Ексклюзивна хвиля

Наболіло у душі, наКримилось…

І тішуся, і радію, і дивуюся моєму давньому товаришу Вікторові Качулі, з яким училися колись тому, чому навчити, врешті, неможливо – журналістиці, у Київському Шевченковому університеті.

Відтоді минули роки й роки. А він такий, як і тоді – худорлявий, стрункий, жилавий, та сама щира, трохи сором’язлива усмішка, лагідна мова і душевна рівновага, яку одразу відчуваєш і до неї горнешся.

Ніби крізь час пройшов!
Три десятиліття минули, а він — той самий Віктор Качула, котрого не беруть роки, хіба голова посріблена…

Дивуюся: як йому вдалося?
Що він знає, цей щирий волиняк, селянський син, аби над ним літа не мали влади?

І починаю згадувати….
Ще в ті студентські, парубоцькі роки ми всі любили щось випити, але кожен мав свою пристрасть. Женя Логанов, скажімо, страшенно любив пиво. Він міг годинами стояти у черзі до пивної бочки (на розлив) зі своїм трилітровим слоїком… Але як він потім пив те пиво! Яка насолода, якими артистичними гримасами карбувалася на його обличчі! Як блаженно туманився його зір, як сексуально тіпався борлак його горлянки, коли він «пропускав» перші літри того золотистого питва!

Віктор Батир, той дивовижне домашнє вино привозив з Одещини. То теж було свято! Свято, яке «завжди з нами», казав Хемінгуей, і ми йому вірили, бо дідо Хем знав, що казав.

Хтось уже тоді із-поміж наших не гребував самогоном… Були такі, хто навпаки – пив виключно шампанське, навіть зранку. Хтось робив культ із коньяку, хтось – із філіжанки кави…

А Віктора я пам’ятаю в ті часи з торбинками трави. Він завжди пив трав’яні чаї. Не знаю достеменно, що то були за трави, але, думаю, він їх привозив зі своєї Волині.

Отже – треба знати, що пити!

Але то було давно.
Ніби в зовсім іншому житті. А тепер Віктор Качула мешкає на окупованій території. Це той Качула, що був редактором єдиної україномовної газети в Криму – «Кримська світлиця». «Світлиця», вольовим рішенням української влади, давно переїхала до столиці, а творчий колектив із головним редактором – лишились в окупації…

То хто ж переїхав до столиці? І навіщо українській столиці паперова газетна «світлиця» без Криму, власне? Хіба — як рядок витрат з державного бюджету, котрий просочується, ніби вода в пісок чи чиновницьку «пісочницю»?

Це те, про що риторично і публічно на кожному кроці питає Віктор Качула, але притомної відповіді годі почути.

Українська «Кримська світлиця» має бути в Криму. Вона має наближати час повернення півострова під українські прапори. Ось її завдання і просвітницька місія. В Києві вона нікому не потрібна. Хоча «мудрі» чиновники вважають інакше.

Що ж до Віктора Качули, то журналістика і редакторство – не єдине, чим він живе в цьому світі. Він чудовий поет, композитор, співак. А його донька Юлія, відома в Україні співачка, якраз батькові пісні активно нині популяризує.

Щойно, у столичній публічній бібліотеці імені Лесі Українки відбувся творчий вечір Віктора Качули. Його назва промовиста – «Наболіло у душі, наКримилось»…

Наболіло у душі, наКримилось,
Мов у душу Чорне море вилилось.
От і солоно і гірко не від хвиль,
а від слів…

Налетіло вороння, накаркало,
Що ми діти не тієї матері
І що гнати треба з хати мачуху
до хохлів…

У цій дивовижній за поезією і мелодією пісні — справжня глибина таланту Віктора Качули. Глибина, на жаль, ніким не зміряна в Україні. Не пошанована і не визнана.

Як з тією «Кримською світлицею» — все навпаки. Те, що треба було лишити в Криму і здіймати, як знамено — вивезли на материк і… занедбали. А самого Качулу, залишеного і забутого там, тут тепер зустрічають ігноруванням та замовчуванням.

Звичайно, велика подяка бібліотеці імені Лесі Українки за пристанівок, за теплу, родинну атмосферу дивовижного творчого вечора, але така висока творчість Віктора та Юлії Качул заслуговують, зрештою, інших концертних майданчиків, іншої публічності і іншого розголосу.

Думаю, колись воно так і буде.
Коли офіційна Україна почне нарешті орієнтуватись на власну культуру, відчує її силу і велич. Коли з’являться при владі ті, котрим НАШЕ буде до смаку…

Отоді і прийде час таких, як Віктор Качула, за яких ще чубитимуться імпресаріо. А поки – «наболіло у душі, наКримилось»…

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.