Важко уявити, що має заповнити свідомість людини, коли страх стає буденністю. Швидше всього, що ніякої свідомості тоді більше не існує. Найперше, люди хотіли впевненості і заради неї працювали. Вони вміли працювати. А хто вміє працювати, той і відпочиває на повні груди. На Сумщині до революції, зі слів очевидців декотрі весілля на селі гуляли на п’ять поросят.
В тому розумінні, що з’їдали 5 свиней. Але не поспішайте їм заздрити чи кепкувати. Бо це в Галичині на роботу йшли зранку, а приходили ввечері. А у степовій Україні на роботу їхали на тиждень. Додому приїжджали відіспатися і від’їстися. Але все одно люди любили працювати, бо то давало їм впевненість.
— Без повозки бульо кілька дворів, – кривилася баба Настя, згадуючи про тих, що без повозок. – Ну, бо оце ж такі люди не хотіли працювать. А плигали собі од весни та до самої осені…
А потім надійшли складні часи революційних подій. Спочатку їх сприйняли на ура, бо обіцяли землю. Далі розпочався спротив, бо почали забирати до колгоспів навіть ту землю, котра в людей була. У людей не просто відбирали землю. У людей крали їхню впевненість. Крали уставлене століттями життя. Українці поводилися у своєму одвічному стилі. Зрештою, навіть українське лицарство – козаки – існували на околиці. Щоби не шкодити спокоєві вишневих садків. До і після 20-их років виникали тисячі партизанських загонів. З добротними господарськими кіньми, добре одягнених, зі зброєю. Були такі, що налічували по кілька тисяч.
Але всі ці загони не змогли об’єднатися у потужну ударну силу проти ворога. Їх цікавило вигнати краснопузих чи якихось, умовно кажучи, денікінців за межі своїх сіл. А потім наставало, як завжди. До села вривалася кіннота, місцева голота – здебільшого пияки і ледарі – виказували помешкання найактивніших…
Але то були ще не найстрашніші часи. Коли відбирали коней, землю та реманент, було лише прелюдією. Дикого звіра не можна годувати, бо навіть, коли він наїджений, то все одно шукає, де є те, чим можна поживитися. Він просто не нападає поки ситий. Але не більше. На наступному етапі червоний звір вже не просив і не видавав укази. Червоний звір приїжджав машинами або підводами і забирав все, що у господарів було доброго від мішків зі збіжжям до добрих кожухів, чобіт, полотна, навіть кухонного начиння.
Господарів, які не давали забрати своїх свиней, стріляли у хлівах. Кожухи з заможних зривали на вулиці.
У селі неподалік Краснопілля на Сумщині саме вивозили підводами статки заможного селянина. Зі школи надбіг його син. Хлопчикові хтось розповів, що їх виселяють з хати. Звір не полінувався зупинитися і, не дивлячись на пізню осінь, здерли з дитини взуття та весь одяг, хлопчик залишився у сорочці. А потім, коли дитина цокотіла від переляку і холоду зубами, задирали йому дулами гвинтівок і батогами сорочку та реготали, бо він впісявся…
Ви даремно думаєте, що це вже дно.
Прибережіть нерви. Ми ж згадували на початку, що страх мав перетворитися на буденність. Звір міг з п’яними криками увірватися серед ночі і металевими прутами розвалити кухню або частину стіни. Так шукали збіжжя. Але найбільше їх цікавило золото. У селян його було небагато, але, якщо вдавалося знайти, то начальство таких особливо шанувало.
Спершу, з сіл, куди приходив червоний звір, зникали собаки і коти, потім перелякано замовкали птахи, навіть крикливі ворони зникали, за ними зникали люди. Залишалася лише подохла у колгоспних хлівах скотина і склади з мішками замоклого і тому вже нікому не потрібного збіжжя, яке охороняли якісь китайці чи удмурти у військовій формі.
Бо звір був не лише дикий, але і тупий.
Він не знав, що робити навіть із вкраденим. Він взагалі не знав, що робити. Його це не цікавило. Йому просто подобалося, що його бояться. Подобалося, що може робити все, що хоче, бо йому не можуть дати здачі. Бо червоний звір лише вдавав з себе грізного. Вони вилізали з нір, робили підлості, напивалися і знову поверталися у свої нори.
А потім прийшла весна.
Найсумніша весна в історії людства. У хатах, де всі вимерли чи їх вивезли, поселилися інші люди. Вони розмовляли іншою мовою, не звертали уваги на бур’яни за хатами на городах. І співали вони не вечорами, а коли напивалися. І страшенно не любили тих поодиноких, які не померли від голоду, і пам’ятали, що колись всі хати у цьому селі були білими, вишні, яблуні і грушки акуратно підстрижені, грядки садили під натягнутий шнурок.
Ці люди майже нічого не вміли, але вони з цього приводу не сумували, бо працювати не любили і не хотіли. Так не любили, що ненавиділи тих, хто працює. Вони казали, що п’ють, бо тужать за своїми краями, а де їх краї розповідали чомусь неохоче. Дуже поважали тих, хто сидів у тюрмі або повернувся з якогось покарання. Тоді на честь останніх влаштовувалися гучні вшанування, які закінчувалися пожежами або бійками. Або бійками і пожежами. Навіть вбивствами.
Когось з них забирала міліція, а всі інші чекали, коли він повернеться, щоби знову погуляти. Від села лишалася лише назва. Але і її потім змінювали на якусь Краснокомунівку чи Червоножопівку. І струмки та ріки у тих краях більше не текли, а кудись утікали. А дерева лише сумно хитали чубчиками і вечорами обережно шепотілися з вітром.
Олег Ущенко
