я бачив прекрасні особисті бібліотеки. Хто з власників тих бібліотек добре знав свої друковані скарби, хто гірше. Але не можу пригадати, щоб хтось із них тримав у голові всі свої томи белетристики, довідників і словників.

Якщо їм щось було треба, то вони, як правило, починали шукати спочатку полицю, потім книгу, потім у книзі сторінку, а вже на сторінці шукали слово. З Лукашем було не так. Коли виникало питання (з моєї ініціативи, звичайно) про якесь слово чи вираз, Лукаш підходив упевнено до потрібного місця, простягав руку і витягав потрібний словник. Не блукав по сторінках. Відкривав том, перегортав не більше двох сторінок і фіксував пальцем потрібне слово. А треба сказати, що в нього з часом все більше й більше прогресували контрактури і пальці його все більше і більше згинались до долоні.

Отож із недоструганим котом, кількома пристойними акварелями та кишеньковою книжечкою, повною виписок, цитат, малюнків ірпінських птахів та дерев, я повертався до Києва.

Було сіре небо, низьке; здається б, під навислими хмарами взимку тепліше. Куди там. Віяв пронизливий вітер над брудним сірим снігом, над сірими приміщеннями станції, над сірими (хоч вони й зелені) вагонами електрички.

Вагон, до якого я вперся зі своїми двома торбами і рюкзаком, був майже порожній. Добре вмостився і почав дрімати під перестукування коліс. Так мені було добре – поволі відігрівався після скаженого вологого вітру й морозу.

Коли тут брязнули двері з тамбура і по вагону покотився галас, зойки, сміх, крики, лайка. Здоровенний гурт циган всипався до вагону. Було всякого віку й статі. Але головно – циганки і циганчата. Вони сіли не кодлом, а порозсівались по всьому вагону. І через голови інших пасажирів щось кричали одне одному, верещали.

Знаючи, що моя скромна постава та пошарпані торби, при всіх їхніх сорочих інстинктах, не викличуть ніяких підступних дій, закрив очі й думав ще подрімати. Та ба! На лаву проти мене гепнулось троє циган, а біля мене вмостилась циганка. Ті троє спокійно засмалили і весь дим пішов на мене. Я тоді вже не палив, а мій бронхіт тільки тільки-но почав затихати. І ця їхня баба теж запалила. Вона була вдягнена не так як інші циганки – яскраво картато, з виставленими з-під яскравих хусток вухами, щоб було видно важкі золоті серги. Мала якесь сіре довге пальто, модні, але дуже брудні чоботи. Оливково-бліде обличчя огортала вохриста пухнаста хустка.

На мене напав кашель від сигарет оцих несподіваних супутників. Я вдяг рюкзака, підхопив потерті свої торби. А циганка раз за разом затягнулась, наче поспішила напалитись від душі і щось стрекотіла-стрекотіла своїм супутникам. Коли ж я оминав її, щоб вийти в прохід, вона просто засичала на мене в якійсь невгамовній ненависті:
– Всєх, всєх в лагерь загналі. Дохнуть із-за вас нельзя. Дишать уже нєвозможно…

Я спинився на мить і подивився їй в очі. Вони просто побіліли від люті. Не знаю чого, але я стояв і дивився їй в очі. Вона перша не витримала і різко відвернула від мене свій блідий вид. Біля тамбуру я обернувся й подивився на покинуте своє місце – циганка сиділа на лаві одна навпроти трьох. А вони не палили.

Я для чого про все це детально пишу? А до того, що своє повернення з циганами до Києва згадав тоді, як мені хтось розповів, як Микола Лукаш спинив бійку між пасажирами електрички та циганами.

При нагоді, як ми з Лукашем здибались біля Академкниги на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького. А перед Леніна, кажуть, була Троцького, а перед Троцького, це вже точно, була Фундукліївська.) я спитав у нього, що то була за баталія з циганами в електричці.

Микола Лукаш посміхнувся і злегка махнув пальцями.
– Та ніякої бійки. Я повертався пізно із Києва до Ірпіня. В останню мить завалились цигани. Все жінки й діти, лише один з ними циган. І тільки від`їхали від станції, той циган почав бити циганча. Ну, може йому років десять, може старший. Бив циган на повний мах. Спочатку люди мовчали, а далі почали казати йому, щоб він відпустив малого. І чим більше пасажири обурювались, тим більше той мордував хлопця. А я бачу – ще кілька разів попаде малого по голові і той – каліка. Я тоді як крикну по-циганському:
– А ну відпусти малого! Не бий! Чуєш?!!

Тільки я крикнув на цигана, як тихо стало у вагоні, а ні гу-гу. І до самого Ірпіня було тихо, поки я зійшов. Все циганське кодло – ні пари з вуст…

Ага. Ось іще одна історія з Академкнигою на Леніна. Стояли там біля книгарні кілька україномовних міських літераторів, серед них Коротич, та ще два іноземні гостя, ну й, звичайно, перекладач, а може й два. Коли виходить із книгарні Лукаш. Лукаш, як завжди Лукаш – холоднеча, а він у піджаку, на горлі благеньке кашне, а під пахвами два стоси книжок старезних. Підійшов він до гурту, стоїть та й слухає. Слухав, а тоді й питає одного гостя:
– Скажіть, будь ласка, чи ви не з Каталонії?
Той здивовано каже:
– Чого б це я був із Каталонії? Я аргентинець. І всі мої предки, на скільки мені відомо, теж аргентинці…
Коротич аж розцвів – нарешті в Лукаша прокол. Вітасик любив і любить чужі проколи.
Але Лукаш не зніяковів і каже:
– Тоді поясніть мені, будь ласка, чому таке й таке слово ви вимовили саме так. Так його вимовляють лише каталонці.
Тоді іноземний гість каже:
— А справді. Так його вимовляють каталонці. А я вчився в Університеті в Барселоні…

Отаке було вухо і така була пам`ять на слова і звуки у Миколи Лукаша.

І то не тільки на мови, які були йому, як європейцеві, близькі хоча б за однією вже географією. Те ж саме було в нього і з далекими мовами, коли з якоїсь причини вони привертали його увагу.

Свідком одного його дивного зацікавлення я був особисто. Того разу ми зустрілись під його будинком на Печерську. Бо він жив у письменницькому будинку, внизу там наш літфонд. Як завжди шахраюватий, шарпаний і скубаний літературними полупанками й придурками, але тоді ще вщент не зруйнований і не розкрадений. Я прийшов до усміхненої Марії Дем`янівни по копірку, стрічку та папір. Папір, хоч за свої гроші, так-сяк вициганив, а от зі стрічкою та копіркою нічого не вийшло… Чи справді не було в Літфонді стрічки, чи моя персона в очах Марії Дем`янівни не була на належному місці в невидимому табелі о рангах. У всякому разі, у лагідній і майже щирій посмішці мені було відмовлено.

Тут я вийшов з-під затінку дерев, що отінювали вікна літфондівських кімнат. І зітнувся лице в лице з Лукашем. Він повертався з свого улюбленого відпочинку – грав у парку в доміно. Перед тим ми довгенько не бачились і зраділи один одному. Лукаш запросив до себе. Ну, в щирості Лукашевої посмішки і запрошення в мене ніякої непевності не було.

Лукаш займав однокімнатну квартиру на останньому поверсі. Кімната була вся наповнена світлом, переповнена світлом. І не тільки тому, що в той час сонце просто било в вікно, а тому, що речей було в кімнаті так мало, що вони не поглинали світлових струменів.

Навпроти вікна під стіною стояли дві шафи з картотечними ящиками. В тих довгих ящиках на цупкому папері різного кольору та різної потертості були слова, слова, слова на всяких язиках. Між шафами майже під стелю стовпи із книг. Впритул до цієї дивної архітектури стояла алюмінійова розкладушка із провислою потертою парусиною. Біля розкладушки стояла табуретка з лускою білої фарби, що місцями вже обсипалась. І ще стояв один металевий стільчик, які ото виносять на вулицю біля кав`ярень. Здається, з червоною пластиковою спинкою і таким самим червоним потертим сидінням. На стінах нічого не було. Може щось чи до того, чи потім і було, але в той момент, коли я прийшов, нічого не було.

Але одна картина в кімнаті все ж була… Тільки не на стіні, а під стіною. Як і належить, в рамі. Але не тому, що вшановують цінний твір, а тому, що картина намальована не на полотні, а на склі. Ну, а це вже зрозуміло всім, що картина на склі без доброї рами має дуже мало шансів лишитися цілою. Картину на склі написала одна метка і галаслива прониза. Це завжди всіх дивувало, що Лукаш її сприймав на повному серйозі. А мистецтвознавці і вправні фахівці лише плечима знизували, коли взнавали, що хтось її на серйоз має. Та, зрештою, ну їх, ті картини і їхніх авторів. Мене мало цікавлять ті, хто хутко пристосовується до кожного нового подиху часу, а не оновлюється душею своєю… Чого в них учитись?

Найголовніше у Лукашевій оселі на той час знаходилось на столі. Але спочатку про стіл. Стіл на металевих ніжках. Під ансамбль до стільчика із пластмасовим сидінням. Сам стіл був з потертого блакитного пластику. І на тому блідо блакитному столі лежала лише одна книга. Дуже дивна товстенна книга. Просто куб – її висота, ширина і товщина були однакові. По всіх трьох гранях. Палітурка полотняна, грубого ткання, сіра. Видно, що дуже стара, але майже не замацана.

Я відкрив палітурку і побачив на старовинному цупкому папері чітке, прекрасного друку, досить великого розміру гебрайське письмо.
– Що це?
– Біблія… Я коли дійшов до того місця в Аполлінеровім вірші, де в божницю над Рейном вступають два рабини, мені здалося, що Аполлінер неправильно процитував одне речення з Біблії…

Лукаш говорив, а я вже перегорнув Біблію навпаки, щоб гортати її, як належиться всякій івритській книзі, зліва направо. І прочитав лише одне слово, яке було видрукуване латиницею: “Ляйпціг”, і під ним – 1833. Тобто цю книгу видрукували в Ляйпцігу 1833 року.

– … От послухай, – і Лукаш витяг із стосу книг аркушик паперу і почав читати переклад Аполлінерового вірша про те, як ідуть до божниці над Рейном два рабини і люто, ненависно сваряться. І все через бажання здобути прихильність волоокої красуні Лії. Але ось вони переступають поріг божниці, і зразу всі їхні суперечки, суперництво, лють і ненависть зникають – вони належать обраному Богом народові, вони служать Богові…
– Маю сумнів, щоб в Аполлінера була похибка у французькому перекладі Біблії. Адже французька школа орієнталістів одна з найповажніших. Я дивився французький переклад. Там неточність. Невелика, але вона дуже міняє настрій виразу.
– А давно займаєшся івритом?
– Та десь уже рік…
– Ну і як?..
– Не дуже…
– ?
– Часом доводиться користуватись словником… Так що немає чим хвалитись…

Я просто очі на Лукаша витріщив. Справа в тому, що у Москві моїм сусідом по гуртожитку був Єфроїм Баух, російськомовний поет із Молдови, онук поважного рабина. Я тоді спитав Єфроїма, скільки він вивчав івріт, поки став вільно писати, читати й говорити? Відповідь була: “Більше десяти”. І це при тому, що розум молодий, свіжий, ще традиція й середовище – і все одно, більше 10 років! А тут зовсім не молодий Лукаш, нехай і славетний знавець мов, але ж мов головним чином індоєвропейських. І лише рік і… “ще часом доводиться користуватись словником”.

Ще кілька разів при зустрічах ми повертались до цього вірша Аполлінера. Лукаш тоді й розповів мені, що коли натрапив на те сумнівне місце, то відсунув, власне, вірші і заходився вивчати іврит, щоб точно перекласти цитату.

А треба сказати, що особливість івриту та іншої семітичної мови – арабської – в тому, що при написанні позначаються лише приголосні, а голосні пропускаються. І лише в одній книзі на мові із семітської групи, а саме арабській, в Корані, всі без винятку літери позначаються. Але зараз мова не про Коран, а про Біблію на її материнській мові – на івриті.

Лукаш незабаром таки опанував іврит і читав Біблію без паралельного тексту і без словника. Ну, про це вже мені оповідали, бо я свідком цього не був.

У будинку творчості на веранді в шезлонгу зручно вмостився Лукаш і з великим захопленням щось читає. Проходить Л. і питає: “Що ви, Миколо, читаєте?” Лукаш: “Та ось Біблію. Дуже цікаво. Багато місць зовсім не так, як у перекладах…” “А якою ж мовою ви читаєте і про які переклади говорите?” “Та я кажу про всі переклади, що я читав, а цю я читаю в оригіналі” – і повернув книгу сторінками з гебрейськими квадратними літерами. Л. тільки й сказав: “А…” А Лукаш ще зручніше повернувся в шезлонгу і заглибився в читання…

Я не знаю, яким Лукаш видавався іншим, хто його знав. Можу сказати тільки, що в ті останні сім років його життя, коли я з ним зустрічався, то він або працював запоєм, навіть не знаю, по скільки годин і скільки днів підряд продовжувались ті “робочі запої”, або чи просто гуляв по місту чи заходив до друзів. Хоча я не знаю, скільки в нього тих друзів було і хто вони. Знав лише одного, теж уже покійного, – Бориса Харчука.

Ми з Борисом Харчуком одержали в 1982 році в одному парадному квартири. До нього й приходив Микола Лукаш. Кілька разів заходив і до мене. Дуже любив дивитись футбол. А в мене був транзисторний телевізор із манюпусіньким екраном. Зображення в ньому двоїлись – вони якось напливали одне на одне смугами. І ще перетинались білими лініями.

Був дуже цікавий матч. І Лукаш зайшов до мене, коли гра вже почалась. Лукаш присунувся до екранчика окулярами, щоб щось второпати. Він сидів і коментував і гру, і прізвища гравців і суддів. Потім почав згадувати гравців, і суддів і тренерів минулих років… З тодішньої біляфутбольної Лукашевої гутірки добре пам`ятаю, що Егейське море – море Козяче, що острів Капрі – острів Козячий, а прізвище футболіста Балтача – це тюркська назва сторожа на баштані. І хоча гра була цікава, та мій телевізор, поза всякі сумніви, зламав кайф Лукашеві, і він після першого тайму спустився до Харчуків.

Тоді ще, влітку 82-го, він виглядав пристойно, але щось із ним сталось, він почав втрачати до всього інтерес. А головне, це було найжахливіше, він втратив інтерес до свого дивного чародійського діла. І це був кінець. Бо його дивовижна, неймовірна праця тримала його незламним і достойним при всіх незгодах, при всій його делікатності й лагідності.

Я наприклад, і зараз не можу, хоч як напружую свою уяву, побачити і почути внутрішнім зором тієї сцени в електричці… Як же той мучитель повинен був довести Лукаша, щоб він закричав на когось?!!

Помер Микола Лукаш в останні дні літа 88 року… А от чи ховали його ще влітку, чи в перші дні осені, не запам`ятав. Пам`ятаю, що з квітами в труну йому поклали пучки червоної калини. Людей було не густо. Може тому я й помітив зразу одного дуже, дуже старого чекіста. Він завжди з`являвся на похорони справжніх українців. А от чи приходив він на похорон Жені Гуцала – не можу сказати… На похороні ж Лукаша він відстояв усю церемонію прощання.

Отакий був похорон Лукаша – криваві пучки калини в домовині і мовчазний чекіст у рідкому натовпі – шанувальник мертвих українців»

Юрій Логвин, «Нитка Аріадни», 2006.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.