21 серпня 1968 року радянські танки увійшли в Чехословаччину для «захисту соціалізму від контрреволюції». А 20-річний німець з ФРН Хуберт Швайцер призначив на вечір 20 серпня у Празі побачення своїй коханій – ровесниці з України Любові Багреєвій… Хуберт закохався в неї у Чернігові. Приїздив у місто на Десні в складі молодіжної делегації. Був вечір дружби у Чернігівському педінституті. На нього прийшла зі своїми подругами і Любов Багреєва, яка навчалася у торговельному технікумі. Хуберт був зачарований дівчиною. Запросив на танець. Щось говорив. Але вона вивчала англійську і нічого не розуміла з його німецької.
У травні 1966 року Хуберт Швайцер від’їздив до Німеччини, і на Київському вокзалі очікував поїзда «Москва — Чоп». Раптом на пероні промайнуло знайоме обличчя. Чарівна білявка з Чернігова сідала у сусідній вагон! Люба їхала на першу свою практику до Мукачевого. Несподівана зустріч її знітила. Високий красень-юнак закляк біля купе дівчини.
Любові було незручно: поряд у купе їхали пасажири, які не знати що могли подумати про неї. Він був для дівчини представником «того», чужого світу, де панує експлуатація людини людиною. А тому трималася так, аби показати залицяльнику, що радянські дівчата не бігають за одним порухом пальця навіть і красеня. Та все ж пасажири умовили Любу дати настирливому кавалерові домашню адресу.
У 1967 році Любу направили працювати у місто Рудки Симбірського району Львівської області завідувачкою виробництва підприємств кооперації. Хуберт, побачивши на карті це містечко, зрадів і написав: «Давай зустрінемося у Празі».
Вона вирішила зустрітися з Хубертом…
Лише у Празі дала йому телеграму. Хуберт відразу призначив побачення на 20 серпня. О четвертій годині прокинулися від гулу вертольотів, танків, стрілянини. Якісь маневри? Ввімкнули радіо, диктор казав: «Це останні наші слова. До Будинку радіо і телебачення наближаються російські окупанти». Любу пересмикнуло: окупанти?! Вона не могла повірити, що Радянський Союз окупував Чехословаччину.
Закохані наблизилися до центру, де стояло багато людей, очікуючи новин. Поблизу Будинку радіо та телебачення палахкотів радянський танк. Якийсь підліток забрався на нього і прикріпив на башті національний прапор. Враз пролунала черга. Люди завмерли від жаху: дитину було вбито!
З вікон будинків вдарили кулемети, автомати. У відповідь радянські солдати почали стріляти по натовпу беззбройних людей. Підлітки, юнаки і дівчата, літні, старі кинулися в паніці на одну з вільних від військ вулицю, що вела вгору. Хуберт тягнув Любу за руку, і вони швидко тікали від небезпеки. Солдати поливали втікачів свинцем. Люба на мить зупинилася: перед нею впав хлопчик. На її очах кулі пробили йому обидві ноги. Хотіла допомогти, але натовп збив її з ніг, і дівчина розпласталася на бруківці.
Раптом відчула, як хтось підбіг. То був Хуберт, котрий, добігши до рятівної арки, збагнув, що кохана залишилася позаду. Піднявши Любу, він поніс її з середини вулиці до стіни будинку, затулив власним тілом. Нараз дівчина відчула, як руки його втратили силу, увесь він обм’як, зблід, з рота пішла кров. Чотири кулі автоматної черги прошили йому спину.
Щосили Люба тягнула свого рятівника до захисної арки. Якийсь молодий чех допоміг перенести Хуберта на іншу вулицю, де чергували «швидкі допомоги». До лікарні ще треба було доїхати. За кілька хвилин швидкісної їзди містом на Хуберта й Любу чекало нове випробування: радянський танк, що з’явився зненацька, розчавив половину «швидкої» разом з одним пораненим та санітаром. Їх витягли з понівеченої машини і невдовзі пересадили в іншу.
Лише о дев’ятій ранку Хуберт потрапив на операційний стіл. Ще кілька хвилин затримки — і організм не витримав би значної втрати крові.
25 серпня приїхала викликана з ФРН мама Хуберта. Жінка дякувала Любі, що винесла її пораненого сина у безпечне місце, що доглядає за ним, подарувала їй обручку…
І все ж настав час розлуки.
Хуберт пообіцяв написати відразу після повернення додому. Він дивився-милувався своєю Любою і відчував, що бачить дівчину востаннє.
У Рудках уже знали, чого насправді їздила до Праги Любов Багреєва. Секретар парторганізації докоряла комсомолці за обман і легковажність:
— Тут така міжнародна обстановка, а ти поїхала гуляти…
«Скомпрометована» через зв’язок з іноземцем Люба швиденько подала заяву на розрахунок, і вже за місяць була в Ніжині. Жила, мов у сні. Від пережитого і побаченого не могла прийти до тями. Чекала листів. Вони не приходили. Хуберт тим часом писав у Ніжин, у посольство до Москви. Та багато хто турбувався, аби Люба про це нічого не знала і швидше «ставала на правильний шлях»…
Лише через 17 років їй, уже Любові Дмитрівні Лященко, надійшла від нього з Тіролю (Австрія) листівка, в якій він сповіщає, що викладає у художній школі. Хуберт не написав своєї адреси, мабуть, не сподіваючись отримати відповідь.
… Ми зустрілися з Любов’ю Дмитрівною напередодні її п’ятдесятиріччя, у неї вдома. Переглядаючи сімейні фото, я з подивом завважив, що вона мало змінилася з 1968 року. Лише біле волосся стало геть сивим.
Доля чомусь до неї немилосердна: втратила роботу, нещодавно поховала сина… Аби розрахуватися з боргами, мати гроші на ліки, продали з чоловіком трикімнатну квартиру і тепер мешкають «без зручностей» на околиці Ніжина.
Можливо, це не випадково: обставини виявилися сильнішими за поклик серця, трагічні дні 1968 року порушили рівновагу буття. Як склалося б життя цієї жінки, якби, наперекір усьому, любов перемогла обставини? Важко сказати. Хоча читач може це домислити.
Врешті, сталося, як сталося. Вона тримається мужньо: є дочка, онук. Є для кого жити. Та інколи сниться Злата Прага. Сонячна. Без танків. І чується голос Хуберта…
Сергій Павленко
