Хата баби Марії стоїть упритул зі старим кантакузівським цвинтарем. Ось чиясь стара могилка, поросла барвінком, ось стара груша, а ось – вже хвіртка до маріїного двору…
Коли їдемо до діда (ну, тобто нашого тата, який після появи онуків почав усіма зватися дідом), завжди беру мішечок вівсяного печива і мішечок цукерок «Ромашка» для Марії. Вона чогось їх любить особливо.
Ми не знали одна одну.
Ми познайомилися на перше літо після смерті діда, коли з братом приїхали порати могилки (бо ж там лежить і наша мама). Ми привезли усілякої розсади і я пішла на розвідку – треба було розжитися парою відер води…
Двір Марії – це середньовічна українська пастораль.
Це криниця і кіт, що ліниво спить на цямрині, це калина, білий налив і калоші на заметеному ґанку. Їх Марія одягає, коли йде порати корівку.
А потім із хати вийшла Марія – сухенька і чиста, аж пахло від неї яблуками…. Вона не знала мене, а я – не знала її. Але вона обняла мене, поцілувала і міцно притисла до себе. І від того всього я розридалася. І вона – зі мною. Я плакала за своїм, а Марія – за своїм, між нами — відстань у років сорок. А жалі – однакові…
Ну ось.
З тих пір, приїжджаючи в Кантакузівку, я йду до Марії, несу київські гостинці. А вона, сухенька і чиста, запнута хустинкою, все так саме пахне яблуками, калина у її дворі стоїть то в білому шумі, то в багрянцю кривавих крапель.
От кота, правда, не стало, старий був…
А ми з Марією, кожного разу обнімаючись, як рідні, даємо собі волю і плачемо, стоячи в обнімку посеред оцього пасторального двору – від душі, не ховаючись, голосно, із схлипом. Не знаю, чому, але стає легше.
«Ну як тут у вас?» – питаю я потім.
«Та Слава Богу, помаленьку, — каже Марія, — до ваших захожу, все в порядку».
… Виносить з погреба банку солоних огірків, десяток яєць і відро картоплі (бо ж мої гостинці «за так» брати не хоче).
Ну, а вже потім, узявши у Марії сапку, ідемо з братом до могилок, виполюємо бур’яни, розказуємо дідові й бабусі останні новини, миючі їхні нехитрі пам’ятники, плескаємо вина на ніжні незабудки, що посадив зять Володимир, накопавши в їхньому саду, наливаємо й собі у пластикові стаканчики, а потім сидимо тихо, усі вкупі – я, брат, тато і мама.
І Марія, яка підходить до нас трішки пізніше. Бо вона, мудра, розуміє, що нам із братом треба кілька хвилин побути тут самим.
Цього року Марія видалася мені дуже схудлою. Мені це не сподобалося, і я їй сказала – я вам цей слоїк (з-під огірків) привезу назад восени. Дождіться мене!
«Дождусь, — сказала Марія, — а ти поки сходи за хату, позбирай грушкИ. Там нападало повно»…
Галя Плачинда
