Коли замовляв цю книгу («Гонитва на виживання», видавництво «Апріорі»), мене мотивувала проста цікавість: що ж написав Леонід Ісаченко, – мій однокурсник на факультеті журналістики Київського університету, з ким ми жодного разу не бачилися після університету, ось уже ледь не сорок років?
Мушу зізнатися: я не високої думки про літературні здібності більшості моїх однокурсників, окрім кількох людей… Нічого раніше Леоніда Ісаченка я не читав. Не тому, що він не писав. Він писав, просто я про те нічого не знав. У нас же найбільше галасу довкола кількох самозакоханих авторів, абсолютно пустих і нікчемних, літературні «герої» яких, здебільшого, нічим не займаються, окрім того, що породжують маразми про долю людства та України, багато п’янствують, ригають і постійно трахаються, інколи навіть в провінційних вокзальних туалетах….
Книжка Леоніда Ісаченка не мала хоч якоїсь літературної реклами. Я дізнався про неї з Фейсбуку, де її автор Леонід Ісаченко у мене в друзях. Отримав, почав читати — і вже не міг відірватися півтори доби, аж доки не дочитав. Не думав, що все буде так потужно.
Перше, що привернуло увагу — цей твір є постмодерністським романом. А постмодернізм, з його інтелектуалізмом, з його підтекстами, з його відсилами до світової класики, з його пересмішництвом, з його загостреною увагою до відсутності логіки та смислу в багатьох людських вчинках, — поки що він якось зовсім не проявив себе в українській літературі. Втім, не буду категоричним, — можливо, я щось пропустив.
Коли читаєш Ісаченка, одразу згадуються шедеври постмодернізму американських авторів. Згадується також роман британця Джона Фаулза «Подруга французького лейтенанта». Яке там шалене кохання!.. І яка безтолковість, яка відсутність хоч найменшої логіки в діях та вчинках коханої жінки.
Коли пишу ці рядки, мої сусіди, поверхом вище, знову божевільно сваряться і, можливо, б’ються, чимось один в одного кидають. Обоє приблизно тридцятирічні. Дивні люди. Якось повертаюся додому, бачу біля під’їзду машину поліції, «Швидку допомогу», схвильованих сусідів.
— У нас тут щось трапилося? — запитую.
— Та це ж, — кажуть, — наше божевільне подружжя знову сильно побилися, і тепер до одного з них приїхала «Швидка допомога», а до іншого — поліція. Нехай Бог милує від такого сімейного щастя, — кажуть сусіди.
А вже через кілька днів відкриваються двері ліфта, а там наше божевільне подружжя обнімається і цілується так пристрастно, як можуть цілуватися лише сімнадцятилітні. Шалене кохання. «Хіба можна збагнути щось у любові?» — співав колись один бард.
Любовна пара персонажів «Гонитви на виживання» Антон і Терезія не б’ються, не цілуються в ліфті. Вони шість років прожили в любові та злагоді. І могло б здатися, що саме таким і може бути один із варіантів людського щастя… якби не почалася війна. І ось тут розгортається детективний сюжет, що, до речі, майже завжди є складовою літератури постмодернізму.
Місто під ракетними ударами окупантів. Мирне, розмірене життя рухнуло. Антон і Терезія то переховуються в укритті, то допомагають сусідам. Хто від’їжджає, хтось зостається. Антон перевозить з одного місця в інше, відносно більш безпечне, якусь дитину. І тут з’являється відчуття, що реальність трохи інша, ніж її зобразила Антонові Терезія.
Дитину перевезли, і невдовзі за їхньою машиною погналися окупанти-чеченці. Гонки на виживання на автотрасі, рух по зустрічній смузі, переховування, постріли, порятунок-диво. Врятувавшись від смерті, що дихнула в обличчя, дорогою на захід, подалі від божевілля війни, пара пробує з’ясувати взаємини. Не сваркою, не взаємними звинуваченнями, а … розмовами з підтекстом.
Що ж до небажаної зустрічі з чеченцями, то читачеві так і не вдається зрозуміти, чи то був випадковий напад (можливо вони Антона з Терезію з комось переплутали), чи то був наслідок якихось прихованих від Антона справ самої Терезії?
Іще в дорозі з’ясовується, що дороги їхні розходяться. Чому?.. Невідомо. Терезія могла б усе розповісти, могла б усе пояснити. Та цього не відбувається. Терезія зникає, залишивши Антона у своїх родичів, від яких він дізнається про свою любов багато цікавого, та далеко не все. Дізнається, зокрема, що в Терезії є дитина. Та чи цю дитину вони перевозили?… Про це зосталося лише гадати.
Абсолютно постмодерністська відсутність логіки. Вона пише йому прощального листа… сповненого любові. Він виїжджає на Захід. Йому вже за шістьдесят…
Втім, це я вже почав переповідати сюжет, що для відгуку про книгу зовсім не годиться. На завершення скажу, що, не зважаючи на те, що головний персонаж веде себе, як тридцятирічний, книга сповнена умиротворення. Антон сприймає життя без прекрас, без патетики, без паніки, без самопоїдання. Життя воно таке, яке воно є, і більш ніяке…
Як же закінчити ці мої нотатки? Нехай буде так. Друзі-письменники, журналісти, дипломати, філологи й нефілологи, всім раджу прочитати прекрасний постмодерністський роман мого однокурсника Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання».
Іван Безсмертний
