Цієї осені минає 75 років з часу найбезглуздішого і найкривавішого побоїща Другої світової війни, яке за кількістю жертв перевершило навіть Сталінградську битву.
Ще й сьогодні на місці колишнього Букринського плацдарму трапляються несподівані страшні знахідки. Про одну з таких моя розповідь.
***
Своє перше й останнє в житті полювання Іванові не забути ніколи. На ту розвагу його запросив давній приятель.
– Поїдемо у Букринські ліси, – казав він. – Там така природа! Дика й незаймана. А дичини, хоч палицею бий!
– Та у мене ні зброї нема, ні спорядження. Та й коли чесно, я ще ніколи не полював.
– То пополюєш. Повір, там нема нічого складного. Так само, як на риболовлі: наливай і пий.
– Гаразд, поїдемо, – знехотя погодився Іван.
– То ми заїдемо за тобою в п’ятницю після роботи.
І вони заїхали: його приятель і ще кілька незнайомих чоловіків. Пізно увечері, якщо не сказати поночі, дісталися якогось мисливського будиночка чи бази відпочинку. Там уже був багато накритий стіл і добряче натоплена сауна.
Гостей зустрічало місцеве начальство.
Бо, як з’ясувалося, в числі мисливців мали бути один нардеп з двома бодігардами і якийсь солідний чин з кабінету міністрів.
Іван почувався чужаком на цьому святі боротьби із зеленим змієм. Тож поки інші спілкувалися між собою на короткій нозі, йому нічого не залишалося, як паритися в лазні, випивати й закушувати.
Гуляння закінчилось далеко за північ. А вранці єгер видав Іванові одяг, взуття і зброю. Всі повантажилися в мікроавтобус та й поїхали до лісу.
Ще дорогою, коли Іван відчув, як з перепою тріщить голова, він почав себе картати за легковажність: «Це ж треба було вскочити в таку халепу! Піввіку прожив, а розуму – ні на гріш. І все ота клята горілка! Не ходив ніколи в житті з рушницею і горя не знав. Так ні ж, піддався на умовляння. Одягнувся в теплу уніформу з чужого плеча, взувся в чужі гумові чоботи «на виріст», навісив на шию чуже ружжо-вертикалку і корчиш із себе героя». Але пізно було задкувати.
Стояла безсніжна зима. У морозному лісі було так тихо, що, здавалося, кожен крок тут відлунює вічністю. Єгер розділив мисливців на дві команди: загонщиків і стрільців.
– Зараз ви вишикуєтесь ланцюгом на відстані погляду один від одного, – звернувся він до тих, кому належало заганяти дичину. – Зачекайте рівно двадцять хвилин і не кваплячись рушайте, он, у тому напрямку. Стукайте палицями об стовбури дерев, вигукуйте, що заманеться, аби тільки було побільше шуму.
– А ще, – продовжував єгер, – хочу застерегти, щоб ви уважно дивились під ноги і обходили стороною будь-які незрозумілі предмети. Бо у сорок третьому тут точилися тяжкі кровопролитні бої. Земля ще й досі нашпигована небезпечним іржавим залізяччям: мінами, снарядами, гранатами. Тож нічого не чіпайте, краще обходьте біду стороною…
Решта полювальників разом із єгерем повантажилися в машину й поїхали ставати на номери. Вони стоятимуть собі нишком у засідці й чекатимуть, поки того звіра на них виженуть. І тут до Івана почала доходити давня мисливська істина. Колись панам дичину заганяли кріпаки. А зараз – заганяють дурні.
Четверо чоловіків чесно витримали двадцять хвилин, а потім рушили навпростець через чагарі у вказаному напрямку. Розтягнувшись у ланцюг, уважно вдивляючись під ноги, вони з шумом і галасом поволі просуватися вперед. То називалося заганяти дичину.
За мисливською логікою, якщо правильно влаштувати гони, дичина має вийти, чи точніше, вибігти саме туди, де розставлені «номери». Аби там потрапити під вогонь стрільців. Кажуть, іноді так і трапляється. Хоча, здебільшого, дичина рятується тим, що тікає куди завгодно, тільки не туди, де на неї чекають убивці. А, може, все набагато простіше – дичини тієї у лісі, в полі чи на болоті взагалі нема і мисливці даремно убивають власні ноги?
Їм належало іти упоперек зарослого листяним лісом схилу, що де круто, а де й полого із заходу на схід спускався до Дніпра. Іван ішов крайнім праворуч. Та не встиг він здолати й півсотні кроків, як натрапив на першу перешкоду. Широченький, метрів на три чи чотири завглибшки ярок перетинав йому шлях упоперек. Спуск був пологим, тож наш герой без зайвої мороки дістався дна. Зате протилежний край рівчака виглядав набагато крутішим.
Довелося дертися нагору, спираючись на палицю та чіпляючись за тоненькі стовбури молоденьких грабків і берізок. Відхекавшись, Іван рушив далі. Та не встиг здолати й двадцяти кроків, як ще глибший яр перетнув йому шлях. Потім ще, і ще один. І як на лихо, усі ті яри перетинали шлях точно упоперек, справа наліво – у бік Дніпра.
Із кожною такою природною перешкодою Іван усе більше відчував, як важчають ноги. Так, ніби за кожну чіпляються усі прожиті досі роки. Страшенно мучила спрага – то давалася взнаки «несвіжа» горілка, якої вони без міри випили напередодні у сауні. Словом, сьогодні він був зовсім не боєць. А попереду ще невідомо скільки того шляху з перешкодами до кінця загонки.
Спускаючись крутосхилом до чергового яру, Іван не встояв на ногах і гепнувся навзнак, просто обличчям у мерзлу землю. Силкуючись звестися на ноги, обіперся об щось схоже на дрібні корінці, що випирали із мерзлого ґлею. Придивився і йому перехопило подих. Із розмитого дощами, сивого від морозу суглинку стирчала зруйнована часом і вибілена сонцем та вітрами частина людського кістяка.
Пальці його правої руки й досі стискали чималу каменюку.
І тут йому пригадалися слова єгеря, про несподівані знахідки, які час від часу викидає на поверхню зранена земля. А ще – усе прочитане дотепер про ту жахливу війну.
Це ж саме тут, на підступах до Букрина, восени 1943 року відбувалося найкривавіше побоїще Другої світової. Тут майбутній маршал побєди Георгій Жуков, який перед відповідальними наступами наказував: «Солдат нє жалєть – Россія большая, баби єщьо нарожают!», гнав на у бій десятки, якщо не сотні тисяч ненавчених, щойно мобілізованих українських хлопців і дядків, які не з власної вини пережили окупацію.
Учасники тих боїв у своїх спогадах стверджують, ніби саме Жукову належать слова: «Прєдатєлі! Пока ми на фронтє кровь пролівалі, оні в оккупації отсіжівалісь. Пусть тєпєрь кровью іскупают свою віну!». А коли хтось із генералів нагадав, що перед наступом треба новобранців одягнути й озброїти, відповів: «Нах… обмундіровивать і вооружать етіх хохлов? Всє оні прєдатєлі! Чєм большє в Днєпрє потопім, тєм мєньшє прідьотся в Сібірь послє войни ссилать».
Їх називали чорносвитниками і разом із штрафниками першими гнали на ворожі кулемети. І вони гинули тисячами. Добре якщо хоч один із десяти діставався протилежного берега. Як писали у спогадах учасники тих подій, і підступи до води, і сам Дніпро були встелені трупами. Горами трупів. За далеко не повними даними в боях за Букринський плацдарм загинуло понад 250 тисяч осіб. І це лише офіційна цифра. А скільки їх тут пропало безвісти – того ніхто не рахував. Адже багатьох мобілізованих навіть не встигли внести у списки військових частин.
От і Іванів дідусь лежить десь тут у безіменній могилі. А бабуся замість похоронки отримала цидулку: «Пропав безвісти». А, може, це саме дідусеві останки надибав онук?
«Оружіє обрєтьош в бою», – казали командири новобранцям перед атакою. І вони, опинившись між двох вогнів – попереду німці, а позаду заградотряди НКВС – ішли на ворога, озброєні, як неандертальці: хто каменюкою чи шматком цеглини, а хто й звичайною палицею. Попереду шансів вижити було більше, бо німецькі кулеметники не встигали скосити усіх – зброя перегрівалася. А тих, хто зупинявся, чи, не дай Боже, повертав назад, розстрілювали заградотрядівці.
Цьому, бідолазі, пощастило форсувати Дніпро і дійти майже до самого верху його крутосхилу. Але «оружія він не обрьол». Так і загинув з каменюкою в руці. «Далеко ж ти дойшов, солдате, – подумки говорив сам з собою Іван. – Інші навіть до цього берега не допливли. Треба буде повернутись сюди й по-людському поховати тебе».
Він витяг з кишені носовичка й пов’язав його на видному місці. Щоб потім, коли повернеться сюди знову, легше було відшукати загиблого героя.
Іван рушив далі. Але тепер він уже намагався зайве не шуміти. Ішов мовчки, як на похороні. Минуло ще чимало часу, поки Іван доплентався до узлісся, де на нього вже довгенько чекали мисливці. Зачувши здалеку голоси, він якомога голосніше прохрипів:
– Хлопці, не стріляйте, це я!
Плутаючись у думках, він розповів про причини своєї затримки. Про те, як долав крутосхил за крутосхилом. А також про страшну і сумну знахідку. Єгер детальніше розпитав, де саме і який знак повісив Іван біля останків героя й пообіцяв зв’затися з місцевою владою та військовими, щоб поховати героя з належними почестями.
Полювальники нашвидкуруч перекусили. За інших обставин вони не проминули б нагоди підняти Івана на кпини, за те, що заблукав у яругах і змусив чесну компанію добрячу годину згаяти в чеканні. Адже зимовий день на полюванні пролітає з шаленою швидкістю. Не зоглянешся, як його уже й слід простиг. Але сьогодні було не до жартів. Усіх гнітила думка про непохованого солдата, який так і не «обрьол» собі зброю в бою. І наклав головою через самодурство воєначальників.
Під час других гонів Іван стояв на номері. Місце йому випало на узліссі, на краю урвища. А внизу глибокого яру хитав оголеними кронами ліс. Причаївшись за кущем, Іван стежив за тим, що відбувається там, унизу серед негустих кущів і дерев. В морозній тиші не чутно було ані пташиного крику, ні шерхоту. Повільно спливала хвилина за хвилиною.
Аж раптом до його слуху донісся віддалений тупіт кількох пар копит. Але не з півночі, звідки, як йому пояснював єгер, мала вибігти звірина, а із заходу, де вже хилилося до небокраю бліде холодне сонце. Той тупіт наближався. І ось зовсім несподівано на невелике узвишшя, яке круто обривалося на протилежній стороні глибочезної яруги, вибігли дві косулі й цапок. Вони вклякли над самісіньким урвищем на відстані пострілу.
Іван на мить замилувався прекрасною картиною, що відкрилася його погляду. Самець стояв, гордо піднявши голову, а на його невеликих гострих ріжках ніби наштрикнулось призахідне сонце. Обабіч стояли дві кізочки. Дичина аж світилася золотом у сонячних променях. «Ну, ось твій шанс відігратися за всі страждання сьогоднішнього дня, – промайнула щаслива думка. – Скористайся ним як слід. Не промахнись. І ніхто з колег-полювальників більше не посміє назвати тебе невдахою».
Він уже навіть приклав до плеча рушницю, прицілився. Але трійко косуль були такі прекрасні й беззахисні, що Іван не наважився убивати їх. «Не смій! – сказав собі. – Ця земля і так на віки просякнута кров’ю. Не треба тут більше смертей. Ні звіриних, ні людських».
Він спрямував рушницю трохи вище і вбік, туди, де вже згасав морозний день. І вистрілив. Від грому пострілу косуль, ніби вітром здуло. Тож втративши опору, сонце стало поволі сповзати за небокрай.
Антін Щегельський
