Ексклюзивна хвиля

Книжка, де слово схоже на Молитву

Поезія – це… Що таке поезія? Ні-ні, не треба наукових і ще якихось визначень римованих рядків. Бо, як на мене, поезія – це не лише слово. Поезія – це коли до неба, або в серце, до сльози, до радості й до невимовного болю…

… Коли сад зацвітає, коли сонце із самого раночку велике і лагідне, коли сідає на твою долоню дурний метелик, коли закохуєшся по самі вуха…

… Коли зовсім не думаєш про визначення, а гортаєш сторінку за сторінкою свого або ж чужого життя, як ото читаючи збірку поезії Миколи Гриценка «Лови Love».

Напевно б, я заздрила, коли б вважала себе поетесою. Заздрила витонченості й щирості, полю і небу, хвилям, що шумлять поміж сторінок, почуттям, що ніби вистояне вино розлите поміж віршованими рядками. І не вистояне, що несподівано вибухає у всьому єстві, п’янить, затуманює розум.

Заздрила б талановитій художниці Ірині Проценко, яка обдарувала, обрамила поезію так, ніби увійшла у саму матрицю поетового слова, вималювала його, виспівала, викохала.

Може, трошки і є, ота творча «жабка», бо сама книга – мрія кожного, хто хоче видрукувати свої роботи. Тримати у руках, виважувати, вдихати запах…

Куди тим «шанелям» до запаху свіжовидрукуваної власної книги. А збірка поезій Миколи, ніби матеріалізувалася із мрій: ошатна, золочена не лише талановитим словом, а й фарбою, дизайном, навіть – папером, дорогим і ніжним на дотик. Немов гармонізує з написаним на ньому.

Напевно, саме такою і має бути книга, коли слово у ній схоже на Молитву. Але іншу, без каяття і змагання із самим собою, у благанні Божого прощення. Напаки, тут усюди земна й неземна гріховність.

… Молюсь за ваші білосніжні крила,
За ваші невситимі водоспади,
За цей танок від вірності – до зради
І за спідничок підняті вітрила!

Вже скільки разів читано-перечитано, а книга й досі, ніби зваба до чужого, до ласого, отого, що солодить у серці вимальовану картину, що в кожного зринає з пам’яті, хто хоч раз любив.

… Буде небо цвісти, будуть зорі рости,
Будуть хвилі розгойдувать човен…
Закотилось в траву, тихе слово: «Прости»,
Баламутиться місяць, бо повен!

Паралельні переклади англійською додають загадковості й сумнівів – чи зміг перекладач ось таку щемну і високу лірику передати іншою мовою? Бо рідною його можна відчути серцем, холодом, спекою, спрагою, тишею і громовицею. Навіть – сльозою, коли:

По ранах – рани… Цим вже не болить
(Хоч як ти їх безжально не тривожиш)
Вони цвітуть, немов блакитні рожі
І кожна їх пелюсточка щемить.

Найбільше, чого хочеться від митця – щирості: щирості почуттів, щирості думки. І щоб крізь усе це пробивалося, дароване Небом світло. У кого більше, у кого менше. А в Миколи Гриценко воно щедро ллється із рядка в рядок, зі сторінки на сторінку. І в саму душу.

Валентина Мастєрова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.