… Перші дні вересня 2001-го року в Киргизстані були для мене гарячими не тільки тому, що температура повітря була +30 градусів. На той час, я – дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Киргизстані — погодилася, на правах волонтера, навчати першокласників школи № 48 міста Бішкека української мови.
Українці колись потрапили до Киргизії за наказом російського царя, аби навчити корінне населення обробляти родючі землі. І ось тепер бажання вивчати рідну мову своїх пращурів виявили члени української діаспори.
За освітою я вчитель початкових класів, тому, мені було приємно, що мої професійні здібності знадобилися в далекому Киргизстані. Звичайно ж, це рішення відбулося після перемовин Посла України із представниками Уряду Киргизії та підписаним Меморандумом між Киргизстаном і Україною про поглиблення співпраці.
Тільки звідтоді на базі середньої школи м. Бішкека був відкритий 1-й «У» клас із поглибленим вивченням української мови, а в КРСУ (Киргизько-Російський Слов’янський університет), згідно з наказом ректора Володимира Ніфадьєва та за домовленостями з Україною, почала функціонувати при факультеті міжнародних відносин кафедра україністики.
Завідувачка кафедри україністики КРСУ Галина Василькова на першому занятті, знайомлячи мене зі студентами, називала їх імена та прізвища російською мовою. Тому, коли піднялася студентка Оксана з прізвищем Грабовская та ще й наголосом на останній склад, я ні про що не здогадалася.
Після занять Галина Олексіївна знову звернулася до мене: «Надежда Николаевна! Вы, наверное, меня не поняли или не расслышали, когда я знакомила Вас с Оксаной Грабовской. Эта студентка – праправнучка украинского поэта Грабовского. Помните: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…».
Я була ошелешена і розгублена, бо не знала, що коріння славного українця, борця за справедливість і волю, за національну свободу України, поета, перекладача, яскравого представника української інтелігенції проросло тут, у Киргизстані.
Ось так і відбулось несподіване, але дуже приємне знайомство з нащадками Павла Арсеновича Грабовського.
Після знайомства з Оксаною, я познайомилась з усією родиною Грабовських, побувала у них вдома. На той час їхня сім’я складалася із п’яти людей: Світлана Борисівна Грабовська – донька Бориса Павловича, внучка Павла Арсеновича, за професією – лікар; її донька, правнучка поета – Інеса Ткаченко-Грабовська, кореспондент одного з російських телеканалів програми «Вєсті»; чоловік доньки – Ткаченко Віктор, дві онуки Світлани Борисівни – студентка Оксана та школярка Лідія.
З того часу я чимало дізналася про життя родини українського поета після його смерті. Світлана Борисівна розповіла мені багато з того, що чула від бабусі Анастасії про діда Павла. Разом з донькою Інесою знайомили мене з пожовклими від часу вирізками з газет про батька-діда Бориса Павловича, його винаходами, фотокартками.
Слухаючи розповіді жінок про діда-прадіда – Павла та Бориса, я відчувала, що болючішими для них були спогади не про Павла Арсеновича, а про Бориса Павловича. Зрозуміти їх просто, бо про діда-поета вони лише чули від бабусі Анастасії, уже на той час покійної дружини Павла Арсеновича, яка пережила чоловіка на 50 років.
Життя ж Бориса Павловича було у них на очах, як з радощами за переможні винаходи, так і з болісним відчуттям не оцінених достойно його праць. Крім усього, Борис Павлович мав з народження слабке здоров’я, яке давало збої, і всі ці проблеми були очевидними для членів родини.
Після моєї зустрічі з нащадками Павла Арсеновича Грабовського, я порадившись із чоловіком – Послом України, завідувачкою та студентами кафедри україністики, вирішили організувати зустріч родини Грабовських на кафедрі україністики, до 99-ї річниці від дня смерті поета.
Ця дата випадала на 12 грудня 2001 року і у нас був час, щоб підготуватися та зробити приємне рідним людям великого українця. Студенти ознайомилися з біографією Павла Грабовського, вивчили його вірші, підготували запитання до зустрічі з його ріднею.
На зустріч з Грабовськими прийшли працівники посольства України, студенти та викладачі кафедри україністики, кореспондент газети «Вечірній Бішкек».
Надзвичайно цікавою була розповідь Світлани Борисівни про те, як її дід Павло Арсенович Грабовський у вересні 1899 року прибув до Тобольська. Було йому тоді лише 35 років, та почувався він по-старечому, бо роки заслання істотно підірвали здоров’я.
Поет розумів, що жити залишалося недовго. Однак, у 1900 році одружується на дівчині Анастасії, яка також була в засланні. Це одруження – фіктивне, але так Павло врятував дівчину від дуже тяжких умов покарання, які на неї чекали. Поселилися вони після вінчання в одному будинку, проте, жили в різних кімнатах. Завішувати вікна фіраночками їм не дозволялося, тому жандарми бачили, що відбувається у помешканні. Помітивши, що пара живе в різних кімнатах, наскочили з перевіркою і зробили попередження. З тих пір Павло Грабовський і Анастасія Лук’янова почали жити родиною.
26 травня 1901 року у них народився хлопчик.
Можна сказати, що своїм народженням Борис Павлович «зобов’язаний» царській жандармерії. Ім’я Борис було вибрано батьками не випадково. Хлопчика назвали на честь товариша і однодумця Павла Арсеновича – українського письменника Бориса Грінченка, якого Анастасія Миколаївна дуже поважала.
Проте, щастя батьківства було коротким. Павло Арсенович відчував, що скоро помре і, хвилюючись за подальше життя дружини та сина, просив Анастасію Миколаївну не ховати його в новому костюмі…
12 грудня 1902 року Павла Арсеновича не стало. Все подальше життя дружина великого українського поета згадувала про нього з повагою і була щаслива, що той нетривалий шлюб подарував їй сина Бориса. Хлопчик ріс допитливим і розумним, але дуже хворобливим і зміна клімату для нього була необхідною. У п’ятирічному віці Борис із матір’ю їдуть у Харків до рідні, де проживала бабуся та тітоньки по мамі.
Анастасія Миколаївна, перебуваючи там нелегально, залишилась активною учасницею опозиційних виступів проти царизму. Саме вона вплинула на формування характеру та реалізації здібностей майбутнього винахідника, особливо на розвиток у сина інтересу до техніки.
У своїй автобіографії син великого поета Борис писав: «… Мати рано познайомила мене зі зброєю: в 5-6 років я вже стріляв з «Бульдога» и «Сміт-Вессона», а в 10 років – із 6-мм гвинтівки «Вінчестер»… У нас часто були обшуки, але однак саме через нас йшла зброя із Бельгії, із Іжевська від фабриканта Василя Петрова, якому було байдуже від кого отримувати гроші за «Бульдоги…»
У 1915 році Анастасія Миколаївна вдруге виходить заміж і їде з чоловіком до Киргизії. Син Борис приїздить до них після смерті бабусі. Жили вони в населеному пункті Токмак. Сухий, теплий клімат сприяв покращанню здоров’я юнака. У Ташкенті Борис закінчив дворічну спеціальну школу, а згодом вступив до Середньоазіатського університету, де одночасно працював лаборантом, займався дослідженнями з фізики.
Талановитий і допитливий студент невдовзі познайомився з науковими працями Бориса Розина в галузі електронної телескопії, які були доступні для вивчення. Ідея вченого про передачу зображення на відстань дуже зацікавила Бориса, але він розумів, що в нього не вистачає знань. Для подальшої роботи, після винаходу катодного комутатора, за який він отримав премію, молодий винахідник поїхав до Саратова, де мешкала його тітка по матері. Вона познайомила молодого вченого з викладачем математики Миколою Піскуновим та викладачем фізики Віктором Поповим.
Результатом їхньої спільної роботи став проект телеустановки, яку Борис Грабовський назвав радіотелефот. Минуло ще немало часу на вдосконалення цього апарату, доки Борису Павловичу було запропоновано продемонструвати радіотелефот у Москві. Після невдалого транспортування (в дорозі апаратура була пошкоджена) столичні ідеологи назвали радіотелефот безперспективним…
Не витримавши такого випробування долі, Борис Павлович тяжко захворів. Згодом, трохи підлікувавшись, переїхав із дружиною та донькою Світланою до Бішкеку, де мешкала на той час його мати – Анастасія Миколаївна Лук’янова. Тут він прожив усе своє подальше життя, продовжуючи займатися винахідництвом.
Одружився Борис Павлович у 1925 році на Лідії Жигуновій, з якою зустрівся в Ленінграді, коли приїхав туди з Миколою Піскуновим і Віктором Поповим до професора Бориса Розинга, який розробив свою систему передачі телевізійного зображення. Його система виявилась нежиттєздатною, бо передавач був механічний, а приймач – електронний. У розробці ж Бориса Грабовського і приймач і передавач були електронними.
Борис Розинг, довідавшись про це, запропонував запатентувати винахід Бориса Павловича терміново і захоплено сказав: «Ви відкрили щось таке, після чого загримить…». Для оформлення необхідних документів Борис Розинг запросив друкарку Лідію Жигунову, родину якої Борис Павлович добре знав, бо разом навчався з її дядьком і був знайомий з її батьком Олексієм Жигуновим, відомим петербурзьким архітектором, мільйонером. Батько Лідії був власником п’яти маєтків, мав вклади в англійських банках, і це неабияк дратувало радянську владу.
На одному з допитів у ГПУ його дуже побили, після чого він помер, а за ним померла і мама Лідії, захворівши на туберкульоз. Лідії, яка залишилася без батьків з молодшими братами та сестричкою, було тоді 22 роки. У неї була гарна освіта і Борис Розинг часто підшукував їй заробіток, аби допомогти дітям свого покійного товариша.
І того разу він запропонував саме Лідії оформити документ-заявку про винахід. Так і познайомились батьки Світлани Борисівни Грабовської. А ще, Лідія Олексіївна, була першою, чиє зображення з’явилося на екрані. Жили вони на той час у Ташкенті. Систему збирали вдома. Приймач і передавач розмістили в різних кімнатах. У той момент, коли щось не виходило дружина Бориса Павловича підійшла до пристрою, аби поправити елементи випробувальної системи. І раптом усі побачили на екрані зображення її руки, а потім – силует жінки.
Всі закричали: «Ура!», швидко перенесли систему на подвір’я і на екрані побачили, як рухався по вулиці трамвай. Ті зображення були без звуку, проте є свідоцтво міжнародної Спілки преси і радіо, техніки і електроніки про визнання заслуг радіотелефоту як першої у світі електронної системи телебачення.
Та радіти довелося недовго. Після визнання комісією досліди вдалими і винесенням висновку, що в Радянському Союзі винайдено електронну систему телебачення, Бориса Павловича викликали в Москву, в НКВС, забрали чотири папки з повним технічним описом усіх дослідів телефоту, і категорично заборонили ніколи в житті не згадувати про свій винахід – інакше смерть…
Майже одночасно заарештований був і Борис Львович Розинг (ніби-то за терористичну діяльність) і засланий в Архангельськ, де і загинув. Щоб уникнути біди, Борис Павлович з дружиною і донькою їдуть до матері Анастасії Миколаївни, яка вже на той час жила у місті Фрунзе (Киргизія).
Десь до 50-х років про радіотелефот ніхто не згадував. І ось, випадково, Борису Павловичу трапилася книга Мітчела Уілсона під заголовком «Брат мій, ворог мій», в якій автор практично дослівно описав те, що відбувалося на дослідах у Бориса Грабовського у Ташкенті. Щоб збагнути дивину, Борис Павлович почав писати листи в різні інстанції, доводячи документально, що не в США була створена електронна система телебачення. А Володимир Зворикін (російський інженер, що виїхав у 1919 році до США) не є автором винаходу.
Через якийсь час із ЮНЕСКО прийшло підтвердження, що винахідником першої у світі електронної системи передачі зображення справді є Борис Павлович Грабовський.
Винаходів у Бориса Грабовського багато.
Він мав 12 зареєстрованих патентів і біля 50-ти заявочних свідоцтв: малолітражний гелікоптер, трикрилий планер, прилад для орієнтації сліпих, апарат для глухонімих, прообраз акваланга, особливий тип електроакумулятора і багато іншого, потрібного для життя і діяльності людства. А запатентовану ним ідею отримання катодного променя було успішно використано в інституті електрозварювання, про що йому особисто писав директор інституту Борис Патон.
Борис Павлович з мамою і донькою
23 грудня 1963 року Борис Павлович отримав лист із Державного комітету радіоелектроніки, в якому зазначалося: «Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою апарата для електронної телескопії – незаперечний». Згодом прийшло і міжнародне визнання. Тепер, здавалося, збудеться його мрія – побачити батьківщину видатного поета – свого батька, хоча б на відстані.
Працював Борис Павлович викладачем фізики у Киргизькому державному педінституті, в якому і сам раніше отримав вищу освіту. До речі, української він не знав, а от дружина Лідія Олексіївна вивчила українську мову сама, аби листуватися з Україною, а конкретно, з працівниками музею Павла Грабовського, що у селі Грабовське на Сумщині. Вона вела домашній архів, де зберігалися документи, різні посвідки, фотокартки, рукописи Бориса Павловича, записані спогади свекрухи Анастасії Миколаївни про Павла Арсеновича.
Борис Павлович весь час працював із молоддю: у нього завжди був повний дім студентів, школярів, бо всі хто захоплювалися моделюванням, йшли до нього за консультацією чи допомогою. Його життя кожної миті було в активному пошуку чогось нового, корисного людям. Він цим жив сам, цьому навчав і молодих людей, що хотіли в майбутньому працювати для добра.
Тепер, здавалося б, тільки жити та радіти, але здоров’я було на межі, і серце Бориса Павловича Грабовського зупинилося на шістдесят п’ятому році життя.
Похований він на кладовищі міста Бішкеку, де в тиші й зелені стоїть дуже скромний пам’ятник авторові одного з найбільших винаходів ХХ-го століття – Грабовському Борису Павловичу, талановитому сину талановитого батька.
Місце поховання Бориса Павловича я відвідала з його правнучкою Оксаною та дипломатами посольства України. Спілкування з родиною українського поета Павла Грабовського продовжувалося протягом нашого перебування в Киргизії. Інеса Борисівна з чоловіком Віктором та доньками була з нами на багатьох заходах, що проводило посольство України в Киргизстані. Вони неодноразово відвідували кафедру україністики та активно підключалися до нашої роботи.
Я була їм дуже вдячна за співпрацю, бо до 100-річчя від дня смерті Павла Арсеновича (2002-й рік, 12 грудня) кафедра україністики разом з родиною Грабовських підготувала та провела захід, на який прийшли багато українців, що жили на той час у Бішкеку.
Перед українцями на чужині виступила внучка поета – Світлана Борисівна і правнучка – Інеса, а Оксана та Лідочка – праправнучки Павла Арсеновича взяли участь у літературній композиції з уривками творів прапрадіда-поета.
Влітку 2003-го ми залишали Киргизстан у зв’язку з призначенням чоловіка Послом України в Білорусі. Нас проводжати прийшла вся родина Грабовських. Вони передали нам копії чотирьох робіт Бориса Павловича, Лідії Олексіївни та Анастасії Миколаївни.
Це – п’єса «Павло Грабовський» у п’яти актах, написана Борисом Павловичем до 100-річчя від дня народження поета; повість «Пламенные сердца» – автор Борис Грабовський; повість «К цели» – автори Борис і Лідія Грабовські; колективна робота родини Грабовських з участю Анастасії Миколаївни Лук’янової-Грабовської…
Звичайно ж, вони мали надію на те, що колись ці твори будуть надруковані, та їх побачить світ. Ми намагалися розпочати цю роботу, аби такий цінний духовний спадок дійшов до широкого українського загалу, та поки, на жаль, безрезультатно.
Мрія Бориса Павловича Грабовського побувати на батьківщині батька, великого українського поета, не здійснилася. Доля подарувала йому короткий вік, але радіотелефот сконструйований ним, житиме вічно, періодично удосконалюючись. Цього року, 26 липня телебачення святкуватиме 90-річчя з дня його створення. І присутність нащадків Павла Арсеновича та Бориса Павловича Грабовських в Україні була би так доречна!
Надія Шаповал, м. Чернігів
