Щойно з чернігівської Олешні, батьківщини Софії Русової. Там відзначали ювілей, який за інших умов розвою гуманітарної політики держави мав би стати подією всеукраїнського розглосу: рівно 25 літ тому тамтешній десятирічці було присвоєно ім’я Софії Русової.
Втім, як тоді, так і нині, це стало клопотом маленької жменьки небайдужих ентузіастів з Києва, Прилук та самого цього села. А промотором заходу, як і непростої справи повернення в Україну чистого й чесного імені цієї Великої Українки, стала відома громадська діячка і журналістка, невгамовна до добротворення й захисту Правди Галина Дацюк. Вона й була головною героїнею цього скромного дійства.
Радість і смуток від такого ювілею
Радість від того, що в Олешню знову приїхали давні й щирі друзі цієї осібної для держави школи, кермо якої упродовж багатьох літ впевнено тримає мудрий і добрий директор Петро Куліш; що в стінах цієї скромної споруди витає дух свободи і гідності.
А смуток від того, що до цього ювілею традиційну зневагу і байдужість проявила і чернігівська, і столична влади. Сюди з такої нагоди подарувати б бодай сучасний комп’ютерний клас, бодай яку-не-яку ігрову кімнату, бодай новіший принтер чи сканер, бодай одну мультимедійну дошку. Таке хоча б трохи могло потіснити цю традиційну для села бідність.
Нічого нема, і нікого, крім нас, не було. Ми – це Галина Дацюк з автором цих рядків, очільниця Київської школи-садка імені Софії Русової Людмила Синекоп зі своїми помічницями й колегами-однодумцями та таким ж ентузіастками з Прилуцького дитсадка імені Софії Русової.
Ще — незмінний «один із нас» — чесний і правдивий Володимир Єрмак із Чернігова. Скромними були й наші подарунки, куплені власним коштом, — блок канцелярського паперу, вживаний принтер, світильники для шкільного коридору, «Кобзар» Тараса Шевченка. А ще – кошик солодощів для діток, які підготували музичну композицію «Україна – серцю рідна».
Є в школі дітки, батьки яких давно не мають у селі сталого заробітку. Подумалося: а де ж меценати, бізнесмени-українці? Де обласна «Просвіта», зрештою бодай хтось із управління освіти чи гуманітарії Чернігівської ОДА. Не виявилося таких.
Гірким докором такої байдужості обізвався до нас колись величний, а нині напівзруйнований, зарослий чагарниками маєток родини Ліндфорсів-Русових. Комуністична влада сповна використала цю дивовижної краси оселю з таким же парком – багато літ тут розміщувалася дільнична лікарня. А вже нова українська влада віддала цю благословенну Богом територію в оренду на багато років місцевому бізнесмену, який добре влаштував тут пансіонат «Голубі озера».
Відбою від відпочивальників віддавна немає, бо розголос про лікувальні властивості цих озер розійшовся далеко за краєм. Кажуть, ніч в одному з дерев’яному будиночку (а їх тут – добрий гурт) в коштує за 300 гривень. Чому б не спрямувати доходи від одного з таких будиночків на фонд відродження садиби Ліндфорсів-Русових? Тут так доречно було б відкрити меморіальний музей.
Глухість і не патріотизм влади вражає
Не відчуває вона сакральності такої споруди, святості цього місця, сили його виховного заряду. Не чує й обґрунтованих та неодноразових звернень громадськості щодо присвоєння імені Софії Русової обласній науковій бібліотеці, яку колись майбутня світова знаменитість зі своїм чоловіком Олександром засновувала.
Не дивно, що нині в тій головній чернігівській книгозбірні наміцно поселився «руській мір». Його прихильники заповзялися горою стояти за улюбленого ними носія російської культури Володимира Короленка, який ніколи й не був у Чернігові, але увічнений за вказівкою Москви в імені цього обласного культурного осередку.
І носяться ним із гордістю тамтешені «короленківці» як із реліквією радянського, підмосковського, минулого, й не збираються здавати свої позиції. А владу це, схоже, цілком влаштовує. Бо де тепер справжні, а не перефарбовані патріоти в тій владі?
Закінчу ці невеселі роздуми після повернення з Олешні словами заголовка своєї недавньої публіцистичної статті на цю тему: «Простіть невігластво земляків, професорко Русова!»
Микола Тимошик
